Український журнал - 7/2010

Коли Національний музей квітне райдугою

(Скачати весь номер: 7/2010 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Ігор Ісаєв, Варшава

 

   Польські художники вирішили зробити виклик суспільству й політикам не де-небудь, а в Національному музеї Польщі. У Варшаві 11 червня відкрилася виставка гомоеротичного мистецтва „Ars Homo Erotica“.

 

   Політики не барилися з реакцією, перші відголоски якої з’явилися ще взимку. „Чому ж тоді обмежуватися лише до ,творів‘ гомосексуалізму, дискримінуючи таким чином некрофілів, педофілів та зоофілів?“ – із сарказмом запитав у польського міністра культури депутат правоцентристської партії „Право і справедливість“ Станіслав П’єнта. На думку депутата, директор Національного музею хоче зробити з цієї консервативної установи сортир.

   Автори виставки, зрештою, не приховували її політичного аспекту. „Виставка має сучасний та історичний, політичний і еротичний характер“, – прозвучало під час відкриття.

   Саму експозицію розпочинає зала „Час боротьби“, присвячена мистецтву сексуальних меншин з точки зору політичної ситуації у Східній Європі. Організатори, до речі, навмисне обирали закордонних учасників виставки з-поміж представників цієї частини континенту, адже тут, за словами ініціаторів, „проходить боротьба у рамках революції звичаїв“: є тут митці з Білорусі, Болгарії, Росії, Румунії, Словаччини, Хорватії, Угорщини, Чехії, а також з України – останню представляла фотограф Анастасія Міхно. У її роботах під назвою „Аналіз краси“ бачимо проблему статі в психофізіологічному аспекті: герой-хлопець А. Міхно подібний до дівчини, а дівчата – до хлопців.

   На початку виставки відвідувачі побачили частину інсталяції-провокації й сатири на країни ЄС чеського скульптора Давида Черного під назвою „Ентропа“: фрагмент представляє Польщу – купка людей у рясах чи то підіймає, чи то скидає райдужний прапор – символ сексуальних меншин.

   Куратори виставки звернули увагу на збірку Національного музею Польщі. У секції „Чоловічий акт“ представлено роботи таких класиків, як Ян Матейко, Юзеф Сіммлер чи Ромуальд Хойнацький. Як наголошують митці, чоловічий акт, що був популярним в античності й пережив друге відродження під час Ренесансу, на початку ХХ ст. занепав як явище вульгарне. Особливо не до вподоби чоловіча нагота в мистецтві була соцреалізмові: проте навіть у СРСР з’являлися скульптури й картини з оголеними робітниками.

   Елемент провокації присутній в експозиції „Святий Себастіан“. Епізод житія християнського святого, якого вбивають римські воїни, проколюючи списами, став популярним в гей-мистецтві. Чимало митців, як, наприклад, знаний литовець, теперішній варшав’янин Стасис Ейдріґявічус, показують оголене чоловіче тіло, виснажене від болю й мук. Поряд із його роботою – кількасотлітні картини й гравюри зі св. Себастіаном. Відео-перформенс відомого польського художника й публіциста Кароля Радзішевського по-своєму інтерпретує історію цього святого: кілька хлопців у військовій формі знущаються над геєм, зривають із нього одяг, б’ють і врешті-решт стріляють.

 

 

   „Виставка як виставка“

   Що ж таке гей-мистецтво чи квір-арт у Східній Європі? „Я вважаю, що в Польщі немає квір-арту. У нашій країні з’являються митці, котрі використовують гей-тематику у своїй творчості, проте незначно“, – говорить Кароль Радзішевський. Із ним не погоджується куратор виставки „Ars Homo Erotica“ доктор мистецтвознавства Павел Лешкович: „Нещодавно я видав альбом ,Art Pride. Польське гей-мистецтво‘, в якому представлено близько 150 робіт 36 польських авторів, починаючи з 60-х років ХХ ст. Це свідчить, що квір-арт у нашій країні існує і має вже свою традицію“. Паралельне існування і неіснування мистецтва сексуальних меншин у краї нах Східної Європи підтверджує також Реміґіюс Венцкус, фотограф і художник із Литви: „Говорити про квір-арт у Литві – це табу. Проте це мистецтво існує також і в нашій країні. Це – вираз емоцій і почуттів художників, серед яких чимало геїв та лесбіянок“.

   На думку Павла Лешковича, мистецтво сповнене гомоеротичних мотивів: протягом віків існував певний „гомоеротичний код“, за яким воно приховувалось. Опоненти Лешковича твердять, що цей код у виставці значно вирвано з контексту. Остаточне рішення нехай прийме той, хто цю виставку відвідає. Проте всі, хто це вже зробив, не знайшли там чогось страшного й такого, що суперечить законам людської моралі, чого так боялася більшість польського політикуму. Мені вдалося підслухати розмову двох бабусь досить поважного віку, які щойно виходили з музею, – їхній висновок, здається, може розвіяти всі побоювання щодо аморальності „Ars Homo Erotica“: „І що ж тут такого, що відверто пов’язане з гей-порнографією? Абсолютно нічого, виставка як виставка“.