Український журнал - 6/2010

Війна світів

   Текст: Олександр Бойченко, Чернівці

   Одне можна сказати напевно: так звані українські націонал-демократи виразно недооцінили ворогів. Власне, недооцінка полягала вже в тому, що вони їх вважали не за ворогів, а за політичних опонентів чи конкурентів, чи як це там у них називається. Гадаю, цим значною мірою можна пояснити поведінку Ющенка, яка впродовж п’яти років здавалася мені маразматичною. А тепер я собі думаю: може, вона просто була наївною? Втім, це майже одне й те саме.

    У кожному разі схоже на те, що Ющенко та партійні сили, які його підтримували, до останнього плекали надії повернути енергію донецьких грошей у проукраїнське русло. Мовляв, януковичі-ахметови – це ж чисто пацани. А для пацанів головне що? Чисто бабло. Тому треба їм дати можливість примножувати капітали, а вони за це небудуть пхати носа в ідеологічні питання. Ну бо ніби чисто пацанам, у яких за рік гаманці роздуваються удвічі, не один хрін – що вітчизняна війна, а що світова; що НКВД, а що УПА; що язик, а що мова? Як стало зрозуміло, не один. Кажу „стало“(якщо стало), маючи на увазі, ясна річ, Ющенка та його наївних соратників (якщо такі були). Натомість ті, хто читав написану не без впливу Герберта Велса „Війну з саламандрами“ Карела Чапека, нічого іншого й не сподівалися.

   Пам’ятаєте сюжет? У якомусь забутому еволюцією регіоні компактно проживали допотопні істоти, зовні віддалено подібні до людей. Тупикова – у всіх значеннях цього слова – гілка. Проживали-проживали і, мабуть, тихо б собі повиздихали, якби раптом не потрапили на очі не надто далекоглядним людям. А вже як потрапили, то люди почали комбінувати різні варіанти, щоб видобути з тих істот якусь користь. І спочатку навіть ідея взаємовигідного співіснування людського і саламандрського світів виглядала оптимістично. Люди допомогли саламандрам розмножитися і знайшли способи застосовувати їх у народному господарстві. Особливо людям подобалося, що у саламандр, окрім фізичних здібностей, виявилося щось на кшталт зародкового інтелекту, і цей „інтелект“ дозволяв їм – цитую Чапека – „повторювати, як папуга, почуті слова“.

   Закінчилося, однак, усе трохи гірше, ніж планувалося. Саламандри розплодилися понад усяку міру, набралися достатнього для них розуму (хоча, звісно, відрізняти Бабеля від Бебеля, Косово від Чорногорії чи ракурс від екскурсу так і не навчилися, але воно їм і не треба), знахабніли – і кинулися відвойовувати у людей життєвий простір. Наприкінці роману Чапек, перебираючи можливості порятунку людства, доходить висновку, що єдиною перешкодою на шляху саламандр до світового панування можуть стати лише… самі саламандри – якщо вони раптом розсваряться і почнуть воювати між собою.

   Найбільш прикрим у цій ситуації є те, що рятівні для України тенденції проявилися на Донбасі відразу після приходу помаранчевих до влади, але самі ж помаранчеві їх (як і всі інші позитивні тенденції) тут-таки й угробили. Світлі голови – товариші Цуркан, Пургін і Дворядкіна – заснували тоді організацію під назвою „Донецкая республика“, що мала на меті втілити цю чудову назву в життя. Вже й гімн був написаний: „Вставай Донбасс, былинный исполин; Ведь твой характер из шипов и роз; Возьми всю силу матушки-земли“ і далі в цьому ж ліро-епічному дусі. Якби згаданим товаришам вдалося досягти згаданої мети, то сьогодні ворожі до України істоти були б локалізовані в окремо взятому регіоні – достоту як на початку роману Чапека. Але помаранчева влада надумала „українізувати“ Донбас, тож заходилася переслідувати „Донецьку республіку“ і ніби юридично її заборонила. Оскільки ж єдине, що завжди вміла помаранчева команда, – це отримувати протилежні до задуманих результати, то не дивно, що тепер ми перебуваємо значно ближче не до початку, а до фіналу Чапекового роману.    

   Щоправда, слабенький промінець надії зблиснув кілька тижнів тому, коли з нагоди Дня Побєди у Донецьку знову замайоріли заборонені прапори. Але так, по-серйозному, то навряд чи з того щось вийде. Бо хто б оце тепер захотів обмежувати себе кордонами Донецької республіки, здобувши прекрасну нагоду перетворити на Донецьку республіку цілу Україну? А з іншого боку, чи хтось взагалі спроможний визначити, що воно таке – Україна? Країна, історію  якої на замовлення Кремля пише Дмітрій Табачнік? Чи країна, в якій комуністи відкривають пам’ятник Сталіну? Чи країна, єдиним захистом якої від єдиного потенційного агресора є флот цього агресора? Чи країна, в якій політична мінетниця Ганна Герман звертається до холуйських членів „Громадської гуманітарної ради“ з промовою на тему високого авторитету і моральної чистоти? Чи країна, в якій міністр внутрішніх справ порівнює кримінальні ходки Януковича з ув’язненнями Чорновола, а відтак пропонує вважати Хама-рецидивіста жертвою тогочасних політичних репресій? Якщо все це і безмір подібного – Україна, то мені тільки й залишається перейти від Чапека до Хвильового і повторити хрестоматійні слова з „Вальдшнепів“: „А я от гадаю, що на чорта вона й здалася такою, якою ми її бачимо“.