Український журнал - 11/2007

Повість про Харків

Леонід Лиман(фрагмент) 

Щодня в голові Бориса народжуються нові проєкти, як вийти із скрутної ситуації. Виник останній плян: попрохати дирекцію інституту відрядити його в Західню Україну для дослідження фолкльору про експлуатацію польською буржуазією трудящих мас. …Несподівано і терміново всіх студентів викликано в кабінет профкому. Невеликий кабінет уже був повний, і Борисові залишилося місце лише перед самим столом, бо кожний, чекаючи неприємної несподіванки, тиснувся ззаду, щоб не бути «на очах». «Закрийте двері». Запанувала напружена тиша. «Наша пролетарська держава перебуває в капіталістичному оточенні. Щоб бити ворога на його ж території, ми повинні мати сильну авіяцію ... », — так почав невідомий оратор і закінчив пропозицією добровільно, без відриву від навчання, вступати в наспіх організовану авіошколу. Ніхто нічого не сказав і не запитав, кожний боявся навіть поворухнутися. «Чому ви мовчите? Ну, от вы, молодой человек». І перед Борисовим обличчям з’явилася благальна долоня, на яку він мусів щось покласти. «Оборона, без сумніву, справа важлива і відповідальна. Але, на превеликий жаль, я виїжджаю на працю в Західню Україну, власне в цій справі я щойно повернувся від дирекції. Я там буду в аванґарді нашого західнього форпосту, відбиваючи зазіхання світової буржуазії». Ця вимушена візита особливо вразила і налякала Бориса. Він ішов довгим коридором, не знаючи, куди іти і де зупинитися. Обурення падало на все, що мало зв’язок з ім’ям Марії. Хай тільки знову з’явиться в його кімнаті Маріїна мати: він їй докаже і викаже. «Я жбурну тобі в обличчя, ідеологічно витримана жінко, ввесь неспокій за неминучу втрату дівчини, яка завжди приходила до мене в платті пушкінської Тетяни Ларіної. Тільки довідаюсь, коли ти їдеш, я на прощання приготую тобі сюрприз».Півсвідомо Борис прискорює крок, нервово стискає кулак. Здається: ось вона іде. Жінка. Самовдоволена й щаслива. Ні, її немає, і добре, що її тепер немає. При повороті на перший поверх у стіні велетенське люстро. Борис оглядається: каруселя облич, кольорів; руки, голови, черевики наближаються і віддаляються. Ніби хтось когось ловить. Треба на кожному кроці остерігатися і уникати.Надворі меншає снігу. Місто пожирає його далеко швидше, ніж спокійне поле. Минула п’ята година, із Держпрому посипалися люди. Вони щасливі, бо ніколи не мають вільного часу. Постійна затурбованість, як лік, паралізує неминучі турботи. Власна квартира лише як вузлова станція, де треба пересісти на інший потяг. Люди повертаються з праці в Держпромі, щоб потрапити на курси перепідготовки чи протилетунської оборони, щоб іти на політбесіди чи виконувати громадські навантаження. ***Почекайте, «визволені», вам ще колись відплатять. Голос диктора радіостанції «Комінтерн» бринить обережно і чесно. Латвія, Литва, Естонія прохають прийняти їх у сім’ю народів Радянського Союзу. Остання пісня про молодість: «И все же я буду моложе, чем в юности был мой отец». Потім диктор говорить, що червонофльотці прохають проспівати пісеньку Дженні. Мила фільмова дівчино Дженні, тебе хтось дурить, наш уряд хоче, щоб ти поєднала людську душу з передовицями «Правды» і брошурками Партвидаву. Але вони помилились! Людина тільки тебе помітила. Відповідь на запитання: невірно говорити безвірник, бо міжнародна робітнича кляса вірить у перемогу комунізму у всьому, отже новий термін: безбожник, і тому ми, радянські громадяни, всі безбожники. «Шевченко і Чернишевський», «Шевченко і російська література», «Шевченко і робітничий клас». Наука розвивається зиґзаґами, наша наука зокрема любить актуальність і моду. Ось вам обличчя життя: нові видання книжок, наукові інститути Харкова, катедри, молодь, що вчиться.Настороженість. Борис прислухається і чує на сходах кроки Маріїної матері. Павза. Тихо. Кроки на східцях наближаються. «Бачите, я вам уже й двері відчинив. Заходьте. Добрий день. Дякую, дякую. Ви, здається, любите несподіванки. Я приготував вам несподіванку». Павза. «Чого це ви сьогодні такі байдужі і без настрою? Так, слухаю. Все пропало? Абсолютно все? Це так говорите ви, а по-моєму я ще можу поїхати. Так... Анкети, перевірки, перепустки ускладнюють справу, але ж ми всі прагнемо вдосконалення суспільства і любимо кришталево чистих людей, тому гніватись, я думаю, немає чого. От ви знову таки своє! Тоді дозвольте запитати, за чим ви до мене знову прийшли? Дивуєтесь, що я навмисне не хочу вас розуміти! Мені навіть не хочеться називати вас на ім’я, лише на «ви». Чому? А тому, що ви можете існувати лише в множині, що ви відразу все: Турксиб, прикордонники, Палац піонерів, більшовичка. Звичайно, я вас не у всьому розумію, бо ви ультрараціональна матеріялістка. Ні, я вас слухаю, навіть уважно. Ви мене будете вчити? Ви мені читатимете мораль? Мені? Дуже приємно! Вірність, почуття обов’язку, любов, родинна етика, шляхетність — це вічні проблеми, але також матеріял для демагогії. Ось, будь ласка, підійдіть до цих книжок. Ось так. Здається тут. Зараз. Сто сімдесят один. Сто сімдесят три... Є! Будь ласка, читайте. Ні, ні, лише звідси. Читайте вголос. «...що родинні і братні почуття — річ умовна ... родичами можуть бути ті люди, в яких є спільні погляди на сучасність..., а не спільність крови. На цю тему з Танею...» Ага, вже все. Ви спантеличені? Ні? Не говоріть дурниці. Але дивіться, написано: «шосте доповнене і виправлене видання». Кажете, що я займаюся аґітацією, строю лише дурня і тому вас не здивував. Пробачте, я вас перебив, ви хотіли щось сказати. Цікавлюсь. Ви говорите зворушливо і щиро, але звідки ви взяли, що я з Марією, тобто з вашою дочкою, рано чи пізно маю одружитися? Кажете, така залізна і невблаганна логіка життя. Але тепер є і ось яка логіка, сміливіша і не реакційна. Тільки на цей раз треба читати догоридриґа, щоб не інтриґувати. Спочатку тут: «... в формі одруження, яке в нас ще, на жаль, існує». А тепер починаємо звідси: – Такі дівчата, як ви, дуже рано одружуються.– Можливо, але я ще не збираюся будувати моє родинне щастя. Особливо у формі одруження, яке в нас ще, на жаль, існує.– Чудесні слова! Їх завжди почуєш від дівчини ваших років.«Це так має мислити людина передового комуністичного світу. Що? Чому я не боюся так говорити? А тому не боюся, що ми в кімнаті лише удвох і що я неодмінно разом з Марією їду в Західню Україну, так що від мене ви ніяк не відчепитеся, а на такій близькій відстані не відважитеся показати на мені свою революційну пильність. А чому дурниці говорю? Інколи неможливі речі стають легко і дивно доступними. Мені спершу від’їзд теж здавався складною справою. Я мав намір звернутися до директора інституту і прохати відрядження, але на другий день мої університетські товариші ввели мене в склад дослідницької експедиції, яка вивчатиме фолькльор Західньої України і Закарпат­тя про те, як пани і капіталісти експлуатували трудящих. День виїзду вам, думаю, можна міняти, так що легко можете пристосуватися до дня виїзду дослідницької експедиції. Чого ви байдужі, ватяні? Чого я їду? І після такого тероризування мене ви ще відважуєтесь питати, чого я їду? Хочете уточнити, бо на вас лежить моральна відповідальність за дочку? Дивно. Почекайте, але ж у Радянському Союзі, здається, й до цього часу батьки не відповідають за дітей, а тим більше навпаки. Цікавляться? Краще б тоді уже й не цікавились! А тому, що так написано, і взагалі мусимо користуватися здобутками пролетаріяту. Але повертаюсь до теми: я не знаю мети вашої візити, але думаю, що в зв’язку з моїм революційним рішенням ви заспокоїтесь і не будете мене більше турбувати. Ви так підозріло дивитесь? Ну, гаразд. Наші основні переговори закінчено. Тепер можна включити репродуктор: «...авали статтю “Москва — колиска світового пролетаріяту”. Комуністичне вчення — в маси. Потім пісня: “На карнавале, во мраке ночи вы мне шептали: люблю вас очень...”» Не маєте часу на такі розкоші? Добре, але не говоріть, чим ви зайняті. Так ви й досі мало що розумієте? Але запам’ятайте, що тепер так просто не відчепитеся. Всього найкращого...»Пішла в відчинені двері. Ця жінка ще зовсім молода. Навіть з першого погляду не віриться, що вона Маріїна мати. Можливо, тому я з нею так вільно поводжуся. І дивно, що за короткий час знайомства стерлись ознаки штучної офіційности у взаємовідносинах. На столі списані папери, чорновики, вирізки, підкреслення. «Соціялістична Харківщина», «Шевченко і робітничий рух», «Шевченко і Чернишевський», «Шевченко і релігія».... *** Люди в Харкові, наче риби, що плавають у каламутній воді. Потрібно великого землетрусу, щоб захитати довголітній радян­ський традиціоналізм життя. На календарі меншає дат. Багато говорено і бачено. Зударяються характери і принципи, нароста­ють конфлікти. Було багато потисків рук і усміхів. Знову до Бориса прийшла Марія. «Ти живеш у непоганій кімнаті, Борисе. Борисе, де тепер демонструється «Большой вальс»? Що з тобою, Борисе, чого ти мовчиш? Ти дійсно віддався науці. Що ти говориш? Повтори ще раз! Дурень! Як тобі не соромно так говорити!? Я можу піти геть. Ну, добре, тоді я мовчатиму».... «Шевченко і світовий пролетаріят», «Шевченко і релігія». Лише завдяки перемозі трудящих мрії Шевченка стали дійсністю. Радянська влада поставила науку на рейки марксизму...«Борисе, а чим пояснити... Борисе, ти слухаєш? Чим пояснюється, що, опираючися довгий час, тепер ти з таким ентузіязмом збираєшся в дорогу?» «Є дві головні причини, з яких...» «Борисе, ти ж не на лекції і не на екзамені». «Не перебивай. З яких оповім одну: найкраща можливість уникнути, як каторги, по закінченні інституту відрядження в найглухішу провінцію, це аспірантура. Я забуваю все, мені стає ніщо непотрібним, коли уявляю той час, як студентська авдиторія слухатиме мене. Ти бачиш, як студенти люблять професора Іванова? Маріє, чого ти так підозріло дивишся? Не перебирай звички своєї матері».Несподівано і блискавично Марія злетіла з крісла: «Ах ти, сволоч! Негідник! Ти забуваєш усе: аспірантура. Це все жалюгід­не... Ти думаєш, що ось ці папери щось варті. Я їх ось так, так, це майбутній попіл...»Під стіл полетіли Борисові зошити, конспекти, вирізки, книжки.«Ось так, я все це затопчу, спалю», — випалила Марія і замовкла...