Український журнал - 7/2010

Україну покинув патріот

   Текст: Петро Андрусечко, Київ

   Цього разу я приїхав до Києва прямо на похорон. 29 травня у ході хіміотерапії, у віці 55 років, помер Ілько Кучерів – директор Фонду Демократичних Ініціатив. Першого червня з Ільком прийшли попрощатися багато його давніх товаришів, друзів, знайомих. Були політики, журналісти, науковці, представники численних позаурядових організацій – усі ті, хто не лише цінували Ілька Кучеріва, але працювали з ним, користалися діяльністю його Фонду. Чимало народу, адже Ілько вів цікаве та інтенсивне життя, оперте на ідеях вільної та незалежної України. Він ніколи не зрадив своїх ідеалів.

   Що, однак, відрізняло його від багатьох ідеалістів, – це певний прагматизм, прагнення своєю працею змінити оточуючу реальність. Це була своєрідна робота від самих основ, – без фанфар, часто далеко від камер та софітів. У 1980-х роках Ілько Кучерів брав участь у дисидентському русі, був членом оргкомітету установчого з’їзду громадського руху „Народний Рух України“. Однак у вільній Україні обрав не політику, а створив інституцію, яка, певною мірою, була скерована до політиків – мала допомагати їм пізнавати публічну думку, але насамперед служити контролюза починаннями влади. У 1992 році Ілько Кучерів на базі Інституту соціології заснував навчально-дослідницький центр „Демократичні ініціативи“, який у 1996 році став Фондом. Саме він був ініціатором та організатором першого українського exit pollu на виборах 2004 року (як і наступних). Дані цього дослідження, проведеного під час другого туру, стали підставою для оскарження офіційних результатів виборів. Фонд надалі веде активну діяльність, власне, як і бажав би цього Ілько.

   Не скажу, що я добре знав його, але не знати його було неможливо. Перший раз я прийшов до Фонду у 1998 році, тоді мені не вдалося поговорити з Ільком. Однак пізніше я часто зустрічав його на прес-конференціях, організованих Фондом, на круглих столах, присвячених відносинам з НАТО. Так, Ілько був гарячим прихильником інтеграції України з Альянсом. І вірив, що Україна, незважаючи на останні зміни у зовнішньому курсі, рано чи пізно увійде до НАТО. Частіше, ніж зустрічав, я користувався результатами досліджень Фонду, їх всюди визнавали об’єктивними.

   Однак найцікавішими були для мене випадкові зустрічі з ним. Найчастіше – у культовому (хоч і підупалому тепер) барі на Прорізній, де збиралися журналісти, опозиціонери і вільні мислителі усіх мастей. Там можна було поговорити з Ільком у вільній атмосфері, подискутувати, посперечатися. Там іноді журналісти записували його коментарі. Чи не найвиразнішою рисою Ілька, яка одразу кидалася у вічі, була його зацікавленість іншими. Він розпитував, що робиться за кордоном, якої думки його співрозмовники, просто слухав їх, що сьогодні зустрінеш нечасто.

   Останній раз при житті я зустрів його, здається, у березні (а, можливо, вже у квітні?). З улюбленого місця ми перейшли трохи далі на Пушкінську, зустрівши головного редактора часопису „Євроатлантика“ Віталія Довгича. Ілько  розрекламував йому „Український Журнал“. Тієї ж миті мені вручили свіжо виданий номер „Євроатлантики“ (ще перед офіційною презентацією) з пам’ятними написами від Віталія та Ілька. (Виявилося, він допомагав у підготовці журналу). Це була наша остання зустріч…