Ukraiński Żurnal

у зоні чудес

Всі попередні номери

Наш читачу!

Нещодавнє обрання нового Патріарха Московського і всієї Русі Кирила спровокувало нас до того, аби на сторінках «Українського журналу» підняти нарешті тему релігії. Ми зосередили свою увагу передусім на церкві православній, точніше — на Російській Православній Церкві та на тій її українській частині, яка користується немалою автономією і має значний вплив на внутрішньоцерковні справи (адже з 203 архієреїв — 64 належать УПЦ), та все ж автокефалією похвалитися не може. Так само, як і Україна не може похвалитися тим, що духовне життя в країні чітко відділене від політичного.
Як дізнаємося зі статті Пьотра Поґожельского «Екзотичний дует», значна частина православних священиків і вірних (незрівнянно частіше ніж у інших віросповіданнях) висловлюють саме свої політичні, а не релігійні переконання. Подейкують, правда, що і всілякі інтриги всередині УПЦ (МП), і підтримка антинатовських та антиєвропейських рухів в Україні, виходить не так з центру РПЦ, як з офісів інших російських інституцій, що мають у цьому неабиякий практичний досвід. А про історію цих практик можна довідатись зі статей Івана Гватя «Під дзвіницею більшовицької “енергійності”», Марка Смеречинського «Держава і церква — між революційним нігілізмом та неоімперським прагматизмом», Ярослава Сирника «Операція “Ортодокс”». Варто так само прочитати статтю Олега Супруненка «Під знаком рожевого невидимого єдинорога», в якій автор пропонує погляд атеїста на «релігійність» і «духовність» українського суспільства і політичних кіл. Адже напрошується запитання: як це так, що в країні, де такий високий відсоток віруючих, так само високим є рівень корупції, неповаги до законів (і не лише світських)?
УПЦ має гарні стосунки з усіма основними політичними силами в Україні — Партією регіонів, Блоком Юлії Тимошенко і «Нашою Україною». Може їх єднає віра, але це, здається, все. Бо ні про що інше домовитись вони не можуть. Не об’єднались вони ні в «кращі» часи, ані, як не дивно, навіть спільний ворог — газова війна та економічна криза — не об’єднав їх.
Європа починає вирішувати нелегке питання, що робити із заробітчанами. Адже для «наших» роботи там невдовзі не буде. А що робить Україна? Чи готова вона прийняти вдома кількасот тисяч своїх громадян, які втратять роботу за кордоном? Чи готова вона до того, що радикально зменшаться доходи від найбільшого інвестора — заробітчан? Здається, держава, як зазвичай, воліє цього не помічати.

Скачати повну версію: 3/2009 [PDF, 2.4 Mb]

Статті в номері:
вдома на чужині

гості

Тарас Антошевський: „У Москві змін не потребують”

тема

з краю

культревю

Всі попередні номери