Український журнал - 6/2010
Воєнно-газовий роман
(Скачати весь номер: 6/2010 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Михайло Самусь,
заступник директора
Центру досліджень армії,
конверсії та роззброєння, Прага
Обмін Севастополя на газ, а збагаченого урану – на посмішку Обами залишаються одними з „найоригінальніших“ оборудок в новітній українській історії. Нове керівництво взяло такий темп у зовнішній політиці, що суспільство та світова спільнота лише встигають кліпати очима. Чим це все закінчиться?
Чесно кажучи, після виграшу на президентських перегонах Віктора Януковича, я не міг собі уявити, що зовнішня політика України настільки зміниться. Все ж на думку спадали більш помірковані схеми, підтверджені досвідом Леоніда Кучми. Леонід Данилович не допускав різких рухів на міжнародній арені. І здається, цілком справедливо. У всякому разі, за його президентства українська зовнішня політика „багатовекторності“, як виявилося зараз, була поки що найефективнішою.
Сальто-мортале з
„позаблоковим“ перевертом
А ось у Віктора Федоровича „позаблоковий“ статус, який також начебто передбачає „багатовекторність“, поки що вийшов занадто нахиленим на схід. Адже ніхто не буде сперечатися, що знаходження військово-морської бази на території України з активною участю іноземних військових у „соціально-економічному“, а разом і у „інформаційно-психологічному“ розвитку Севастополя не можна поєднатиз „позаблоковістю“. Адже Росія є „блоковою“, я би сказав, „радикально-блоковою“ країною. Росія з її демонстративно-хворобливим відношенням до НАТО, а також допланів США розгорнути елементи ПРО у Центральній Європі, явно буде використовувати свою базу ЧФ РФ в Україні для протидії Заходу. А значить, втягувати Україну в це протистояння. І руйнувати обраний „позаблоковий“ статус. Не буду навіть казати про ті плани (чи чутки про плани) щодо передачі Росії атомної енергетики, авіапромисловості, суднобудівної промисловості, Керченської протоки. Це, будуть вже не просто різкі зміни зовнішньо-політичних та зовнішньо-економічних пріоритетів, а „сальто-мортале“ для України.
Якщо дійсно нова українська адміністрація виявиться здатною до бездумного та безумовного прийняття умов російської влади щодо встановлення контролю над провідними галузями української економіки, то нічого тоді взагалі говорити про хоча б номінальну незалежність України. База ЧФ РФ у Севастополі – це символ російського панування в Україні, символ впливу та контролю. Але до останнього часу цей символ сприймався українською владою адекватно – як чужорідне тіло, яке необхідно терпіти до 2017 року через власні недолугі дії на початках незалежності. Відтепер, ЧФ РФ в Криму сприймається відверто неадекватно – як запорука безпекив регіоні... Виходить, що українська армія і флот нам вже не потрібні?
Тому, роздача економічних бонусів російським друзям за газ, а можливо й за безпеку (!) вже не виглядає фантастичною. Дійсно, якщо виглядає нормальним віддати Севастополь і Крим, то чому ж ненормально віддати авіапромисловість?
Севастополь – місто російського газу
З міжнародно-правової точки зору нова угода лише продовжує дію попередніх базових домовленостей щодо ЧФ РФ. І якраз просте продовження старих домовленостей на наступні 25 років автоматично зберігає і помножує цілу купу проблем, які існують з травня 1997 року, коли Україна і Росія вперше юридично визначились з питанням Чорноморського флоту.
До останнього часу Російська Федерація не бажала передавати Україні об’єкти навігаційно-гідрографічного забезпечення безпеки мореплавства, а простіше – маяки, які знаходяться на українському узбережжі Чорного моря. Незважаючи на повну ясність цього питання з правової точки зору і чисельні рішення українських судів, Росія вперто блокувала процес передачі української власності законному власнику.
Склалась до маразму парадоксальна ситуація. Україна як суверенна держава несе повну міжнародну відповідальність за безпеку мореплавства у своїх територіальних та внутрішніх водах. Але переважна частина системи навігаційно-гідрографічного забезпечення на території України до цих пір утримується підрозділами ЧФ РФ. І Україна просто не може виконати свої міжнародні зобов’язання.
Більше того, саме на прикладі маяків Росія показувала Україні сутність „братніх“ відносин. Морська піхота ЧФ РФ завжди була готова застосувати силу, щоб не допустити українські компетентні органи на українські маяки на українській території. Ці маяки, здається, стали моделлю, як би діяли росіяни у 2017 р. при спробі України все ж таки попросити ЧФ з Севастополя. Так і було б – рішення всі є, термін договору закінчився, зобов’язання треба виконувати – але хіба Росія звикла виконувати свої зобов’язання? Вимагати вчасну оплату за газ – безумовно! А ось виконати свої зобов’язання – знаєте, краще розмовляйте з нашою морською піхотою...
Хоча зараз вже з’явилася інформація, що проблему маяків буде вирішено. І знову, як хочеться кремлівським очільникам – тобто, щоб Україна визнала, що Росія можей надалі користуватися цими маяками. І, дійсно, ну що нам з тих маяків? Росіяни великі і розумні, нехай світять дороговказом в українському морі. Інше питання, довкола якого раніше було зламано величезну кількість списів – проведення повної інвентаризації об’єктів ЧФ РФ на території України і оформлення реальної оренди цих об’єктів, відповідно до українського законодавства. Насправді цей аспект може стати „останньою“ соломинкою, за яку можуть схопитися противники „Харківської угоди“. Адже в „Перехідних положеннях“ Конституції України, чітко вказано, що „Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України“. Але до цих пір ніяких договорів орендиміж відповідними українськими та російськими сторонами щодо конкретних об’єктів для перебування там підрозділів ЧФ РФ укладено не було.
Більше того, часто-густо самі російські моряки укладають договори про передачу в оренду (а фактично, в суборенду) ласих шматків кримської землі з простою людською ціллю – підзаробити трохи грошей. Розумію, що коли мова йде про мільярдні ціни на газ, то питання якогось там юридичного оформлення „орендних братніх відносин“ не є вже й таким важливим. Й знову ж таки, наскільки мені відомо, питання щодо оренди також уже вирішено полюбовно, тобто по-російськи – оренду на окремі об’єкти оформляти не будуть, все відбуватиметься на підставі одного „комплексного“ договору. Кого хвилює, що це входить у протиріччя з українським законодавством? Нехай російські морячки будуть здавати севастопольцям їхню ж землю – головне, щоб по-братському...
Або хрест зніми, або труси одягни
Ще одна цікава деталь, яка може стати одкровенням для Києва, коли потрібно буде довести, що Україна дійсно проводить позаблокову політику. З 1997 року українці просять Росію визначитися з порядком використання угруповання ЧФ РФ, дислокованого на території України, в ході збройних конфліктів. До серпня 2008 року росіяни просто щиро посміхались і казали: „Чи ви у своєму розумі? Ну, з ким ми можемо воювати у спокійному Чорному морі?“. Після війни в Грузії, де без будь-якого попередження та узгодження з Україною брали участь кораблі ЧФ РФ, посмішки зникли. Але від підписання окремої угоди щодо визначення порядку участі російських кораблів, дислокованих в Криму, у бойових діях проти третіх країн, росіяни відмовляються.
У зв’язку з цим виникає питання. Коли російські кораблі з бази на території України будуть грати м’язами поблизу берегів Румунії, щоб „протидіяти“ розгортанню американської системи ПРО, чи буде це якось схоже на нашу позаблоковість? Сумніваюсь. Тут уже як у старому анекдоті: або хрест зніми, або труси одягни.
Якщо хтось не вірить, що Чорноморський флот втягне Україну в непотрібне протистояння з сусідньою Румунією (і не тільки), можу навести заяву адмірала Віктора Кравченка, який у свій час був командувачем ЧФ РФ і начальником Головного штабу ВМФ РФ, проголошену у лютому 2010 р.: „Ситуація, коли американські ракети-перехоплювачі SM-3 стануть на бойове чергування в Румунії та акваторії Чорного моря може привести до того, що існуючий баланс сил у регіоні корінним чином зміниться не на користь Росії. У цій обстановці слід не тільки зупинити скорочення військової інфраструктури Чорноморського флоту, але і переглянути його завдання, зміцнити бойовий потенціал, посилити корабельний склад“.
Тут було б доцільно згадати про визначення поняття „агресії“ Генеральною Асамблеєю ООН, відповідно до якого будь-яку країну може бути визнано агресором, якщо вона дозволяє, щоб „її територія, яку вона надала у розпорядження іншої держави, використовувалась цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави“ (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН №3314 від 14 грудня 1974 року, стаття 3, пункт f).
Кажучи простіше, будь-які військові дії ЧФ РФ (а флот для цього якраз і створено) проти третіх країн, будуть означати пряме втягування України у непотрібний військовий конфлікт з непередбачуваними наслідками. Так і прийдеться „позаблоковій“ Україні протистояти всім неприятелям Росії, навіть якщо українці цього й не хочуть.
А ось інший дискусійний аспект, який вже більше цікавить російську сторону. В домовленостях 1997 року, які були на 25 років продовжені у Харкові, відсутній механізм оновлення бойового складу ЧФ РФ. Виходить, що на території України можуть знаходитись лише ті кораблі, які були отримані Росією в ході розподілу радянського Чорноморського флоту. Ніяких нових кораблів, літаків, вертольотів. Росія, звичайно, намагалась вискочити з цього незручного капкану. Але через постійну відсутність фінансування для будівництва нових кораблів, а ще більше через невизначеність майбутнього після 2017 р. великого ентузіазму росіяни на цьому напрямку не проявляли. Їм вдалось лише раз вмовити Леоніда Кучму дозволити замінити літаки Су-17 на Су-24 на кримському аеродромі у Гвардійському.
Інша справа зараз. Якщо ЧФ РФ буде стояти в Севастополі ще мінімум 25 років, то це означає, що Росії потрібно мати можливості без обмежень замінювати свої озброєння. В пресу вже просочилися заяви „джерел“ в українському МЗС, що Україна погодиться на заміну кораблів за принципом „тип на тип“, „клас на клас“. Росіянам про це можна тільки мріяти.
Адже корабельний склад ЧФ РФ дійсно нагадує музей під відкритим небом. Дуже непогана експозиція для парадів і туристів. За останніми повідомленнями російських ЗМІ, які посилаються на „джерела у штабі ЧФ РФ“, з бойового складу флоту вже у найближчий час виведуть кілька кораблів. Зокрема, мова йде про великий протичовновий корабель „Очаков“, великий протичовновий корабель „Керчь“,дизельний підводний човен Б-380 „Святой князь Георгий“ та кілька суден забезпечення. У результаті, у складі ЧФ РФ залишиться лише один (!) корабель першого рангу – ракетний крейсер „Москва“, один (!) підводний човен і кілька менших кораблів, вік яких, в основному, значно перевищує 30 років.
Але скоро посилити ЧФ РФ в Севастополі буде чим. Французький десантний вертольотоносець „Містраль“, який Медвєдєв збирається купити у Саркозі, здається, буде чудовим аргументом для румунів і грузинів. І стане ще одним символом „військово-морської слави“ для росіян. Чи воєнно-газової?
Радянський Союз краще!
У Європі та США досить тихо зустріли рішення України про ЧФ РФ. Спочатку було враження, що Захід просто відходить від шоку, а тому не може й слова сказати. Але потім європейці та американці підтвердили своє вічне реноме: „своя сорочка ближче до тіла“.
У кулуарах різноманітних публічних заходів у Західній Європі поважні експерти і чиновники не приховували своєї позиції: якщо Росія буде контролювати Україну, від цього нікому погано не буде. „Голов не, що газ буде йти до Європи, а що будуть між собою вирішувати росіяни та українці – це їх проблеми“, – казали вони. Дійсно, Україна втомила Європу своєю революційною безпорадністю, непрогнозованістю та безперспективністю. Куди краще було б мати на сході такий собі капіталістичний псевдодемократичний Радянський Союз. Ніяких проблем – все вирішується з Москвою, нікого не треба приймати в ЄС, НАТО, відміняти візи і т.д.
Хоча європейці – реалісти за природою. А тому кажуть, що безкомпромісні відносини між українським та російським керівництвом збережуться до того моменту, поки росіяни не зачеплять реальні інтереси великого українського бізнесу. Адже домовленості щодо газу та ЧФ РФ вигідні виключно українським олігархам, кооперація у сфері атомної енергетики та авіабудівної промисловості також може бути вигідною для українських бізнесових кіл. У той же час, якщо Росії дозволять непомірно розвивати свої апетити, це може створити реальну загрозу існуванню основних фінансово-промислових груп в Україні. Російський бізнес, не маючи жодних обмежень в Україні, може розпочати відкриту боротьбу з українськими конкурентами.
Якщо ж росіяни отримають опір, Росія може дуже легко застосувати традиційні інструменти розколу України зсередини. Аж до формування двох окремих територій– Західної та Південно-Східної. Перспектива такого сценарію може задовольнити і Росію, і ЄС. Адже у результаті, замість нестабільної та важкокерованої держави, буде отримано два відносно стійкі утворення. Західна частина може легко та швидко адаптуватися до вимог НАТО та ЄС і приєднатися до цих організацій (при цьому це не буде викликати протидію Росії і отримає підтримку в США). У свою чергу, Південно-Східна частина стане союзною державою для Росії (на кшталт Південної Осетії та Абхазії), де буде повне домінування РФ. Росія зможе розмістити там свої військові бази (у додаток до ЧФ РФ). При цьому Росія буде намагатися отримати основні промислові центри Сходу і обов’язково – все узбережжя Чорного моря. Західна республіка повинна бути залишена взагалі без виходу до моря.
Але найбільш цікавим є те, що росіяни для реалізації цього чудового плану однаково ефективно можуть залучити і діючу владу України, і українську опозицію, і свою „п’яту колону“ в Криму. Однаково корисними для розколу України виявляться і федералізація держави, і заклики до „національного порятунку“, і антиросійські провокації Тягнибока, і вимоги щодо незалежності Криму. Все це створить ту безвідмовну суміш руйнації, яка в черговий раз зможе загубити мрію українців про єдину державу.
Однак, не хочеться до кінця вірити в такий сценарій. Невже ми вміємо тільки руйнувати збудоване ж своїми руками? Невже ми в черговий раз дозволимо чужинцям погратися нашими життями, ідеями, душами?
