Український журнал - 6/2010
Де закопаний собака української незалежності?
(Скачати весь номер: 6/2010 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Мар’яна Буджерин, Будапешт
Частина українського суспільства не на жарт збентежена зовнішньою політикою свого нового президента. Звучать звинувачення на кшталт „Продав Україну!“, „Підірвав незалежність і суверенітет!“ Як львів’янка з бойківським корінням, я згідна. Однак, одночасно зі всіма перипетіями довкола Чорноморського флоту, російського газу і зреченням Голодомору, я почула історію, яка змусила мене замислитися.
Мою товаришку і її маму на вулиці Івано-Франківська у Страсну П’ятницю збила машина. Хоча обидві потерпілі залишилися живими, мама товаришки серйозно постраждала. На нещастя потерпілих, мама водійки мала знайомства у потрібних місцях. Міліціонер, який з’явився на місце ДТП, не обтяжував себе записом будь-яких свідчень, і лиш зневажливо цитьнув на мою товаришку: „Дівчино, припиніть істерику, з нею нічого страшного не сталося!“, вказуючи на її маму, яка далі лежала на землі, облита кров’ю.
З лікарні маму виписали через три дні, без жодного лікування, бо головний лікар виявився однокурсником важливої мами водія. Моїй товаришці відмовилися дати довідку на руки, і видали тільки тоді, коли вона прийшла з фотоапаратом і почала фотографувати всіх лікарів. З тією довідкою вона подалася в ДАІ і почала вимагати, щоб в неї взяли свідчення, на що їй сказали: „Дівчино, ви, мабуть, не в Україні живете, бо хочете забагато справедливості“. Довідку доклали до протоколу (в якому йшлося, що „жінка кинулася під машину“, а про мою товаришку, другу потерпілу, не згадувалося взагалі) тільки тоді, коли моя товаришка пригрозила прийти з журналістами. Принаймні ця зброя у нас ще залишилася…
Українське життя „гидке,
брутальне і коротке“
Не хочу обтяжувати читача численними подробицями цього інциденту. Справа не в тому, що це несправедливо, несправедливість завжди існувала, існує і буде існувати не тільки в Україні, але і у всьому світі. Справа в тому, що будь-яка людина, яка бодай раз побувала в Україні (вже не кажучи – прожила там), може навести сотні подібних випадків, які трапилися з нею чи її знайомими. Це є наше життя. Виняток у нас став нормою. Тому вже немає ні білого, ні чорного, ні правильного, ні неправильного, ні справедливого, ні несправедливого. Можливо все, якщо є зв’язки. Українське суспільство перебуває в перманентному стані винятковості, який нагадує природний стан людства, описаний Томасом Гоббсом: триває війна всіх проти всіх і життя є „гидким, брутальним і коротким“.
Як у цю картину вписується держава? Гоббс сказав би, що саме для цього і потрібна держава: припинити цей бардак, встановити лад, вказати, де біле, а де чорне, що добре і що погано, і втілювати ці норми за допомогою своєї монополії на силовий примус. Однак багато хто не погоджується з Гоббсом і вказує на те, що будь-який суспільний лад неможливо встановити тільки примусом, він повинен базуватися на цінностях, які притаманні даному суспільству. Тобто в суспільстві вже повинні існувати якісь уявлення про біле і чорне, про добре і погане, які потім інституціалізуються державою, і оскільки вони виходять з суспільства, їх не треба насаджувати силою, принаймні у більшості випадків. Інакше державний лад не приживеться, буде формальним і штучним, а тому ніколи не функціонуватиме. Зважаючи на досвід нинішніх зусиль штучно трансплантувати демократію в Афганістан і Ірак, важко з цим не погодитися.
Як потерпілі вміють „перепортити“
християнам Паску
Які ж наші цінності, і який суспільний лад природно відповідає їм? Християнська мораль знівельована сучасністю і комунізмом. Адже, незважаючи на те, що всі персонажі наведеної вище історії, включаючи водія, її маму і міліціонера, мабуть „віруючі“ греко-католики, які наступного дня поспішили святити паски, в їхній вірі не виявилося нічого, що змусило б їх принаймні вибачитися, вже не кажучи про інше. Навпаки, мама водія навіть звинуватила мою товаришку в тому, що та ніяка не християнка, бо „перепортила нам всю Паску“ своєю настійливою вимогою справедливості.
Європейське просвітництво і гуманізм або не добралися так далеко на схід, або не встигли тут закорінитися, бо були перервані революційними конвульсіями 1917-го. Так, комуністичний лад, можливо, і був для нас чужим, бо як тільки послабшав силовий примус держави – і вона, і лад, який собою уособлювала, розвалилися. Але чи принесли конвульсії 1991-го той лад, який для нас природний і рідний? Чи має оспівувана нами демократія хоч якесь підґрунтя в цінностях нашого суспільства? Цілком можливо, що і водій, і її мама, і міліціонер, і головний лікар – всі вони івано-франківці, всі патріоти України, всі вважають Бандеру героєм, а Голодомор – геноцидом, всі стояли на Майдані в 2004-ому і скандували „За Ющенка, за демократію!“ і „Разом нас багато, нас не подолати!“. Однак, коли прийшов час у реальній ситуації продемонструвати відданість демократичним принципам рівноправності і правосуддя – на це їх просто забракло.
Ми і без Росії в небезпеці
Американський теолог і політичний теоретик Рейнгольд Нібур написав колись книжку під назвою „Моральна людина і неморальне суспільство“, головною тезою якої було те, що на особистісному рівні людина може бути моральною, доброчинною, керуватися альтруїзмом, однак суспільство, створене людьми, втрачає таку властивість, і тому, в умовах міжнародної анархії, повинно керуватися егоїзмом, тобто національними інтересами. В Україні виходить все навпаки: насуспільному рівні ми моральні та ідейні, проголошуємо гарні гасла, боремося за Україну, а на особистісному рівні – людина людині вовк.
Все це я веду до того, що насправді немає значення, які подробиці зовнішньої політики Віктора Януковича, на скільки років ще продовжено оренду Чорноморського флоту, яка ціна на газ, чи що він думає про Голодомор. Нам не треба Росії, щоб відчувати себе в небезпеці. Ми прекрасно справляємося зі створенням небезпеки собі самим, іванофранківці іванофранцівцям, львів’яни львів’янам, західняки західнякам, українці українцям.
Демократія, якщо ми її хочемо, починається з нас, з тих принципів, якими ми керуємося в нашому щоденному житті, за якими ми будуємо стосунки як зі своїми ближніми, так і з незнайомими. Можливо, європейський курс на кшталт ющенківського принаймні наблизив би нас до якихось „європейських цінностей“. Я жодним чином не ідеалізую ці європейські цінності, очевидно, що дотримуються їх не завжди і не всюди. Але принаймні вони існують, і не тільки на папері, вони практично втілюються в більшості випадків, навіть якщо винятків достатньо.
Можливо, якщо б Україна геополітично рухалася на захід, то ми могли б навчитися з прикладу сусідів, перейняти досвід, закорінити в собі якісь-там принципи демократії. Можливо. Але будь-яке закорінення відбувається за допомогоюне виголошення, а практики, багатолітньої настирливої практики. Як казав Арістотель, суть людини складається з тих дій, які вона виконує постійно, день в день; тому досконалість – це не окрема дія, а звичка. Хто допоможе нашому суспільству набути добрих демократичних звичок? Європейський Союз? У такому випадку ми повинні бути готовими здати частину свого суверенітету, аби ЄС міг впроваджувати в практику свої принципи і цінності, слідкувати за їх виконанням, і таким чином закорінювати їх в нашому суспільстві. Що ж тоді робити з незалежністю, яку ми так довго виборювали? Можливо, ми на неї просто не заслуговуємо.
