Український журнал - 7/2010

Два обличчя Словаччини

   Текст: Лубош Палата,

   редактор чеської газети „Lidové noviny“

   Існують дві Словаччини, і, наскільки я знаю цю країну, вони були завжди. Словаччина А – впевнена у собі, відкрита світові, не націоналістична, яка визнає угорців, українців, і навіть ромів як рівноцінних партнерів, повноцінних громадян Словацької Республіки. Це Словаччина успішних, умілих і освічених людей; тут виробляються найдорожчі і найкращі автомобілі на найбільшому в Європі заводі концерну VW; тут бурхливо розвиваються міста, що стають все гарнішими. Словаччина яскравих інтелектуалів, ідеї яких виходять за межі власної країни, прекрасних театральних діячів, чудових музикантів.

   Утім, існує і Словаччина Б, яка несе на собі весь тягар нелегкого життя в країні. Це словаки, які все ще не мають, слушно чи ні, впевненості в існуванні своєї держави, яким нові часи після 1989 року хоч і принесли свободу, але, як каже стара приказка, свободою не наїсися. Словаки, які на власній шкірі пізнали, як це, коли новий власник викрадає завод, що потім закриється, і коли гідної роботи немає не тільки в рідному місті, але і довкола в радіусі десятків кілометрів. У бідності і безнадії може статися всяке, людина шукає опору – у державі або в політиках, які роздають обіцянки, навіть знаючи, що не зможуть їх виконати. Словаки, які ненавидять слово „реформи“, оскільки вони дуже добре знають, що це означає.

   За кілька днів я проїхав усю Словаччину, – не така вона вже і маленька, як може здаватись, – уздовж і впоперек. Я бачив обидві Словаччини, десь чітко розмежовані, а десь – взаємно переплетені, як-от у Земплінській Шираві, де поруч стоять зруйнований маяк і гарний новий пансіонат. Або на самому сході, за містом Михайлівці, де серед поля виростає цілком новий величезний завод. А всього за кілька кілометрів від нього заводи, що в комуністичні часи були одними з найкращих у країні, руйнуються просто на очах. Однієї спекотної літньої ночі я сидів на площі у Сніні, центрі найсхіднішого району Словаччини, місті панельних будинків, в якому, крім ангарів магазинів „Billa“ і „Tesco“, нічого від часів комунізму не змінилося. Через три дні я сидів у братиславському комплексі „Eurovea“, що пахнув новизною і де я почувався, як у недалекому Відні. У Сніні пиво коштувало вісімдесят центів, у братиславському ж комплексі „Eurovea“ – три євро п’ятдесят центів. Гадаю, це досить чітко відображає співвідношення зарплат у двох містах, які наче ніколи і не належали до однієї держави.

   Відколи Словаччина є самостійною і демократичною державою, ці дві Словаччини завжди зіштовхуються на виборах. Це зіткнення завжди жорстке, як і різниця між світоглядами двох Словаччин. Варто додати, що боротьба є настільки рівною, що і дрібниця може вплинути на перемогу однієї і дуже гіркий програш іншої сторони.  

   З того часу, як на початках словацької самостійності за владу взявся авторитарний прем’єр Владімір Мечіар, типовий політик Словаччини Б, кожні вибори – це питання прямування Словаччини як держави. Прямування на Схід або на Захід. За влади Мечіара у Словаччині не тільки консервувалось багато чого з комунізму, але через мечіарівську „напівдемократію“ країна була навіть вилучена з кандидатів на членство у НАТО і ЄС. Від шести років влади Мечіара Словаччина приходила до тями впродовж восьми років влади Мікулаша Дзурінди. Після жорстких реформ, які хоч і підняли економіку і привели до країни закордонних інвесторів, але вдарили по життєвому рівні багатьох словаків, прийшов сорокарічний учень Мечіара, демагог, колишній комуніст Роберт Фіцо. Реформи, які обіцяв скасувати, не скасував, Словаччина не вийшла ні з НАТО, ні з ЄС, було навіть запроваджене євро, але атмосфера в країні змінилася. Фіцо всюди бачив ворогів – у вільних медіа, словацьких угорцях, транснаціональних концернах. Із упевненої у собі Словаччини за чотири роки він зробив малу закомплексовану країну.

   На виборах в половині червня, хоч і на трішки, але Словаччина А, у вигляді команди чотирьох правих партій, виграла. Або, точніше, виграла мрія про таку країну. Уряд першої словацької прем’єрки Івети Радічової буде мати важке завдання – збільшити перевагу Словаччини А над Словаччиною Б настільки, щоб уже на наступних виборах не треба було переживати за словацьку державу. Уряд має завдання відправити не тільки Мечіара, але також Фіца і націоналіста Яна Слоту на політичну пенсію, щоб нарешті Словаччина зайняла своє місце в Європі. У демократичній Європі – хоч і не в західній, але принаймні у центральній її частині.