Український журнал - 11/2007

Нереалізований Леонід Лиман

(Скачати весь номер: 11/2007 [PDF, 2.7 Mb])

Текст: Марко Роберт Стех, Торонто Мистецький Український Рух (1945–1948) навряд чи досягнув би свого значення в історії української літератури ХХ століття, ба може й не був би створеним узагалі, якби не анекдотичний епізод, причетними до якого були два літератори-початківці, чиї прізвища сьогодні майже забуті. Пізнього літа 1945, коли стало відомо, що аліянти передадуть радянцям Саксонію, включно із Пляуеном, де була єдина поблизу таборів ДіПі друкарня, що мала українські шрифти, два заледве двадцятилітні юнаки, Леонід Полтава та Леонід Лиман, відважилися на ризиковану авантюру. У час, коли американські солдати покинули місто і туди от-от мали увійти радянські війська, полагодивши вантажний автомобіль, вони зробили наскок на друкарню й тріумфально перевезли до Реґенсбурґу скриню зі шрифтами, без яких українська видавнича діяльність була б неможливою.Як особистості і як письменники, ці два Леоніди були діаметрально протилежними. Екстровертований, без нахилів до інтроспекції, життєво зарадний Полтава легко знаходив собі місце серед людей (в особистому житті це виявлялося в численних дон-жуанівських аферах) та політичних партій, із позицій яких нерідко писав. Його антипод Лиман був стриманий, несміливий, неодмінно самотній, сливе принципово тримаючись осторонь від людей, і на багатьох справляючи враження «юродивого, з мозком, поверненим не так, як у нормальних людей». Полтава писав швидко й багацько, раз-у-раз видаючи вірші, оповідання для дітей, історичні романи. Майже всі вони сьогодні забуті; з літературної точки зору недопрацьовані й поверхові, хоча між ними траплялися й речі справді талановиті, як його збірка «Біла трава» (1963), одна з «найцікавіших книжок української еміграційної поезії шістдесятих років». Лиман натомість писав неквапливо й мало (кілька десятків віршів, повість «Колгоспники», «Повість про Харків»), уважно шліфуючи тексти й не поспішаючи їх видавати; навпаки, редакторам не раз доводилося докладати чималих зусиль, аби переконати Лимана передати щось із його творів для друку. Та однак, попри його чисельно мізерний доробок, еміграційні літературознавці вважали Лимана одним «з двох-трьох найкращих поетів його покоління». Його вірші досі вражають відчуттям неповторного сприйняття світу та дозрілою, вишуканою формою.Від 1949, коли Лиман перебрався до Нью-Йорку, де десятиліттями жив у мансарді Української Вільної Академії Наук, він ще глибше відступив у тінь, зосередившись на публікації «самвидавного» часопису «Нотатник». «Повість про Харків», — чи не єдиний визначний твір нашої літератури про «ровесників жовтня», які народилися наприкінці 1910-х і формувалися після розгрому «розстріляного відродження», у вирі терору, створивши «втрачене покоління» крайньо обережних, нігілістичних, зосереджених на особистому виживанні людей, — вийшла друком без активної підтримки автора... Восени 2003-го Лиман щез із життя так само тихо й непомітно, як і жив...