Український журнал - 7/2010

Пущені на самоплив

(Скачати весь номер: 7/2010 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Андрій Куликов,

   експерт із засобів масової інформації,

   журналіст, ведучий ток-шоу

   „Свобода слова“ на ICTV, Київ

 

 

   У мене немає підстав не довіряти тим колегам, які кажуть, що тиск на них посилився. Не тільки тому, що влада діє жорстко, але й тому, що замість трьох потужних центрів тиску, які були ще півроку тому (себто президент, прем’єр-міністр і Партія регіонів), зараз залишився фактично один – нова влада.

 

   З іншого боку, можна сказати, що нині з’явилася цікава змога нав’язати владі діалог. З попередньою владою діалогу не виходило. Переважно тому, що вони (в постійній колотнечі) були недієздатними. Тому і всі гарні наміри, особливо у Ющенка (в які я здебільшого вірю), не були реалізовані. Але у нинішній ситуації, навіть якщо ми ставимося до цих людей з недовірою, або з якимись побоюваннями, треба сказати, що нова команда вміє працювати. І не треба втрачати нагоди заявити їм про свої претензії, острахи, або про своє знання як і що зробити краще.

   В Україні, на мою думку, сьогодні немає механізму, який би дозволив запровадити реальну цензуру в масштабах держави. Проте є інші засоби, якими можна справляти тиск. Але якщо прочитати заяви журналістів СТБ, ТСН і самого руху „Стоп цензурі!“, стає зрозумілим, що насправді там цитуються приклади не з цього періоду. В  сучасності появилася певна критична маса, яка була ще стимульована швидкими критичними діями нової влади, і була змушена зорганізуватися.

   Основна проблема українських ЗМІ в тому, що нас забагато. У нас забагато телеканалів, друкованих ЗМІ і замало радіо. Ну, не може країна з 46 мільйонами населення, з яких від 3 до 5 млн. за кордоном, з нездоровою навіть до кризи економікою, з малим рекламним ринком, забезпечити функціонування 12 або 15 загальнонаціональних каналів. Адже на них елементарно бракує грошей. Така сама ситуація й з друкованими органами, тому що багато з них зареєстровані, жевріють і підживлюються під час виборів, випускають два-три випуски, за які отримують великі гроші, а потім впадають у сплячку.

   Наступна проблема – для більшості наших власників медіа-бізнес не є головним бізнесом. Це у них додатковий, іноді улюблений, іноді створений невідомо чому, іноді виключно для політики, бізнес. Тому й ставлення до його фінансування і до нормального забезпечення журналістів і грошима, і технікою, і умовами праці – другорядне.

   Вважають, що проблема „продажних журналістів“ і замовних матеріалів особливо відчувається під час виборів. Але тут найбільше лихо саме з щоденною продажністю. Більшість замовних матеріалів стосуються радше не політики. Платять навіть за те, щоб розповіли про благодійну акцію. В Карному кодексі за дачу хабара несе відповідальність і той, хто дає, і той, хто бере. А коли йдеться про замовну журналістику, у нас весь час критикують (або майже завжди) лише журналістів. А журналісти часто поставлені трудовими умовами у такі кондиції, що їх не можна виправдати, але можна зрозуміти. Вони пущені на самоплив – власник про них не дбає, журналістські профспілки про них не думають. І що їм у результаті залишається робити? Або піти геть, або брати і робити замовлені матеріали.