УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2010

Ванна із ватних кульок як метафора білоруського інформаційного простору

(Скачати весь номер: 7/2010 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Кася Кльош,

   студентка Європейського гуманітарного

   університету на програмі

   „Медіа і комунікації“, Вільнюс

 

 

   Справді, а коли у нас була свобода слова? Може, у той короткий проміжок часу між 1991 і 1994 роками, поки не прийшов до влади перший президент РБ? Можливо, тоді було дозволено набагато більше, ніж зараз, але під тягарем обмежень мало хто згадує ті часи. І важко вибрати на цьому шляху якісь віхи: події, що принижують гідність журналістів і не дозволяють їм працювати, з тих пір трапляються щороку. І гірше за все те, що це вже стало рутиною.   

 

   Сумнозвісний „режим“, з усіма його жахіттями, – все ж таки не єдина, а точніше, не головна причина занепаду мас-медіа у Білорусі. Для того, щоб газета, журнал або навіть новинний інтернет-сайт виконували свої функції, в них необхідно вкладати зусилля багатьох людей, краще за все – професіоналів. А ще потрібна аудиторія. Окрім вільного доступу до інформації, у цієї аудиторії має бути інформаційна культура, яка виховується роками. І, зрештою, найголовніше: гроші. Хороші журналісти не будуть працювати за копійки, читачі не дізнаються про видання без реклами, і навіть надійний хостинг, зрештою, щось коштує, не кажучи вже про друк. І якщо цього всього немає, то вийде те, що називається „білоруська преса“.

 

 

   Щоденне спустошення

   Мені доводилося часто стикатися з цікавими історіями, які могли би послужити темою для журналістського розслідування або серії біографічних есе. На жаль, я ніколи за них не берусь: мені просто ніде їх публікувати, та і ніхто мені за це не заплатить. Приблизно в такій же ситуації знаходяться майже всі незаангажовані владою журналісти, за винятком тих, хто працює на Росію або Україну. Мало хто береться за таку місію на свій страх і ризик, частіше – заради ідеї, і майже завжди за це розплачується.

    Наприклад, навесні 2010 року газета „Народная Воля“ опублікувала мемуари свідка Великої Вітчизняної війни, де він розказував про бандитизм радянських партизанів на окупованій німцями території Білорусі. Це викликало численні, хоча й абсурдні за стилем і змістом, відгуки-викриття у державній пресі, а також маріонеткові акції протесту ветеранів, дехто з яких, як виявилося, взагалі не був на війні. На жаль, ця публікація не досягла своєї мети-максимуму – вона залишилась у межах вузької аудиторії незалежної преси, а широка громадськість тим часом готувалася до грандіозного параду військової техніки під шквал пропаганди проти „фальсифікації історії“.

   Примітно, що під час репетиції параду 9 травня на одній з пожвавлених вулиць міста загорілася бойова техніка, а вже під час авіашоу сталася неполадка одного з військових бомбардувальників. Тисячі людей спостерігали за цими картинами, сотні з них зняли події на фотокамери і мобільні телефони, і десятки цих свідчень потім з’явилися в інтернеті, також і на найбільших недержавних інтернет-порталах. Був би в Білорусі свій „Spiegel“, знімок літака, який мало не зачепив житлові будинки, прикрасив би його обкладинку, не кажучи вже про викривальну статтю. Однак державні ЗМІ проігнорували подію, а недержавні зупинила „стіна мовчання“ військових, чиновників і причетних осіб.

 

 

   Цензура зовнішня і внутрішня

   У Білорусі цензури немає. Спеціальні комісії збираються дуже рідко, та і то у виняткових випадках, як, скажімо, публікація нової книги про війну. І білоруські журналісти можуть цілком вільно писати про все, що знають, – ось тільки дізнатися ні про що їм не дадуть. За законом, ви не маєте права отримувати інформацію від державних службовців, якщо ви не є акредитованим співпрацівником зареєстрованого видання. А в житті, навіть здолавши ці перешкоди, ви почуєте лише ідеологічно вірне зведення вигаданих чисел і шаблонних фраз, немов прямо почерпнутих із радянської пропаганди. Якщо ж ви спробуєте отримати якусь інформацію за допомогою неформального контакту, то вас, швидше за все, просто злякаються.

   Страх висловлювати свою думку – найгірший наслідок інформаційної політики білоруської держави. Його мають навіть незалежні ЗМІ і навіть у тих випадках, коли їм нічого не загрожує. Найсильнішою цензурою тут є автоцензура і внутрішня редакторська цензура, і часом вона заважає працювати ще більше, ніж держслужбовці. Не можна говорити про гроші – відберуть, не можна критикувати колег – тебе почнуть вважати зрадником; владу також не можна лаяти – всі знають, що за це буває; але і хвалити її також не можна ні у чому – як можна, після того, що вона з нами зробила! Таким чином, в інформаційному просторі запанував комфорт оббитої повстю палати, або ж ванни з ватяних кульок, про яку мріє персонаж фільму „Клініка“.

   За твердженням міністра інформації Олега Пролеськовського, станом на 1 травня 2010 року у Республіці Білорусь було зареєстровано 1281 друкованих ЗМІ, 233 електронних ЗМІ, 8 інформаційних агентств (з цього 966 – недержавні). Таким чином, у останні кілька років у нас зберігається значна перевага недержавних ЗМІ у порівнянні з державними (співвідношення коливається у межах 2: 3). Якщо уточнити, то у теперішній час у нас зареєстрована 651 газета, з котрих 438 – недержавні. Тим не менше, у кіоску „Союздруку“ у центрі Мінська ви можете придбати всього три, може, чотири газети, в яких події висвітлюються не з офіційної точки зору. А точніше, висвітлюються хоча б якось об’ємно, оскільки найбільші державні видання користуються специфічними методами подання інформації, відпрацьованими ще у радянські часи. З цих чотирьох газет одна відлякує багатьох читачів радикально-іронічним стилем (харизматичний редактор цієї газети видав в Росії роман з красномовною назвою „Параноя“). Друга газета присвячена економічній тематиці, що, знову ж таки, наші громадяни вважають надто розумною темою, щоби читати про неї в газетах. Ще дві – місцеві представники російської преси, які завдяки своєму міжнародному статусу можуть дозволити собі бути об’єктивними. Не у кіосках – у вуличних розповсюджувачів – можна придбати ще декілька незалежних газет, в основному на білоруській мові, які вже багато років балансують на межі повної заборони, потерпають від регулярних переслідувань і атак у медіа-просторі... А що ж сталось з іншими?  

   Більшу частину з них ви можете побачити тут же – у кіоску вони займають гідне їм місце, але, на жаль, не найвидніше. Вашій увазі пропонується близько десяти найменувань про те, як доглядати за садом і городом, ще більше – про те, як вилікуватися від усіх хвороб (написи на деяких стверджують, що вони „заряджені на здоров’я“ народними цілителями). Помітні сегменти преси присвячені криміналу і прибульцям, а також кросвордам та анекдотам. Чи варто говорити, що майже всі цівидання – недержавні? А на найвиднішому місці виставлені білоруські журнали: ця публіка ще строкатіша, але якщо вам потрібно якісне читання про культуру, суспільство чи політику, то ваші потреби залишаться незадоволеними.

 

 

   Закордон не допоможе

   Завдяки таким закордонним організаціям, як Open Society Institute, а також різним європейським фондам для підтримки демократії, у Білорусі існує досить багато медіапроектів – в основному інтернет-журналів культурної, суспільної і політичної тематики. Здавалося б, ось він, вихід, – але, за моїми спостереженнями, лише один з десяти таких проектів виявляється життєздатним. Точну статистику не скаже ніхто: все, що стосується грошей з-за кордону, відбувається у дуже глибокій тіні, розсіювати яку не вигідно нікому. Такі ресурси доволі рідко намагаються вийти на велику аудиторію: для звітів їм достатньо їхніх ста людей, з котрих половина – автори цього і інших таких самих проектів. І інший недолік, що випливає з першого – ідейна прямолінійність матеріалів, які є неначе дзеркальним відображенням державної пропаганди.

   Насправді ми вже втомились читати у закордонних ЗМІ про те, як у нас погано. І ще гірше це впливає на молодь. Позиція „нам усі винні, бо ми у центрі Європи і у нас диктатура“ є доброю для отримання грантів і для ведення суспільної діяльності, але вона підточує зсередини навіть найбільш перспективні плоди цієї діяльності. У деяких білоруських незалежних сайтів спостерігається синдром „балуваної дитини“: що ми не зробимо, це все проти диктатури і тому – добре за замовчуванням. Добрі чужі ідеї, якщо вони вкрадені на благо демократії, добрі погані фотографії, якщо вони зроблені з думкою про Незалежну Білорусь, і тим більш прекрасні неграмотні,нечитабельні тексти, що містять неперевірену інформацію, подекуди написані на вигаданій мові – багато з тих, хто використовує дорадянський правопис, „тарашкевицю“, ні разу не потурбувались уважно прочитати її класичні і сучасні граматики. Великою загадкою для мене є те, чому за проекти, які фінансуються зі сторони, дуже рідко беруться професіонали „немолодіжного“ віку – і мене зовсім не дивує, що найбільш життєздатнішими і добросовісними з них, як наприклад www.budzma.org і n-europe.eu, створюються і керуються людьми, що народились і виросли у СРСР. Слід зауважити і те, що цим людям пощастило постійно бувати за кордоном...

   Пам’ятаєте, чим архітектор відрізняється від бджоли? Перш, ніж взятися за свою будівлю, він вже побудував її у своїй голові. Саме цього не вистачає багатьом творцям білоруських незалежних медіа. У їхньому житті, лише якщо частина його не пройшла за кордоном, відсутній досвід не тільки створення, але і читання вільної преси. Я не кажу про іноземні стажування і майстер-класи, які доступні відносно багатьом. Мова йде про незалежну пресу у повсякденному житті: хто і чому її купує, хто і коли читає, що сподівається у ній знайти і які вимоги ставить до змісту і виконання. Ці дуже прості уявлення допомогли б уникнути багатьох недоліків, головними з яких є невиправдане месіанство і волаючий непрофесіоналізм. І нехай ми не Франція і у нас нема свого „Фігаро“, деякі кордони, які стримують розвиток білоруської преси, існують насправді лише у наших головах.

 

Український журнал