Український журнал - 7/2010

Країна переможеної теледемократії

   Текст: Отар Довженко, Київ

   Однією з ознак формування системи „керованої демократії“ в Росії стало зникнення з телевізійного простору прямоефірних політичних ток-шоу. Програми, що залишились або виникали пізніше, виходили в записі, аби редактори-цензори мали можливість підчищати невигідні для влади висловлювання. Навіть у програмах за участю опозиційних діячів не може з’явитись інформація, яку цензура не вважає за потрібне оприлюднювати. Не дивно, що цей вихолощений ерзац мало цікавить  аудиторію, яка віддає перевагу розважальному телебаченню.

    В Україні за часів президентства Віктора Ющенка розвиток політичного телебачення пішов іншим, але не менш згубним шляхом – настільки екстенсивним, що викликав порівняння з раковою пухлиною. Мов гриби після дощу, з’являлися нові й нові ток-шоу, які знаходили аудиторію і мали високі рейтинги. У програми „Свобода слова“, яку започаткував на телеканалі ICTV восени 2005 року виходець із російського НТВ Савік Шустер, за кілька років виникло щонайменше чотири епігони – кількагодинні масштабні політичні ток-шоу з десятками учасників, спеціальними технічними пристроями для вимірювання громадської думки та іншими засобами стимуляції видовищності. Для задоволення попиту починало бракувати публічних політиків. Опозиція усіх відтінків і фракцій мала необмежений доступ до ефіру й могла практично щодня вступати в словесні баталії з представниками влади.

   Каста „телепузиків“

   Якби хоч один відсоток виголошених за ці роки взаємних звинувачень потягнув за собою суд і слідство, більшість впливових українських політиків нині сиділа б у в’язниці чи на лаві підсудних. Та, власне, в цьому й була головна особливість української теледемократії. Всі заяви залишались не більш ніж словами, за які ніхто не відповідав, яких ніхто не перевіряв, і які не мали жодних наслідків ні для обвинувачів, ні для обвинувачених. Нічим не обмежена можливість казати неправду, голослівно звинувачувати чи погрожувати була доведена до абсурду.   Внаслідок цього у телеглядачів виникло відчуття віртуальності всього, що відбувається як y студіях ток-шоу, так і в політиці загалом. Ці телевізійні баталії сприймались як реаліті-шоу або телесеріал, який існує в паралельному вимірі й ніяк не стосується реального життя українців. Серед політиків виникла каста „телепузиків“, чия роль у їхніх таборах зводиться саме до походів на телешоу. Плекання конфліктності призвело до того, що глядачі вже не сприймали ці програми без взаємних образ, істерик та хамства. Всі спроби присвятити дискусію культурі, медицині, освіті, запросити спортсменів, зірок шоу-бізнесу незмінно приносять незадовільні рейтинги.

   Тим часом, у періоди виборчих кампаній ставало зрозумілим, що політичні ток-шоу не є складовою механізму суспільного контролю влади, а навпаки – перебувають під впливом останньої та готові обслуговувати її інтереси. На час кампанії ток-шоу змінювали формат на монологічний, перетворюючись із майданчиків для дебатів та з’ясування стосунків на агітаційну трибуну. Протягом трьох місяців останньої виборчої кампанії кожен із умовної „першої шістки“ кандидатів не менше півдесятка, або й десяток разів побував у ефірі без опонентів, із лагідними й іміджево вигідними запитаннями ведучого та журналістів. Натомість, повноцінних теледебатів між лідерами перегонів українці так і не побачили – така форма присутності в ефірі видалася політикам занадто ризикованою. Юлія Тимошенко та Віктор Янукович обмінювались звинуваченнями заочно, кожен насвоєму каналі. Вони, втім, і в позавиборний час погоджуються брати участь переважно у „спецпроектах“, де почуваються захищеними від шпильок опонентів.

   Готовий відповідати?

   Перед виборами на українському телебаченні було до десятка полілогічних політичних ток-шоу. Три з них – на 5 каналі („Я так думаю“ з Анною Безулик, „5 копійок“ із Романом Чайкою та „Майдан“ із Павлом Кужеєвим), три – на ТРК „Україна“ (велике п’ятничне шоу „Шустер live“ з Савіком Шустером, щоденне – з понеділка по четвер – годинне шоу „Шустер live“ з Шустером і Мустафою Найємом та „Готовий відповідати“ з Оксаною Зінов’євою, по одному – на „Інтері“ („Велика політика з Євгенієм Кисельовим“), ICTV („Свобода слова“ з Андрієм Куликовим). Спроби запустити власне повноцінне ток-шоу були на Першому Національному – останніми спробами були „Золота булава“ та „Українська рулетка“, які завершились іще до виборів.

   Ще під час виборчої кампанії представники Партії регіонів натякали, що на українському телебаченні „шустерів розвелося“. Почалося, втім, не з власне Шустера, а з інших ведучих: із ефіру 5 каналу зникли іронічне шоу „5 копійок“ і програма „Я так думаю“. Остання відрізнялася від інших політичних ток-шоу інтелігентністю та потужним представництвом експертів та журналістів, що робило дискусію змістовнішою. Причиною закриття назвали брак коштів на виробництво. Припинилась також програма „Готовий відповідати“, створена за форматом Бі-Бі-Сі Question Time. Нині ТРК „Україна“ запустила новий проект за схожим форматом – „Відкритий доступ“ із ведучим Андрієм Данилевичем, який запам’ятався українським телеглядачам як еталон журналістської сервільності за часів своєї роботи на каналі „Інтер“. Ця програма, втім, виходить у записі. Щоденне шоу „Шустер live“, яке часто висвітлювало дражливі для влади теми, з осені не виходитиме – канал „Україна“ пояснив відмову від проекту незадовільними рейтингами.

   Таким чином, із приходом до влади Віктора Януковича та його команди політичних телепроектів поменшало вдвічі. Що цілком відповідає потребам нової влади, якане вміє й не любить звітувати перед суспільством, а відтак воліє стандартизувати й узяти під контроль інформаційні потоки. Не секрет, що для цієї влади путінська Росія є зразком для наслідування...

   „Чорні списки“ Тимошенко

   Наскільки контрольованою є редакційна політика ток-шоу? Почнімо з того, що двоє з чотирьох ведучих великих політичних ток-шоу українського телебачення – іммігранти, колишні зірки російського телебачення. Цьому факту знаходили різні пояснення: „малоросійський“ провінційний комплекс, брак професійних кадрів серед українських журналістів, невіра у власні сили тощо. Після виборів ми побачили, як Євгеній Кисельов, який був у Росії гнаним нонконформістом, в ефірі найпопулярнішого в країні телеканалу „Інтер“ прямим текстом нахвалює нового президента. І це ведучий, перед яким у перший рік роботи в Україні  виструнчувались місцеві політики, боязко почуваючись у присутності московської телезірки. Стало ясно: конкурентною перевагою ведучих-варягів є їхня байдужість до внутрішніх українських справ. І, відтак, готовність відпрацьовувати свою чималеньку зарплату у спосіб, неприйнятний для більшості українських ведучих досить високого фахового рівня, не відчуваючи мук громадянського сумління.  

   Савік Шустер, якого традиційно вважали носієм західних стандартів телебачення та мало не уособленням свободи слова, у вересні минулого року був випадково викритий у залаштункових домовленостях із Партією регіонів, представникові якої, Ринату Ахметову, належить ТРК „Україна“. Як виявилось, перед ефіром з Юлією Тимошенко, запланованого у форматі прес-клубу, ведучий прибув до офісу партії на переговори з одним із її лідерів Борисом Колесниковим. Той пообіцяв заборонити ефір, якщо в ньому не буде представників опозиції; тоді Шустер запропонував регіоналам інсценувати незапланований візит. Троє депутатів від Партії регіонів практично паралізували програму, звівши її до емоційної перепалки з Тимошенко й не давши журналістам поставити і десятої частини заготовлених запитань. Зрештою, коли історія вийшла на світло, Шустерові довелось публічно перепросити глядачів і учасників програми й пообіцяти, що більше подібного не станеться. На практиці, однак, домовленості з політиками не припинились, адже ефір ток-шоу – занадто важливий стратегічний ресурс для власників телеканалів, аби дозволити редакціям визначати його наповнення самостійно.

   Навіть відносно демократичний формат прес-клубу, використовуваний під час виборчої кампанії кількома телеканалами, потрапив під цензуру: штаби кандидатів вимагали від телеканалів узгоджувати з ними списки журналістів і викреслювали звідти занадто доскіпливих, „колючих“. У „чорних списках“ Юлії Тимошенко, зокрема, опинився головний редактор каналу ТВі Роман Скрипін, кореспондент „Української правди“ Сергій Лещенко та газети „Сегодня“ Олександр Чаленко. „Один із законів журналістики – кожна публічна людина має право комусь давати інтерв’ю,а комусь не давати, – пояснив цю практику згадуваний Євгеній Кисельов. – І оскільки я запрошую політиків фактично на колективне інтерв’ю, то поважаю їхнє право обговорювати зі мною, хто ставитиме їм запитання. Це не значить, що хтось мені викручує руки, диктує, кого кликати чи не кликати. Це питання взаємної поваги“.

   З приходом нової влади „взаємної поваги“ стало, вочевидь, іще більше. Вслід за теленовинами, які протягом трьох місяців президентства Януковича перетворилися на інструмент провладної пропаганди, упокорення сьогодні загрожує й недобиткам ток-шоу. І дарма, що вихолощення і вилучення з ефіру повноцінного політичного полілогу суперечить інтересам аудиторії й, без сумніву, завдасть збитків телеканалам та їхнім власникам. Такі є парадокси українських реалій – бізнес-логіка тут перемагає логіку національних інтересів, але легко поступається логіці інтересів влади.