Український журнал - 7/2010
„Військові“ умови російської журналістики
(Скачати весь номер: 7/2010 [PDF, 2.4 Mb])Текст: Олег Панфілов,
експерт ОБСЄ зі свободи ЗМІ,
в 2000-2010 рр. – директор „ЦентруЕкстремальної Журналістики“ (Москва)
На просторі колишнього СРСР термін „екстремальна журналістика“ дуже популярний. Звичайно, називаючи десять років тому свою організацію „Центром Екстремальної Журналістики“, я в це вкладав розуміння того, що ми будемо займатися військовою журналістикою. Це був час, коли у Кремль прийшов Володимир Путін. Але вже за рік чи два стало зрозуміло, що вся російська журналістика стала екстремальною.
Влада почала порушувати закони, переслідувати журналістів, саджати їх у в’язниці, з’явилася величезна кількість кримінальних справ проти працівників ЗМІ. Вся російська журналістика працювала і працює в екстремальних умовах, дуже схожих на військові.
Коли ми створювали Центр, хотіли допомагати журналістам, які працювали у Чечні. Але коли ситуація погіршилася, почали робити моніторинг. Це була дослідницька праця, що допомагала міжнародним організаціям (ОБСЄ, Рада Європи, ЄС) зрозуміти те, що відбувалося зі свободою слова у колишніх республіках СРСР.
Як не прикро, більша частина країн колишнього СРСР будують свою політику за прикладом Росії. Вже давно можна було помітити, що політична ситуація у Росії впливає на більшу частину інших країн. Наприклад, ліберальна політика Бориса Єльцина мала вплив на незалежну журналістику у Киргизстані, де саме у цей період почало виходити чимало незалежних газет. Те саме можна сказати про Казахстан і перші роки Назарбаєва. Нагадаймо й лояльні відносини у Молдові... Але тільки-но з’являється Володимир Путін, його політику щодо незалежної преси також можна відслідкувати і в інших країнах колишнього СРСР. Погіршується стан з журналістикою у Киргизстані, у Білорусі ситуація практично не змінюється. І тільки-но прийшов до влади в Україні друг Кремля Янукович, в українських журналістів тежвиникли проблеми.
Єдина країна, яка не зазнає політичного впливу Росії – це Грузія. В них є власні проблеми, пов’язані з тим, що демократичні зміни тут почалися лише шість років тому. До цього був довгий період консервації радянської спадщини, тому проблеми у Грузії – не в поганих відносинах між владою і журналістикою. Грузія – єдина країна колишнього СРСР, де заборонене створення державних медіа. Тут дуже гарне законодавство, воно відповідає усім вимогам ЄС і Ради Європи. Однак проблема в тому, що в цій країні була погана освіта журналістів, унаслідок чого тепер у грузинських ЗМІ працює багато людей з радянським менталітетом. Але все це можна змінити. Грузинська журналістика, порівняно з іншими країнами колишнього СРСР, найбільш незалежна і тому тут є гарні перспективи для розвитку. Головне, що в країні є атмосфера, яка допомагає розвитку незалежності медіа.
А щодо Росії, тут незалежної журналістики практично немає. Журналісти з незалежними поглядами, люди, які поважають демократичні принципи, тепер в основному в Інтернеті. Є певна кількість журналістів, які пишуть. Але це не можна вважати їхньою професією, оскільки незалежного медіа-бізнесу в Росії не існує. Якщо подивитися на ситуацію в Україні, за останніх п’ять років було створено достатньо багато журналістських організацій, є досвід боротьби. Українські журналісти навчилися чинити опір, вони знають, як це робити. У мене є надія, що вони зможуть захистити себе і свою свободу. Все ж менталітет українських журналістів дуже сильно відрізняється від їхніх російських колег, у них великий досвід захисту своїх прав, і вони впораються.
На жаль, часто буває, що журналісти їдуть туди, де краще. Наприклад, журналісти з Росії приїжджають працювати в Україну, а нині українці їдуть в Грузію. Я сподіваюсь, ця мандрівка завершиться у Грузії.
