Український журнал - 6/2010

Рецензії та анотації: Пруст навпаки

   У пошуках майбутнього часу:

   статті та есеї

   / Роман Шпорлюк. Київ, Грані-Т,

   2010, 256 с. (Серія De profundis).

    Складається враження, що принцип укладання збірки статей Романа Шпорлюка таки має в собі щось прустіанське. По-перше, відсилає до давноминулих подій сам задум: у видання вміщено передовсім публікації з часопису „Сучасність“, які побачили світ ще у далеких шістдесятих-вісімдесятих роках. По-друге, впадає в око „ретроспективність“ добраних праць, що їх розташовано у зворотному хронологічному порядку, себто від найсвіжіших до найбільш у часі віддалених. Проте, як підказує назва збірки, керівникові проекту Діані Клочко й самому авторові йдеться зовсім не про ностальгію за колишнім. Навпаки, висновує пані упорядник, історія – це не стільки те, що відбувалося „з кимось і колись“, як те, що „продовжує відбуватися тут і вже“. Відтак історія є сьогоденням, відкритим у прийдешнє. Пропоноване увазі читача видання спонукає дивитися уперед, конструювати майбутнє української нації власними зусиллями, адже, за словами Романа Шпорлюка, „макропроцеси“ часто є „продуктом тисяч і мільйонів ,мікрорішень‘“.

   Роман Шпорлюк, доктор історичних наук, вихованець Люблінського, Оксфордського та Стенфордського університетів, авторитетний дослідник явища націоналізму та феномену виникнення модерних націй, постає зі сторінок збірки запеклим противником будь-якого тоталітаризму, захисником права людини і суспільства самовизначатися, отримувати можливості вільного розвитку, долучатися до світових культурних, наукових і матеріальних надбань. Трагічній абсурдності, ба навіть фарсовості тоталітаризму Шпорлюк протиставляє демократичні цінності, виробленні західною думкою, які полягають насамперед у принципі діалогу, дискусії задля вирішення конфліктних питань. Приклад Польщі періоду між двома світовими війнами вчить: навіть демократизм може нести у собі загрозу диктатури, коли його розуміють як владу більшості, а не як захист прав меншості.

   Автор постійно тримає в полі зору українське питання, навіть коли пише про, здавалося б, віддалені від української дійсності явища: демографічну ситуацію в країнах Середньої Азії чи федералізацію Іспанії. Насправді віхи націєтворення багатьох європейських народів мають чимало спільного. Шпорлюк кількаразово звертається до прикладу Каталонії, що навіть в умовах жорсткої центристської політики Мадриду спромоглася не лише зберегти, а й посилити власні позиції у регіональному розподілі сил усередині Іспанії. Каталонія стає таким собі дороговказом, як слід рухатися Україні, аби вберегтися від руйнівних асиміляційних процесів, що набирали обертів на теренах СРСР.

   Шпорлюк наполягає на потребі модернізувати українську націю, яка, на його думку, досі перебуває у процесі становлення, що свідомо гальмувався радянським режимом. Нація формується не тільки і не стільки як мовна чи територіальна, а й економічна спільнота. Отож варто приділяти увагу таким вагомим націєтворчим факторам, як зростання промислової незалежності, що має посприяти підвищенню соціального статусу української ідентичності. Варто рухатися у напрямку від України рустикальної до України модерної, яка запропонувала б проект міжкласової солідарності.

   Разом із тим, автор збірки погоджується, що „нема хліба без свободи“, тобто не все визначається економічним зростанням українського суспільства. Покликаючись на авторитет Карла Дойча, одного зі своїх духовних гуру, Шпорлюк стверджує, що чи не найголовнішим чинником, який формує націю, є спільна історична пам’ять. Російська домінанта в радянській державі призвела до дедалі більшої „націоналізації“ комуністичної ідеології; на практиці це означало провадження русифікаторської політики в усіх республіках Союзу. На думку Шпорлюка, русифікація України найперше була спрямована на присвоєння українського історичного минулого. Радянська влада прагнула до „офіційного володіння історією“, а саме українське минуле, як стверджував ще 1911 року „чорносотенець“ Савєнко, дало Російській імперії її велич. Зайве говорити, наскільки проблема історичної пам’яті залишається актуальною для України і до сьогодні, коли проросійськи налаштовані політичні кола так уперто прагнуть створити спільну зі „старшим братом“ візію української історії…

   Водночас Шпорлюк закликає тверезо оцінювати власне минуле та майбутні перспективи України. Перепрочитання історії потребує не так брому, як усебічного, врівноваженого висвітлення. „Комплекс жертви“ українства підважується тим, щодосить часто українці самі виступали учасниками російської імперської політики: згадати хоча б кавказькі війни часів Шевченка, колонізацію сходу Росії, заселення казахських степів, русифікацію балтійських країн. Від себе додам, що подібна взаємодія метрополії та колоній є прикладом внутрішньої колонізації, коли підконтрольні землі перебувають не за океаном, але поряд з імперським центром. При цьому населення внутрішніх колоній допомагає метрополії встановлювати владу над іншими, ще віддаленішими територіями. На жаль, не лише ірландці, валійці та шотландці опинялися у ролі носіїв чужої експансії. Цю не дуже заздрісну функцію виконували і наші співвітчизники, будучи самі заручниками російської імперської політики.

   Для сучасного українського читача дослідження Романа Шпорлюка є корисними можливістю подивитися на себе очима західної людини. Такий погляд „збоку“ має як недоліки, так і переваги. Зрештою, сам автор визнає, що його особлива позиція стосовно української дійсності не завжди забезпечує її адекватне розуміння. Дійсно, Шпорлюк не відчуває у повній мірі усіх тих „тектонічних зрушень“, що формують обличчя українського сьогодення, як їх можуть відчути пересічні громадяни України. Однак зовнішній погляд має і позитивний момент: він дає змогу не потонути у морі дріб’язкових реплік, випадків, казусів і відокремити справді суттєве, показове, від незначного і минущого. Зрештою, пан Шпорлюк оптимістично дивиться на українське майбуття: воно бо відкрите, і відкрите для всіх нас. 

Ольга Максимчук, Київ