УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2010

Хороший письменник – мертвий письменник

(Скачати весь номер: 7/2010 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Любов Якимчук, Варшава

 

 

   Автор помер. Повторюю це за Роланом Бартом, а, може, Мішелем Фуко чи навіть Полем де Маном. І не місце тут розбиратися, хто з них був першим, бо кожен із них мав на увазі дещо інше, як заведено говорити – своє. Якщо в улюбленого багатьма гуманітаріями французького семіотика Барта смертю автора платилося за народження читача, то в сучасних українських реаліях смерть автора є одним із критеріїв добору творів до шкільної програми і смертю платиться за відомість, внесення до канону. Принаймні так виглядає зі слів теперішнього міністра освіти та науки України Дмитра Табачника. Але про все своєю чергою.

 

   Полювання на Автора в українському політикумі почалося задовго до обрання нового президента України. Я маю на увазі відповідно до функцій забревіатурований орган – Нацкоммор, або простіше кажучи – Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі, яку цікавлять тільки талановиті автори. Так, 2009 року комісія виявила порнографію в романі „Жінка його мрії“ лауреата Шевченківської премії Олеся Ульяненка. При тому всьому нікому з її учасників критерії порнографії в художньому тексті не відомі. Можливо, за критерій слугує зовнішність автора (досить неформальна, навіть як на письменника, зовнішність Ульяненка), а може, як уже зазначалося, талант. Але чому ж у такому випадку не вважати „порнографією“ графоманські тексти деяких членів Національної спілки письменників України, або деяких народних депутатів, які пописують віршики? Тобто наскільки моральним є видавати псевдохудожню книжку за державні гроші? Або чому Нацкоммор не розглядає твори з відвертими сценами з класики української літератури і не вилучає їх з бібліотек, шкільних програм та з голів українського читача? Чи до цього ще руки не дійшли?  

   Запитань багато, а відповіді знаходяться в шкільній програмі з української літератури (тут і далі я посилатимуся на нині чинну програму „Українська література, 5–12 кл.“, що має міністерський гриф). Власне, до цієї програми внесено українську літературну класику, а точніше, „добиралися насамперед твори, цікавій актуальні у контексті нинішнього життя, суголосні сьогоднішній рецепційній свідомості, близькі та зрозумілі сучасній молодій людині, яка живе в інакшому комунікативному, інформаційному просторі“, як зазначено в самій програмі.

   Проте сьогодні розуміння класики значно відрізняється від того, що про неї думав, скажімо, Цицерон або гуманісти Відродження. У свідомості українського читача поняття цієї самої класики нерозривно пов’язане з відомими мертвими авторами, і школярі дивуються, коли на уроці їм пишеш дату народження без дати смерті, вони вражені вже самим фактом існування живих „класиків“. А власне відомість письменника визначається переважно тією ж шкільною програмою з літератури. Але це ж замкнуте коло! – скажете ви. Не зовсім, поки існують у цій самій програмі твори живих авторів. До речі, та ж „Сталінка“ забороненого Ульяненка рекомендована для додаткового читання в 12 класі. Але міністр науки і освіти Дмитро Табачник вирішив виправити ситуацію (щоб не ризикувати?) і винести всіх ще не померлих письменників за межі програми з української літератури. „Ми повинні розвантажити шкільну програму, тому що вона надто ускладнена. Адже вивчити все неможливо. Наприклад, програма з української літератури. Існують європейська, французька традиції: там у школах не вивчають нині живих письменників, оскільки ще не є усталеними естетичні критерії, – заявив Дмитро Табачник під час „гарячої лінії“ „Комсомольської правди в Україні“.  

   Іншими словами, за новим естетичним критерієм зовсім скоро не можна буде вивчати в школі таких письменників, як Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Валерій Шевчук, Ірина Жиленко – тобто значну когорту „шістдесятників“. Миколі Вінграновському та Павлу Загребельному „пощастило“ більше – вони не так давно померли, тому мають почесне право продовжити перебування в шкільній програмі з літератури. Окрім них, залишаться представляти „шістдесятництво“ Василь Симоненко, Олесь Гончар, Григір Тютюнник, ще дисидент Василь Стус. Із так званих „постшістдесятників“, із плеяди „київської школи“ поезії, до вивчення залишиться сам-один Віктор Кордун, а от Шевченківським лауреатам Василю Голобородьку і Миколі Воробйову, як і учаснику „київської школи“ Михайлу Григоріву, до середньої школи дорога заказана, бо ці поети ще живі, на щастя.

   Якщо міністр втілить свої проекти, наші діти не вивчатимуть таке літературне угруповання, як „Бу-Ба-Бу“ (Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак), а з літературного гурту „ЛуГоСад“ знатимуть тільки про існування складової „Го“, тобто про Назара Гончара. Це буде, якщо не зміниться або цей новий „естетичний критерій“, або статус живого письменника, доки наші діти народяться чи підростуть.

    Але з цього всього виникає наступне запитання: як подавати матеріал вчителям української літератури без визначальних у певному літературно-історичному періоді авторів? І якщо сучасну українську літературу теоретично можна майже повністю відтяти разом із Оксаною Забужко, Тарасом Прохаськом, Сергієм Жаданом та іншими (мовляв, цікавтеся самі, чи є хто живий), то що робити із тими ж „шістдесятниками“?

   Якщо проаналізувати нашу програму з української літератури повністю, то розвантаження, про яке так турбується міністр, відбудеться по повній програмі, а найбільше – у програмі 12 класу, в якому практично нічого буде вивчати. І що на це скажуть народні депутати Іван Драч та Дмитро Павличко, які за „критерієм“ не підходять? Українській інтелігенції та студентству, можна, звичайно, продовжувати „АнтиТабачну кампанію“, яку дехто вважає черговою політтехнологією „випускання пари“, але ця психологічна розрядка залишатиметься не більше ніж терапевтичною.

   Тим часом на живих письменників продовжується полювання, але серед усієї цієї купи запитань є ще одна новина – до шкільної програми з укрліт не введуть ні вірші соціаліста Олександра Мороза, ні „нашоукраїнівця“ Петра Ющенка, ні чинного президента України Віктора Януковича, який, за словами Драча, їх пише. І, може, це перша добра новина, яка також випливає з нової освітянської концепції.

 

Український журнал