Український журнал - 6/2010
Дегероїзація України
(Скачати весь номер: 6/2010 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Дмитро Гудима, Львів
У контексті державної нагородної політики 2010 рік для України став переломним: симптоми захворювання українського суспільства, зумовленого смертельним ураженням всієї системи його органів, виявили себе саме у справах Бандери та Шухевича.
У квітні цього року багатьох шокувало рішення Донецького окружного адміністративного суду та Донецького апеляційного адміністративного суду у справах про визнання незаконними та скасування Указів президента України Віктора Ющенка щодо присвоєння посмертно звання Герой України визначним постатям українського національного руху – Степанові Бандері та Романові Шухевичу.
Вказані рішення стали виявом синдрому, який умовно можна назвати „синдромом Бандери–Шухевича“. З’ясувалося, що президент України Віктор Ющенко не завжди вважав себе обмеженим нормами Закону „Про державні нагороди України“, Верховна Рада України не тільки не приділяла цим фактам великого значення, але й навіть потурала президенту пропозицією нового порушення вказаного Закону, а суди вважали за можливе задовольняти позови людей, які нічого спільного не мали ані з нагородженими посмертно особами, ані з президентом України, і яких взагалі не стосувалися його Укази про присвоєння звання Героя України. Але про все за порядком…
Бандера та Шухевич „в гостях“
у донецької Феміди
За даними Єдиного державного реєстру судових рішень, Донецький окружний адміністративний суд завів аж 42 справи про скасування Указу президента України „Про присвоєння С.Бандері звання Герой України“ від 20 січня 2010 року N46/2010. Причому, більшість позовів у цих справах мали однотипні формулювання. Складається враження, що серед певної когорти людей „гуляв“ типовий шаблон позовів.
Загалом, позови у цих 42 справах потрапили на розгляд аж до 13 суддів: Тарасенко І.М. – 9 справ, Ушенко С.В. – 7 справ, Масло І.В. – 6 справ, Соколова О.А. – 5 справ, Головіна К.І. – 3 справи, Крилова М.М. – 3 справи, Кірієнко В.О. – 2 справи, Христофоров А.Б – 2 справи, Галатіна О.О. – 1 справа, Смагар С.В. – 1 справа, Папазова Г.П. – 1 справа, Могильницький М.С. – 1 справа, Абдуркадирова К.Е. – 1 справа.
Лише остання суддя – Каріне Ескендерівна Абдуркадирова, – в якої був усього один позов про скасування вищевказаного Указу, винесла рішення, яким цей акт скасувала. Решта суддів, до яких потрапили інші 41 позови на цю ж тему, відмовили упроханнях позивачів, повернувши їм позовні заяви. Вочевидь, напрошується висновок про явну неузгодженість судової практики не те, що в межах України, а й у межах Донецького окружного адміністративного суду, судді якого винесли цілковито протилежні рішення в однотипних справах.
Для „відфутболювання“ позивачів дванадцятьма суддями були застосовані такі механізми: на думку більшості суддів, цей Указ не є актом індивідуальної дії, а є нормативним і створює норму загального характеру. Тобто, Указ стосується прав та інтересів не тільки нагородженої особи, його родичів і самого президента України, а невизначеного кола осіб та призначений для неодноразового застосування. Тому питання про його скасування має ставитися тільки в Окружному адміністративному суді м.Києва. Хоча, з погляду теорії права, таке бачення суддями характеру „нагородного“ Указу президента України є, щонайменше, суперечливим.
Деякі судді залишали позови без руху, пояснюючи позивачам, що ті не додали до заяви необхідних документів, і надавали строк на їхнє подання. Але у встановлений строк ніхто з позивачів нічого не додавав (що може бути підтвердженням думки про спланованість ініціювання подання до суду „шаблонних“ позовів) і тому їхні позовні заяви були повернуті без розгляду.
У кількох справах мотивація позивачів щодо скасування акта глави держави була суто політичною (у позовах давалися суб’єктивні оцінки історичної ролі Степана Бандери). На такі позови суд давав цілком логічну відповідь: позивачі посилаються напевні історичні дані, що стосуються життя та діяльності С. Бандери, але не вказують джерел, які підтверджують достовірність таких даних. Крім того, позивачі вказували, що Указ президента, який вони оскаржують, принижує їхню гідність та гідність інших громадян України, але не зазначили та не надали жодного доказу на підтвердження таких тверджень.
Каменем спотикання у „справах Бандери“ стала і постать президента України. Суд залишав без руху позови у зв’язку з тим, що в заявах не було конкретизовано особу відповідача. Оскаржувався Указ президента України Віктора Ющенка, однак у позові відповідачем зазначався лише президент України, а особу, яка цей пост займає, не вказувалося. Тому для суду було не зрозуміло, хто саме повинен відповідати за позовом…
Як визнали укази незаконними
Вочевидь, найбільш оригінальною виявилася вже згадана суддя Каріне Абдуркадирова, яка ще 27 січня 2010 року, на відміну від своїх колег, прийняла „шаблонний“ позов до розгляду, зобов’язала позивача подати довіреність на його представника, але, як вбачається з її кінцевого рішення, не особливо переймалася питанням, які саме права та інтереси позивача були порушені оскаржуваним Указом президента України…
З постанови Донецького окружного адміністративного суду від 02.04.2010 р. у справі №2а-1219/ 10/0570 („справа Бандери“):
„…Звання Герой України присвоюється громадянам України за здійснення визначного геройського вчинку або визначного трудового досягнення. …З аналізу зазначеної норми вбачається, що вона містить імперативний припис відносно правового статусу особи, яка нагороджується – вона обов’язково повинна бути громадянином України.…Відповідно до частини 2 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України судом визнано загальновідомою ту обставину, що С.А. Бандера помер у 1959 році. Таким чином, судом встановлено, що С.А. Бандера помер до 1991 року. Тому він не є громадянином України, через що не може бути нагороджений званням Герой України“.
З постанови Донецького апеляційного адміністративного суду від 21.04.2010 р. у справі №2а-16337/09/0570 („справа Шухевича“):
„…Соловйов Анатолій Васильович звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до президента України Ющенка Віктора Андрійовича про визнання незаконним Указу президента України від 12.10.2007 р. №965/2007 “Про присвоєння Р.Шухевичу звання Герой України” та зобов’язання президента України Ющенка Віктора Андрійовича скасувати вказаний Указ.
Постановою від 29 жовтня 2009 року у справі №2а-16337/09/0570 Донецького окружного адміністративного суду у задоволенні вимог було відмовлено з мотивів не встановлення порушень будь-яких прав позивача Указом, який оскаржується. Позивач не погодився з постановою суду першої інстанції, направив апеляційну скаргу, в якій просить постанову скасувати, позовні вимоги задовольнити.
… Суд першої інстанції, як вважає апелянт, безпідставно дійшов висновку про відсутність порушень прав позивача актом, який є предметом спору, оскільки позивач, як громадянин України, на відміну від осіб, які не є громадянами України, при умовах визначених в законі, має право бути нагородженим вищим ступенем відзнаки в Україні – званням Герой України…
Колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про відповідність спірного Указу нормам Закону України “Про державні нагороди України”.
… звання Герой України присвоюється громадянам України за здійснення визначного геройського вчинку або визначного трудового досягнення.
… Відсутність … громадянства України унеможливлює нагородження такої особи вищим ступенем відзнаки – званням Герой України.…Нагороджений за спірним Указом президента України Шухевич Роман Осипович загинув в 1950 році, що визнається судом загальновідомими обставинами, які не потребують доведення. Тобто встановлено, що Шухевич Роман Осипович помер до 1991 року та не набув громадянства України за жодною з підстав, передбачених Законом України “Про громадянство України”, внаслідок чого, за вимогами ст.6 Закону України “Про державні нагороди України” не може бути суб’єктом нагородження вищим ступенем відзнаки в Україні – званням Герой України.
За таких умов Указ президента України від 12.10.2007 р. №965/ 2007 “Про присвоєння Р. Шухевичу звання Герой України” прийнятий з порушенням вимог вказаної норми закону, тобто є незаконним…“
Такими були головні мотиви донецьких суддів, з огляду на які Укази президента України №965/2007 „Про присвоєння Р. Шухевичу звання Герой України“ від 12 жовтня 2007 року та №46/2010 від 20 січня 2010 року „Про присвоєння С. Бандері звання Героя України“ були визнані незаконними. Рішення щодо незаконності першого Указу з легкої руки суддів Донецького апеляційного адміністративного суду 21 квітня вже набрало чинності. Якою буде позиція цього суду у „справі Бандери“, не складно здогадатися. Мабуть, рішення апеляції у „справі Шухевича“ вигулькнуло тепер не просто так, а для того, щоби створити, так би мовити, прецедент. Бандері „в гостях“ у донецької Феміди не судилося залишитися Героєм України…
Сумнівна законність наведених рішень судів полягає передусім у тому, що, дотримавши букви Закону України „Про державні нагороди України“, суди знехтували вимогами Кодексу адміністративного судочинства України, задовольнивши позови осіб, права, свободи чи інтереси яких скасованими Указами президента не порушувалися. Питання про таке нехтування навряд чи постало б, якщо позивачами у цих справах виступили би не якийсь адвокат і викладач-медик, а чинний президент України, його попередник на цьому посту чи нащадки Степана Бандери та Романа Шухевича.
Українська „традиція“
героїзації негромадян
Якщо особи, які померли до 1991 року, не можуть бути громадянами України, а тому не можуть бути її Героями, як було встановлено Донецькими окружним і апеляційними адміністративними судами у справах Бандери та Шухевича, то важливо з’ясувати, чи тільки Степан Бандера та Роман Шухевич були героїзованими негромадянами України.
Присвоєння звання Героя України негромадянам України бере початок з діяльності президента України Леоніда Кучми та досягла свого апогею у часи президентства В. Ющенка. Ось повний перелік героїзованих негромадян України:
ВОЛОШИН Августин Іванович(17.3.1874 – 19.7.1946), президент Карпатської України у 1939 році – звання Героя України з удостоєнням ордена Держави за визначну особисту роль у боротьбі за утвердження української державності присвоєно посмертно Указом президента України Леоніда Кучми від 15 березня 2002 р.;
БЕРЕСТ Олексій Прокопович(9.3.1921 – 4.11.1970), лейтенант – за бойову відвагу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років, особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над Рейхстагом, звання присвоєно посмертно Указом президента України В. Ющенка від 6 травня 2005 р.;
СТУС Василь Семенович (6.1.1938 – 4.9.1985), поет-правозахисник – за незламність духу, жертовне служіння Україні і національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості звання присвоєно посмертно Указом президента України В. Ющенка від 26 листопада 2005 р.;
ВАЩУК Микола Васильович (1959– 1986), командир відділення 6-ї самостійної воєнізованої пожежної частини з охорони міста Прип’ять,
ІГНАТЕНКО Василь Іванович (13.3.1961 – 13.5.1986), командир відділення 6-ї самостійної воєнізованої пожежної частини з охорони міста Прип’ять,
ЛЕЛЕЧЕНКО Олександр Григорович (26.7.1938 – 7.5.1986), заступник начальника електричного цеху Чорнобильської АЕС,
ТИТЕНКО Микола Іванович (1962 – 1986), пожежник 6-ї самостійної воєнізованої пожежної частини з охорони міста Прип’ять,
ТІШУРА Володимир Іванович (1959 – 1986), старший пожежник 6-ї самостійної воєнізованої пожежної частини з охорони міста Прип’ять – за геройський подвиг в ім’я життя нинішніх і прийдешніх поколінь, особисту мужність і самопожертву, виявлені у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, їм присвоєно звання посмертно Указом президента України В. Ющенка від 21 квітня 2006 р.;
ВАСИЛИШИН Михайло Іванович (1910 – 20.3.1945), воїн-кулеметник – за особисту відвагу і героїзм, виявлені під час форсування р.Одер у Вісло-Одерській операції Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, звання присвоєно посмертно Указом президента України В. Ющенка від 3 травня 2006 р.;
МАРКУС Тетяна Йосипівна (21.9.1921 – 29.1.1943), учасниця антифашистського підпілля у місті Києві у 1941–1943 роках;
ШАПІРО Анатолій Павлович (18.1.1913 – 8.10.2005, Нью-Йорк), командир окремого стрілецького батальйону 100-ї стрілецької дивізії, учасник визволення концентраційного табору Освенцім 27 січня 1945 року – за особисту мужність і героїчну самопожертву, незламність духу в боротьбі з фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років звання присвоєно посмертно Указом президента України В. Ющенка від 21 вересня 2006 р.;
ГІРНИК Олекса Миколайович (27.3.1912 – 21.1.1978), український дисидент, політв’язень – за громадянську мужність і самопожертву в ім’я незалежної України звання присвоєно посмертно Указом президента України В. Ющенка від 18 січня 2007 р.;
ДЕРЕВ’ЯНКО Кузьма Миколайович (14.11.1904 – 30.12.1954), генерал-лейтенант – за мужність і самовідданість, виявлені у роки Другої світової війни 1939–1945 років, визначні дипломатичні заслуги у повоєнному врегулюванні міждержавних відносин звання присвоєно посмертно Указом президента України В. Ющенка від 7 травня 2007 р.;
ШУХЕВИЧ Роман Осипович (30.6.1907 – 5.3.1950), головний командир УПА у 1942–1950 роках, генерал-хорунжий – за визначний особистий внесок у національно-визвольну боротьбу за свободу і незалежність України та з нагоди 100-річчя від дня народження та 65-ї річниці створення УПА звання присвоєно посмертно Указом президента України В. Ющенка від 12 жовтня 2007 р.;
ІВЧУК Василь Якович (1902– 2.10.1938), директор Дударківської школи (Київська область) у 1932–1938 роках – за героїзм і самовідданість, виявлені у порятунку життя школярів під час Голодомору 1932–1933 років, звання присвоєно посмертно Указом президента України В. Ющенка від 21 листопада 2007 р.;
КИТАСТИЙ Григорій Трохимович (17.1.1907 – 6.4.1984, Баунд-Брук, Нью-Джерсі, США), диригент і керівник Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка у США – за визначний особистий внесок у справу національного і духовного відродження України, поширення української культури і кобзарського мистецтва у світі звання присвоєно посмертно Указом Президента України В. Ющенка від 25 листопада 2008 р.;
ІВАСЮК Володимир Михайлович (4.3.1949 – 24/27.4.1979), поет, композитор, співак – за самовіддане служіння Україні на ниві національної музичної культури, створення вершинних зразків української пісенної творчості звання присвоєно посмертно Указом президента України В. Ющенка від 1 березня 2009 р.;
БАНДЕРА Степан Андрійович (1.1.1909 – 15.10.1959, Мюнхен), провідник Організації українських націоналістів – за незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і самопожертву у боротьбі за незалежну Українську державу звання присвоєно посмертно Указом президента України В. Ющенка від 20 січня 2010 року.
Під цим списком Героїв України після наведених рішень донецьких судів можна поставити слова: „Державна влада їх більше не вважає Героями України“. Вочевидь, не у формально юридичному, а в соціологічному розумінні. Вказані рішення судів стосувалися тільки двох Указів президента України, проте наведена у них мотивація може бути застосована для обґрунтування нечинності й інших перелічених вище Указів.
Парадокси юридизації
нашого життя
А тут уже зустрічаємося з проблемою: для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Таким чином, якщо незаконний Указ президента України „проіснував“ рік і більше з моменту його офіційного оприлюднення, то визнати такий Указ нечинним у судовому порядку навряд чи можливо.
У викладеному ключі справи Бандери та Шухевича демонструють парадокси юридизації нашого життя: якщо якийсь член суспільства, якого безпосередньо акт президента не стосувався, але з певних причин не подобався, встиг протягом року оскаржити його у суді, – людину, нагороджену цим Указом, можна позбавити геройського звання, а якщо не встиг оскаржити, – незаконний по суті Указ вважається законним.
Героїчні походи інших Указів
президента коридорами
донецьких судів
Мало хто знає, але у 2008–2009 роках Донецький апеляційний адміністративний суд уже розглянув декілька справ стосовно скасування Указів президента України про присвоєння звання Героя України негромадянам і виніс у них рішення, що, судячи з усього, поки що є чинними.
Першою ластівкою стала справа №22-а-10799/08 щодо незаконності нагородження званням Героя України Указом президента України від 18 січня 2007 року №28/2007 українського дисидента Олекси Гірника. У ній 14 жовтня 2008 року колегія суддів Донецького апеляційного адміністративного суду у складі головуючого судді І.В. Сіваченка, суддів С.П. Дяченко та Н.К. Шаптали серед іншого вказала: „… Указ президента України від 18 січня 2007 року №28/2007 “Про присвоєння О.Гірнику звання Герой України” є правовим актом індивідуальної дії, оскільки не містить норм права та стосується інтересів тільки однієї, конкретно визначеної особи – О.Гірника. Враховуючи наведене, … дія Указу президента України … не розповсюджується на інших осіб, не зачіпає будь-яким чином їхні права, свободи чи інтереси, зокрема, позивача …
Зазначене є достатньою підставою для відмови… у задоволенні позову. Таким чином, судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та ухвалено постанову з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Докази апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого суду. Тобто підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування постанови суду не вбачається“.
В ухвалі від 28 жовтня 2008 року у справі №22-а-11191/08 про визнання незаконним та зобов’язання скасувати Указ президента України від 26 листопада 2005 року №1652/2005 „Про присвоєння В.Стусу звання Герой України“ колегія суддів Донецького апеляційного адміністративного суду у складі головуючого судді Л.В. Яструбової, суддів Г.А. Колесник і Д.В. Ляшенка пішла тим самим шляхом, констатувавши таке: „…Колегія суддів не вбачає застосування приписів даного Закону шляхом постанови відповідачем Указу “Про присвоєння В.Стусу звання Герой України” обмеження прав позивача, зважаючи на зазначене, об’єкт судового захисту, а саме порушене право позивача, відсутній“.
21 квітня 2009 року у справі №2-а-36732/08/0570 про скасування Указу президента України „Про присвоєння Г.Китастому звання Герой України“ той самий апеляційний суд у складі головуючого судді М.І. Старосуда, суддів Р.Ф. Ханової та Л.А. Василенко в ухвалі написав:
„… Як вбачається з позовної заяви, позивач просить визнати незаконним (протиправним) Указ від 25 листопада 2008 року №1077/2008 про присвоєння негромадянину України Г.Китастому державної нагороди України – звання Герой України та зобов’язати скасувати вказаний Указ. У даному випадку позивач фактично заявив позов стосовно державної нагороди, тобто про захист інтересів Держави, але будь-яких повноважень заявляти позов в інтересах Держави чи від імені Держави позивач не має.…Посилання позивача на те, що фактом незаконності (протиправності) Указу про присвоєння звання Герой України негромадянину України Г.Китастому, порушено його право на присвоєння йому звання Герой України, суд не приймає до уваги … Крім того, в межах Кодексу адміністративного судочинства України, захисту підлягає порушене право позивача, а в даному випадку Указом про присвоєння звання Герой України Г.Китастому, право позивача в майбутньому бути нагородженим державною нагородою … не порушено“.
Недосконала робота реєстру
чи несумлінність деяких працівників судів
Вищий адміністративний суд України (суддя Т.А. Чумаченко) ще 25 серпня 2009 року відкрив провадження у вказаній справі, якій присвоїв №К- 22062/09, за касаційною скаргою на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 28 січня 2009 року й ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2009 року. Про результати розгляду цієї справи касаційною інстанцією з Єдиного державного реєстру судових рішень, до якого за Законом України „Про доступ до судових рішень“ мають включатися всі судові рішення судів загальної юрисдикції, на жаль, нічого довідатися не вдалося… Не виключаю, що якщо такий розгляд і відбувся, то причинами неможливості отримання інформації про нього може бути недосконала робота самого реєстру чи несумлінність деяких працівників судів, які окремі рішення на порушення вимог вказаного Закону до цього реєстру не вносять.
Останнє, до речі, стосується відсутнього в реєстрі рішення Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 квітня цього року у „справі Шухевича“, яка „гуляє“ донецькими судами вже тривалий час. Так, ще 9 жовтня 2008 року Донецький окружний адміністративний суд (суддя О.О.Кошкош) виніс ухвалу, якою повернув позивачеві його заяву про визнання незаконним і скасування Указу президента України „Про присвоєння Р.Шухевичу звання Герой України“. 25 грудня 2008 року Донецький апеляційний адміністративний суд у складі головуючого судді О.А. Нікуліна суддів І.В. Сіваченка та С.П. Дяченко цю ухвалу у справі №22-а-16678/08 скасував, мотивуючи тим, що „дана позовна заява не підсудна цьому адміністративному суду“, а „спір по даній справі повинен вирішуватись окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ“, тобто Окружним адміністративним судом м.Києва. Продовження історії цікаве тим, що 11 лютого 2009 року у задоволенні позову Донецьким окружним адміністративним судом (суддя О.О. Кошкош) було відмовлено повністю (відповідна постанова у Єдиному державному реєстрі відсутня), а в ухвалі від 12 травня 2009 у справі №2-а-25336/08/0570 про скасування Указу президента України „Про присвоєння Р.Шухевичу звання Герой України“ та сама колегія суддів апеляційного суду (О.А. Нікулін, І.В. Сіваченко, С.П. Дяченко) дійшла таких висновків: „… за правилами ч.2 ст.171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи-суб’єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто, особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб’єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта. …
Колегія суддів вважає, що сформульоване позивачем порушення його особистих прав шляхом присвоєння нагороди негромадянину України Р.Шухевичу не знайшло свого підтвердження в суді першої та апеляційної інстанції.
Правове становище позивача не змінилося з виданням президентом України Указу №965/2007 від 12 жовтня 2007 року ,Про присвоєння Р. Шухевичу звання Герой України‘. Зазначений Указ не містить заборони або іншого обмеження права позивача бути нагородженим званням Герой України“.
Зміна влади – зміна практик
Зважаючи на це, судді у зазначеній справі залишили без задоволення апеляційну скаргу позивача, подану „дегероїзатором“ очільників українського національного руху, адвокатом Едуардом Оленцевичем. На цьому „поневіряння“ у судах імені Романа Шухевича мали би закінчитися, оскільки наведена Донецьким апеляційним адміністративним судом мотивація повністю ґрунтується на законі та мала би застосовуватися й іншими суддями цього суду в аналогічних справах (зокрема, і у випадку інших позовів стосовного того самого Указу).
Певний час так і було. У справі №2-а-4378/09/0570 1 липня 2009 року Донецьким апеляційним адміністративним судом під головуванням судді Т.Г. Арабей було розглянуто апеляційну скаргу на постанову Донецького окружного адміністративного суду (судді О.О. Галатіна, І.М. Тарасенко, А.В. Козаченко) від 16 квітня 2009 року, якою відмовлено у задоволенні позову про визнання незаконним Указу президента України від 1 березня 2009 року №110/2009 „Про присвоєння В.Івасюку звання Герой України“.Однак у 2010 році, після офіційної зміни влади, ситуація з однозначністю судової практики, яка і без того була складною, загострилася. З огляду на рішення Донецького апеляційного адміністративного суду у „справі Шухевича“, з яким ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень досі не можна та яке стало доступним для громадськості на одному з інтернет-форумів, стає очевидно, що апеляційним судом була висловлена кардинально протилежна позиція стосовно можливості оскарження „нагородного Указу“ особою, прав якої він не стосується, – професором Донецького національного медичного університету ім. М.Горького Анатолієм Соловйовим. Протилежна до тієї, яку цей суд висловлював раніше в аналогічних справах…
Для роздумів про нагороджених і „ображених“, а також для встановлення істини у „геройських справах“ звернуся до ще одного „судового дітища“ Анатолія Соловйова, яке, як і „справа Шухевича“, певним чином характеризує особистість цього позивача. Він, напевно, дуже захопився дегероїзацією нагороджених Указами президента України осіб, бо подав позов навіть про скасування Указу президента України від 14 січня 2008 року №15/2008 „Про присвоєння В.Казакову звання ГеройУкраїни“. Згідно з цим актом, найвищу відзнаку держави за визначні особисті заслуги перед Україною у розвитку охорони здоров’я, підготовку висококваліфікованих медичних фахівців та багаторічну плідну наукову та педагогічну діяльність отримав ректор Донецького національного медичного університету імені М. Горького, в якому працює пан Соловйов. Позов останнього був мотивований тим, що „ніяких заслуг у розвитку охорони здоров’я, підготовки висококваліфікованих медичних фахівців, а також педагогічної діяльності В. Казаков не досяг та не здійснив“, і що, видаючи вказаний Указ, президент порушив особистіправа А. Соловйова на вказану нагороду, а також рівне право усіх перед законом“.
У цій справі №2-а-3984/09 Донецький окружний адміністративний суд (суддя О.О. Кошкош) 16 квітня 2009 року виніс постанову про відмову у задоволенні позову, мотивуючи тим, що Указ про нагороду В.Казакова не є нормативно-правовим актом, який би стосувався позивача або невизначеного кола людей, їх прав та інтересів і тому позивач не довів обґрунтованість свого позову до президента України з приводу видання Указу, який стосувався інтересів іншої особи. Вочевидь, аргументація суду логічна та законна.
11 серпня 2009 р. Донецький апеляційний адміністративний суд у складі головуючого судді Г.А. Колеснік, суддів Д.В. Ляшенка та Л.В. Яструбової виніс постанову, якою залишив без задоволення апеляційну скаргу А.В. Солойова та вказав таке:
„… Згідно зі статтями 102, 106 Конституції України, президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України нагороджує державними нагородами, встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними.
Вказане конституційне право президента України на здійснення вказаних дій не може бути обмеженим ніяким чином і діючим законодавством України не передбачено обмеження права президента України нагороджувати державними нагородами громадян України, а також іноземних громадян та осіб без громадянства. Слід також визнати, що вказані дії президента України вчиняються ним одноособово.
Оскільки Законом України “Про державні нагороди України” передбачено право президента присвоювати звання Героя України конкретним громадянам за визначні трудові досягнення та здійснення геройського вчинку, то такі Укази визнаються актами індивідуальної дії.
Указ президента України, яким присвоєне Звання Героя України ректору Донецького національного медичного університету ім. М.Горького В.Казакову і який оскаржує позивач, стосується особисто тільки В. Казакова і ніякого стосунку до прав, свобод та інтересів позивача не має. Указ ніяким чином не порушує прав та інтересів позивача.
… Таким чином, судова колегія вважає, що докази апеляційної скарги позивача про порушення його прав та інтересів Указом президента, не підтверджуються матеріалами справи. Указ президента України про нагородження В. Казакова виданий в межах повноважень президента та у спосіб, передбачений законом…“.
А що далі?
Прочитавши все це та зіставивши наведені дані з наявними відомостями у справах Бандери та Шухевича, мимоволі вкотре задумуєшся над традиційним для нашого народу питанням: а судді хто? Хто позбавив своїми рішеннями геройського звання за позовами осіб, права та інтереси яких відповідними актами президента України порушені не були?
Як не дивно, але видається, що з метою наведення мінімального порядку у судовій практиці ситуація зі „справами Героїв“ має бути доведеною до абсурду. Цей абсурд розпочався у Донецьку з Гірника, Стуса, Китастого, Івасюка, Шухевича та Бандери. За певну кількість спроб він увінчався відомими успіхами позивачів-антигероїв: суди відкрили перед нашими громадянами нові обрії „вшанування“ нагороджених геройським званням померлих осіб – позбавлення їх такого звання через визнання нечинними Указів президента від імені людей, які безпосередньо з цими актами нічого спільного не мають.
І якщо в одному випадку на підставі відсутності громадянства України в обдарованого Феміда вже скасувала нагородний Указ, стоячи до цього часу на кардинально інших, описаних вище, позиціях, така практика повинна бути перевіреною на тривкість в інших регіонах України.
Громадська організація „Гармонія та порядок“ ініціювала подання на початку травня до Львівського окружного адміністративного суду позову про визнання нечинними Указів президента про присвоєння звання Героя України радянським воїнам: Олексію Бересту, Михайлу Василишину, Тетяні Маркус, Анатолію Шапіро та Кузьмі Дерев’янкові.
Річний строк на звернення до суду про визнання нечинними цих Указів, якщо його відлічувати від дня їхнього видання, минув. Однак такий строк, як зазначалося вище, починає спливати з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Який це день у справах про „дегероїзацію“ радянських воїнів? 21 квітня 2010 року – день, коли Донецьким апеляційним адміністративним судом було винесено ухвалу, якою визнано незаконним і скасовано Указ президента України „Про присвоєння Р. Шухевичу звання Герой України“ від 12 жовтня 2007 року №965/2007. Саме з цього дня громадяни України могли дізнатися, що, по-перше, дії президента України з видання Указів про присвоєння звання Героя України особам, які не перебували у громадянстві України, є незаконними та підлягають скасуванню, а по-друге, що позови про визнання таких Указів незаконними можуть подавати будь-які громадяни України, які вважають, що їхні права чи інтереси порушені незаконним присвоєнням вищої державної нагороди негромадянам.
Така ініціатива громадської організації „Гармонія та порядок“ знайшла відгук серед львівської громади, і станом на середину травня у вказаному суді було зареєстровано вже більше десятка таких позовів. Долю позовів про „дегероїзацію“ радянських воїнів поки що однозначно спрогнозувати не можна. Судді Львівського окружного адміністративного суду не хотіли відкривати провадження у відповідних справах і всіляко ухилялися від цього, вказуючи на найдрібніші недоліки позовних заяв, а точніше – надумуючи такі недоліки. Таку тактику львівських суддів можна зрозуміти. Але чи варто сприймати? Судді – одночасно і члени територіальної громади, які мають близькі з нею політичні погляди й історичні вподобання, і державні службовці, які перебувають у певній залежності від судів вищої інстанціїі „контролюючих органів“. Вплив одного з них – Вищої ради юстиції, від якої, зокрема, залежать деякі питання дисциплінарної відповідальності суддів, – на сьогодні суттєво зріс, зокрема з огляду набрання чинності Закону „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правомна оскарження“ від 13 травня 2010 року, нещодавно ініційованим і блискавично пролобійованим новою владою.
Згідно з цим Законом, який набрав чинності 15 травня 2010 року, акти, дії чи бездіяльність президента України (як і Верховної Ради України та Вищої ради юстиції) оскаржуються тільки до Вищого адміністративного суду України, для чого у ньому створюється окрема палата. Навіть далекому від юриспруденції читачеві має бути зрозуміло, що достатньо „поставити“ у цю палату підконтрольних владі суддів, щоби жоден громадянин, який раніше мав можливість судитися зі вказаними органами за місцем свого проживання, ніколи не зміг визнати незаконними акти, дії чи бездіяльність цих органів. До слова, згідно з прикінцевими та перехідними положеннями Закону „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження“, після набрання ним чинності адміністративні суди мають завершити розгляд справ щодо оскарження, зокрема, актів президента України, провадження в яких відкрито станом на 15 травня, а ті адміністративні позови, апеляційні скарги, що були подані до цього дня і провадження за якими не відкрито (сюди належать і львівські „справи радянських героїв“), передаються відповідними адміністративними судами до Вищого адміністративного суду України.
