УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2010

Рецензія: В полоні genius loci

(Скачати весь номер: 7/2010 [PDF, 2.4 Mb])

Юрій Макаров.

Геній місця.

Київ, Факт, 2010, 208 с.

 

 

    Друга книга Юрія Макарова, як і його літературний дебют – повість „Культурний шар“, розкручується, як дзиґа зі стержня, з екзотичного історичного факту. Мова про рід Долгополових – нащадків чернігівських князів, з яких Катерина Долгополова (у повісті – тітка прабабці головного героя) стала другою дружиною Олександра II, котрий – ще один факт-„родзинка“ твору – в молодості мав захоплення англійською королевою Вікторією, начебто взаємне. А от текстовим тілом цієї белетристичної дзиґи є жанр „повісті виховання“: на сторінках твору тридцятишестирічний МатвійТараненко зазнає метаморфози від невпевненого „буратіно“ до цілком самореалізованої у професійному та сімейному планах людини.

   Історичне тло проступає в тексті крізь мереживо сучасних (2004 рік, серпень) подій довкола будинку Долгополових у Києві на Жилянській, 112. До історичного тла автор додає кілька автобіографічних штрихів, адже досі на цій вулиці стоїть будинок предків Юрія Макарова. Звідси й ностальгійний відтінок назви „Геній місця“: з одного боку – запозичення в російсько-американського письменника Петра Вайля, майстра „одушевлення пам’яток минулого“; а з другого боку – поняття, взяте з міфології Стародавнього Риму, де геніями місця називали духів-заступників, які визначали характер простору та людей у ньому, і ця метафора демонструє, що занурення ad fontes для кожного становитиме мить переосмислення себе.

   Власне, саме спіткання з раптовими детективними подіями довкола родинного будинку (погрози, стеження, прослуховування плюс несподівана поява швейцарських родичів) стає для Матвія – колись яскравого художника, а наразі успішного „домогосподаря“ – моментом ініціації. „Інфантильний неврастенік“, яким малюється персонаж з перших сторінок, не такий і простий. Так, дружина – self made бізнес-леді, а Матвій „заматерів“, і, з точки зору патріархального суспільства, подружні ролі в сім’ї змінили полюсність. Але за плечима в „українського Воргола“ – соц-арт та шаржі на президента (Кучма-Термінатор і подібне), випрацюваний іронічний стиль спілкування з персонами з „іншого світу“, сміливість заявлятися до зубатих московських політтехнологів (нагадую, оповідний час – серпень 2004-го) у майці з пінкфлойдівськими гаслами „We don’t need no thought control“. Тож у потребі діяти в нових обставинах Матвій легко відновлює в собі ці характерні риси, виявляючи безпідставність звинувачення дружини – „напівчоловік“, і протистоїть „хвостам“, олігархам, генералам запасу – всіляким „елементам“. Інфантильність і м’якосердість лишається лише для доні Софійки. І для нового кохання.

   Крім тусівки молодих художників, у тексті гарно виписано образи старших поколінь інтелігенції. Матвієва бабуся, котра й досі не полишає книжок, – з генераціїв СРСР, яка не могла говорити відкрито, бо „інстинкти тримали“. Потім Тараненко-старший, який „у дев’яностому раптом, із середи на четвер, перейшов на українську“ і значно чуйніше ставиться до долі держави, ніж до сім’ї. Місто у повістітеж різнопоколіннєве: трохи Києва з конструктивізмом тридцятих років та Києва зразка сімдесятих з „поштовими скриньками“ – інститутами з особливим режимом секретності, а найбільше Києва двотисячного – з дорогими бутиками на місці недавніх гастрономів, з нині вже зниклими культовими „Бабуїнами“ та іншими хворобами мегаполіса. І оте genius loci стосується не одного будинку на Жилянській, а насамперед Києва загалом. Адже лише вийшовши у простір міста (до того Матвій сидів удома з дитиною), герой змінюється.

   „Геній місця“ завершується невеличким, але ключовим епізодом – кадром з Помаранчевої революції. Саме він показує, що переродження героя завершилося: зі студента, який 1991-го „більше захоплювався паризькою революцією 1968-го, аніж вітром волі, що дув буквально за кілька кварталів“, від чоловіка, совість якого мовчала, коли складав передвиборну кампанію творцю Анни Ахметової – до того, хто „не те, що не боїться взагалі нічого, але – не боїться заздалегідь, попередньо, з однієї готовності боятися“. Цим показом доростання до Помаранчевої революції повість суголосна з романом Оксани Забужко „Музей покинутих секретів“.

   Попри жанр „виховання“, дидактики в тексті по мінімуму. Жвава оповідь не переобтяжена рефлексіями на кілька сторінок, натомість короткі влучні фрази розставляють потрібні авторські акценти, скажімо: „Наші з вами співвітчизники переконані, що тутешній хаос унікальний і гідний розчулення“ або „Якби не ці гниди, ти б і не підозрював, що стільки нормальних“. І зрештою – одкровення, яке не має нічого спільного з голим пафосом, а засноване на цілком осмисленому персональному досвіді автора: „Я, виявляється, люблю свій народ!“.

Український журнал