Український журнал - 7/2010

Бобковський

   Текст: Остап Сливинський, Львів

   Мені дуже подобається одне фото – зовні нічого особливого, звичайний побутовий знімок: чоловік середнього віку в окулярах стоїть, спершись на засклений прилавок, а за ним на полицях – коробки з мініатюрними моделями літаків: F-51 „Мустанґ“, „Кертіс“ P-40, „Геліоплейн“. Освітлення електричне, в кадрі – жодного вікна, все висить поза часом і географією, як герметична капсула: будь-де, будь-коли. Так я колись уявляв собі значення слова „затишок“: залитий теплим світлом інтер’єр, повний улюблених речей, куди ледве пробивається гуркіт далекого грому.

   Це Гватемала-Сіті, п’ятдесяті роки. Чоловік у кадрі – польський письменник Анджей Бобковський, ентузіаст авіамоделювання, завзятий велосипедист і вітрогон, вусатий хлопчисько. Один із багатьох, один із сотень тисяч тих, що в сорокові евакуювалися з напівзатопленого європейського корабля, але зараз – лише він. Зі своїм французьким щоденником у валізці – найголовнішим твором свого життя, – і сотнею доларів у кишені, яких не вистачить ні на те, щоби прожити за океаном бодай місяць, ні на те, щоб повернутися. Без знання іспанської і хоч би однієї знайомої людини в новій країні. Я дуже виразно бачу, як він із дружиною Басею стоїть на летовищі у Гватемалі, вдихає інше, трохи різкіше повітря, дивиться на будинок аеровокзалу „у дещо татранському стилі“. Тепер він остаточно вільний.   

   „Я боюся, – писав Бобковський у ті дні. – У мене немає жодного фаху. Я вмію відрізнити пилку до заліза від пилочки для нігтів, але цього замало. Я скочив у глибоку воду, не вміючи добре плавати. Але водночас… я звільнився одним стрибком від примусового медичного страхування, від податків, від фейлетонів Моріака у ,Фіґаро‘…, від цілої Європи“. Свобода – це не ті часточки дозвілля, які відкладають на вічне „потім“, не банк задоволень із довічним рахунком; свобода – це особиста революція, інакше не буває. Тому я бачу подружжя Бобковських саме в цей момент, на летовищі одного з міст протилежної півкулі, з кількома валізками, стривожених і усміхнених, овіяних вітром, що несе кедрове листя, – це їхня оксамитова революція, поперечний зріз життя, коли воно в одну мить, ніби стовбур дерева, відкриває всі свої кільця – ейфорію, тривогу, надію і безповоротність, – коли воно сконденсоване, стиснуте, як повітря в кулі, що має от-от відірвати від землі скромну гондолу.

   Може, свобода – то і є відсутність страху перед безповоротністю? Жити без минулого в його видимих і осяжних формах, без об’єкта ностальгії, без талісманів і пожовклої кореспонденції – нецивілізовано і безвідповідально, дорослі люди мусять мати домашній вівтар, мають знати своє походження і шанувати героїв, мають добре вивчити структуру землі, до якої так чи так доведеться повернутися; мусять пам’ятати, що теперішність – то не більше, ніж оптичний ефект від переломлення часу. Бобковський же – дітвак, який обертається спиною до минулого, до цього паперового будинку, де живуть старі люди; він хоче бути ТУТ, відчувати на обличчі вітер і складати з крихітних деталей машини, що мають його осідлати; він практичний футурист, який знає, що жити – жити насправді – означає щоразу будувати все наново, вирощувати дерева з нічого.

   Хто з нас по-справжньому присутній там, де нібито є? Хто з нас достатньо пластичний, аби вплестися в щільну тканину життя, запаморочливого і мінливого, як структура хмар? Мовчазний і уважний, ніби вмитий чужим повітрям, Бобковський стоїть на маленькому летовищі – просто живий, як усе живе. Випростаний між категоричним „так“ і категоричним „ні“, вільний від омани, яка міститься в синтаксисі і пам’яті, вільний.