УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2010

Бароко над Десною

(Скачати весь номер: 7/2010 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Олег Коцарев, Київ

 

   Два чи не найяскравіші елементи української архітектурної спадщини поєднує в собі місто Чернігів – це одночасно важкі й граціозні давньоруські пам’ятки та урочисте українське бароко. На щастя, сюди ще й нескладно дістатися, тож знайти виправдання, чому ви ще не побували в Чернігові, неможливо.

 

   Власне кажучи, лише півтори-дві години маршруткою з Києва – повз хрещату Биківню, легкі храми Козельця та Лемешівки – і відразу за широкою Десною перед гостями міста стоять пагорби з церквами, гарматами та іншими чернігівськими цікавинками. З автобуса варто вийти відразу, як він заїде на гору.

   Сьогодні Чернігів – трьохсоттисячне місто з нормальною інфраструктурою, але великою мірою орієнтоване на Київ. На перший погляд, тут не спостерігається дуже активного культурного життя, зате ведеться інтенсивна ділова взаємодія з Білоруссю. З усього умовно центрального регіону саме Чернігів може претендувати на почеснезвання найбільш русифікованого обласного центру.

   Колись тут був центр східнослов’янського племені сіверян. За легендою, їхній князь Чорний загинув у боротьбі проти деревлян, які напали на сусідів, і дав таким чином ім’я своєму місту. Увійшовши до Київської Русі, Чернігів став одним з її головних міст. Згодом він у загальних рисах повторив історичну долю Наддніпрянщини – хіба що трохи більше від інших країв перебував у складі й під впливом Росії. У період Гетьманщини Чернігів був адміністративним центром однойменного полку (і однією з культурних столиць країни), а згодом – Чернігівської губернії.

   Місто помітно постраждало в часи війни, головні вулиці зазнали у п’ятдесятих роках істотної перебудови, тому їхній вигляд сьогодні не надто вражає. Натомість, варто пройти ближче до річки і відвідати передусім Дитинець – тобто територію колишнього замку з княжим двором. Тут є старовинні храми русько-візантійської архітектури – Спасо-Преображенський і Борисо-Глібський собори. Попри неминучі реконструкції, вони дуже добре зберегли свій стриманий і величний колорит: суворість екстер’єру й облич святих на розписах гармонійно поєднується з подекуди грайливими тваринними зображеннями і ліпниною. Тут же неподалік є пізніша пам’ятка – Колегіум. Колись він був одним з найважливіших освітніх закладів України, а тепер тут розташовано цікаві історичні експозиції. Хоча не лише історичні. Наприклад, під час нашого приїзду в Колегіумі працювала дещо несподівана невеличка виставка картин Володимира Винниченка, що не залишила сумнівів: не тільки в літературі, а й у малярстві Володимир Кирилович був вправнішим, ніж у політиці.

   Неподалік є і пам’ятка вже барокового, гетьманського періоду – будинок полкової канцелярії, він же будинок Якова Лизогуба (збудований на замовлення цього полковника), або будинок Івана Мазепи (перейшов у його власність по смерті Лизогуба). Його унікальність і в зовнішній ефектності, й у тому, що цивільних пам’яток українського бароко збереглося дуже мало. Зате чимало збереглося культових барокових споруд – наприклад, на сусідньому з Дитинцем пагорбі стоїть струнка Катерининська церква.

   А вдалині видніються два монастирі – Троїцько-Іллінський і Єлецький. Їхати до них кілька зупинок тролейбусом. Найцікавший, звісно, Троїцький. Тут і височезна вишукана дзвіниця, на яку навіть можна піднятися за помірні гроші, і доладна трапезна церква, і розкішний Троїцький собор кінця XVII століття (архітектор чи то Іван Баптиста, чи, за іншою версією, Адам Зернікау). Про цей собор доводилося читати, що його масивна велич була ще й своєрідним відбиттям абсолютистських умонастроїв свого часу, коли багато хто, особливо частина козацької старшини, мріяв про потужну державу на чолі з гетьманом як спадковим монархом. Неподалік є також цікавий комплекс Антонієвих печер, непогано обладнаних для відвідин туристами. А Єлецький монастир помітний своїми несподівано важкими й суворими, як для бароко, формами. Зрештою, бароко не завжди свято – і два монастирі на сусідніх горах добре символізують його емоційну роздвоєність. Саме в цьому монастирі був похований генеральний обозний Запорозького війська Василь Дунін-Борковський, про якого ходили чутки, що він був упирем і після своєї смерті їздив на вороних конях у товаристві чортів. Цю сцену нібито навіть змалювали у церкві на стіні, але згодом зафарбували.

   Наостанок – іще кілька слів про Чернігів романтичний. Зелені мальовничі пагорби над Десною є, звісно, прекрасним місцем не лише для упирів, а й для побачень. Мабуть, саме тому і виникла легенда, що коли чернігівська дівчина не хоче зустрічатися з хлопцем, що до неї залицяється, то призначає побачення „біля тринадцятої гармати“ на валу коло Дитинця, де гармат насправді лише дванадцять.

   І, звісно, таке місто завжди надихало на творчість – тож, наприклад, для української літератури Чернігів дав чимало: з ним пов’язані життя і творчість хоч би й таких постатей, як Павло Тичина, Михайло Коцюбинський, Леонід Глібов та Антоній Стаховський – єпископ і бароковий письменник, автор „Молитви за гетьмана Мазепу“, що стала одним з претекстів однойменного яскравого та суперечливого фільму.

Український журнал