Український журнал - 12/2007

Павло Богдан: «Спосіб, у який відбувається фінансування культури нацменшин, веде до поступової асиміляції»

Спілкувався Богдан Копчак, Прага-Пряшів

Павло Богдан, журналіст, редактор української редакції Словацького радіо в Пряшеві, депутат Словацького Парламенту (1992–1994), голова Союзу русинів-українців Словацької Республіки (1994–1999), з 2004 року — заступник голови Центральної ради Союзу русинів-українців Словаччини.

Пане Богдане, чому, на вашу думку, в Словаччині угорці, скажімо, мають кілька політичних партій, а в українців-русинів немає жодної, що могла б, увійшовши в Парламент, відстоювати їхні інтереси?

Наше населення поділене за різними ознаками — релігійними, національними, не кажучи вже про політичні. Це головна причина. Але спроби створити політичну партію, чи, краще сказати — політичний рух, були і в нас. Спочатку він називався «Піддуклянська демократична громада», пізніше — «Громада Схід». Але це були дуже невдалі спроби. Цей рух по десяти роках існування просто занепав.

Коли був заснований рух, про який ви кажете?

Він розпочався в 1994-му, а припинився десь два-три роки тому. Він не мав достатньої громадської підтримки, оскільки наше населення традиційно підтримує ті партії, які вже довший час існують на політичній сцені Словаччини. Спочатку, після 1989 року, це були партії, орієнтовані в лівому напрямку, пізніше велику підтримку отримав і «Рух за демократичну Словаччину» Мечіяра. Праві політичні партії в нашому суспільстві поки що не користуються значним успіхом. Але за посередництвом згаданих партій до парламенту потрапило і кілька депутатів, представників нашої меншини. Щоправда, це здебільшого були і є люди, які не виявляють особливого інтересу до національного життя.

Згадайте, будь-ласка, скільки приблизно було депутатів східнословацького чи русинського походження — крім Вас і пана Гіряка — в словацькому парламенті?

Не можу сказати докладно, але в кожному виборчому сезоні було таких депутатів декілька. Не всі, ясна річ, визнавали за собою русинську чи українську національність, не всі приймали участь у житті нацменшини, але, скажімо, коли йшлося про переселення нашого радіо з Пряшева до Кошиць, вони виступали на нашу користь.

Чи є перспектива, що в майбутньому виникне партія, яка б відстоювала інтереси цієї меншини? Чи гадаєте, що такої партії, радше, ніколи не буде?

Появи такої партії в найближчому майбутньому не очікую. Може навіть, такої потреби населення наразі не відчуває. Питаннями, що стосуються культурно-національного життя, нині відають громадські об’єднання: чи то русинської орієнтації («Русинська оброда»), чи то української («Союз русинів-українців Словацької Республіки»). Це, по суті, —дві найбільші організації, які водночас займаються і політичними справами. Правда, виникає запитання, а чи достатня ця сила, аби пробити якісь рішення на користь тієї чи іншої національності? Адже очевидно, що ті політичні сили, які правили і правлять країною, в подібні справи не надто охоче ангажуються. Це проявляється, зокрема, і в тому, що досі не прийнято закон про національні меншини, якого ми домагаємося вже довгими роками.

Що би мав цей закон вирішувати?

Я думаю, що той спосіб, у який тепер проводиться фінансування культури нацменшин, веде лише до поступової асиміляції населення. Він не дозволяє систематично працювати на ниві національного життя, тому що ніколи невідомо, чи будуть державні дотації взагалі, а якщо будуть, то в якому обсязі, і яким проектам буде віддано перевагу. По суті, це і є лише фінансування окремих проектів. Говорити про якесь фінансування організацій практично неможливо. А за умов, коли немає чим платити за оренду приміщення чи телефон, працювати важко. Я вже не кажу про таку ділянку як, наприклад, народна художня творчість. Колективи в нас працюють самі по собі. Там, де їх підтримує сільський уряд, ситуація доволі добра, але це далеко не всюди. Ми не здатні надавати методичну допомогу цим колективам, працювати з ними так, аби вони зберігали автентичність нашої культури і розвивали її.  

Яка, на вашу думку, головна проблема українців-русинів Східної Словаччини?

Найбільшою проблемою не лише сьогодні, а й у попередні роки, був і є штучний поділ національності на дві групи — русинів та українців. Хоча треба наголосити, що в жодній правовій нормі не знайдемо нічого про такого роду поділ. Йдеться лише про адміністративний акт, який було прийнято (до речі, невідомо, ким) перед переписом населення 1991-го року. Ця ситуація не надто здорова і не йде на користь нашому населенню. Останніх 17 років помітно тенденцію, коли все, що мало українську орієнтацію, потрохи зникає, а те, що мало б урятувати нашу національність (тобто, русинська орієнтація) — не дуже сприймається. Доказом цього є освіта. Українських шкіл залишилося всього 12, а русинської нема жодної, хоч русинська мова — як необов’язковий предмет — у деяких школах вивчається.

Недавно приїжджав до Словаччини президент України Віктор Ющенко. У тому контексті, в якому ми говоримо: чим Україна може (зі своїми власними проблемами) допомогти українцям Словаччини?

Для нас великою моральною підтримкою є вже те, що Україна — як самостійна і незалежна держава — існує. Це по-перше. По-друге, зрозуміло, були часи, коли ми не потребували жодної допомоги з-за кордону, в тому числі й від України. Тепер ми опинилися в такій ситуації, що кожна матеріальна допомога для нас — особливо в кризових ситуаціях — дуже потрібна. В рамках програми допомоги діаспорі Віктор Ющенко пообіцяв підтримати нашу діяльність. Минулого року така можливість теж була. Україна підтримала кілька наших проектів. І хоча це була незначна підтримка, однаково це було дуже приємно. Кілька днів тому ми отримали з Києва матеріальну допомогу для шкіл, в яких вивчається українська мова. Йдеться про комп’ютери, телевізори. Для шкіл це — справді велика допомога. Зрештою, директори шкіл і старости сіл, в яких діти вивчають українську мову, теж були присутні на зустрічі з Президентом і, думаю, це також має свій позитивний вплив.

Чехія і Словаччина нещодавно відсвяткували 17 листопада — дату, з якої стартували зміни в Чехословаччині. Чи можна її вважати також днем, з якого почалися негативні зміни в житті українців-русинів Східної Словаччини?

На жаль, для нашого населення і нашого регіону ця дата не завжди має позитивне забарвлення, оскільки останніми роками спостерігається значне економічне відставання регіону. Люди змушені мігрувати в пошуках роботи, виїжджати за кордон, що також сприяє асиміляції. Крім того, зміни в легіслативній сфері теж не пішли нам на користь. Якщо за часів ЧСФР існував закон про нацменшини, то зараз (починаючи з 1993 року) його немає. Маємо також занепад шкільництва та штучний поділ населення. Можна навести цілий ряд факторів, які не сприяють нашому розвитку. По суті, було зліквідовано Український національний театр (справа тут не лише в перейменуванні). Нині він не ставить п’єс українською, а отже не задовольняє культурних потреб української меншини. Радіо після усіх змін — а українська редакція раніше мала певну автономність — не лише втратило на значенні, але й було переселене в Кошиці, що призвело до скорочення штату працівників і зниження якості передачі. На жаль, я можу навести негативних прикладів набагато більше, ніж позитивних — і все це відбулося після згаданого 17 листопада.

А далі? Чого можемо чекати? На що сподіватися?

Якщо люди не усвідомлять самі для себе, хто вони є, якщо не дбатимуть про збереження своїх традицій і культури, справа може зійти нанівець. Ми бачимо, як нині молоді батьки — і то не лише в містах, але й по селах — розмовляють зі своїми дітьми словацькою. Дитина формується і виростає в словацькому оточенні, і з неї навряд чи виросте патріот свого народу. Якщо до того ж у школах не вивчається українська мова, то така дитина не зуміє навіть прочитати автентичну назву села (навіть якщо в ньому донині збереглися двомовні написи). Брак політичних рішень, але також і брак самоусвідомлення не сприяють виправленню ситуації. Ясна річ, що тут певним чином може допомогти Україна. І останніми роками такі спроби почастішали. Та все ж для нас це — хай не чужа, але інша країна. Вона не вирішить наших внутрішніх проблем. Вона може допомогти матеріально, морально, але все решта залишається за нами.