Український журнал - 9/2010

„М’яка підчеревина“ Росії

   Текст:  Петро Андрусечко, Познань

   Війна 2008 року показала, що Росія готова на все, аби відновити і втримати контроль над регіоном Чорноморського та Каспійського басейнів. Провокування Грузії та ескалація напруги викликали війну. У результаті Абхазія та Південна Осетія – дві бунтівні грузинські провінції – проголосили незалежність. Це був нормальний крок, адже Грузія віддавна не контролювала сепаратистів. Тим не менше, засади територіальної недоторканості грузинської держави порушені. Не забуваймо, що неофіційне відокремлення Абхазії та Південної Осетіїна початку 1990-х, їх подальше функціонування було б неможливим без підтримки Росії. Проте це не єдині гарячі точки на мапі колишнього СРСР.

    Одним із перших передвісників розпаду Союзу став конфлікт між Вірменією та Азербайджаном у Нагірному Карабаху. Згодом розгорілася суперечка у Придністров’ї поблизу українських кордонів. В обох випадках Росія грала далеко не другорядну роль. Тому не варто дивуватися, що на Кавказі з’явилися два конфліктні утворення з невизначеним міжнародним статусом. Що важливіше, війна 2008 року унаочнила небезпеку, закладену у російській політиці відносно Криму. Більше того, Кримський півострів – суттєва складова стратегії забезпечення російського впливу у регіонах Чорного та Каспійського морів.

   Сучасна закордонна політика Росії стосовно так званих „східних сусідів“ – це сукупність амбіцій, витоки яких лежать у розпаді СРСР. Це й спадщина багатовікової традиції Російської імперії, яка поширювала свої кордони та сфери впливу за рахунок сусідів.

   Конфлікти епохи розпаду СРСР.

   Як усе починалося

   Радянський Союз не розв’язав жодного конфлікту дореволюційного періоду, а лише заморозив їх з допомогою жорсткої політики репресій, на засадах „розділяй та володарюй“. Поки Центр був сильним, ситуацію вдавалося тримати під контролем. Однак послаблення системи і пом’якшення режиму швидко показало, що конфлікти жевріють. У 1988 році „спалахнув“ Нагірний Карабах, який офіційно належав до Азербайджанської СРСР, але населений переважно вірменами. Сутички швидко переросли у криваву війну. Центр тим часом намагався розіграти карту Карабаху для утримання впливу в регіоні.

   Схожим чином розвивалися події в Абхазії та Південній Осетії. Напередодні розпаду СРСР тут підсилились тенденції до створення окремої Абхазької союзної республіки. Маючи державні традиції, у 1991 році абхази отримали автономію в рамках незалежної Грузії. Рік по тому Абхазія проголосила вихід зі складу Грузії через протиріччя з грузинським керівництвом. В результаті етнічних чисток та збройного конфлікту практично все грузинське населення залишило край. У 1993 році Абхазія виграла війну за суттєвої допомоги російської сторони.

   Південна Осетія, автономна область у складі Грузинської СРСР, також вирішила скористатися розпадом системи. На відміну від Абхазії, вона до виникнення СРСР не мала жодної форми власної державності. У відповідь на проголошення восени 1990 року Південноосетинської Радянської Демократичної Республіки Тбілісі оголосило надзвичайний стан та ввело війська до Цхінвальського регіону. Війна 1990–1992 років відбувалася за сильної російської підтримки осетинів і призвела до відокремлення Південної Осетії від Грузії.

   Тим часом й Україні довелося зустрітися з проявами сепаратизму. Найбільш небезпечна ситуація була пов’язана з подіями у Криму. У першій половині 1990-х років місцева влада за підтримки російських еліт націлилась на відокремлення від України з метою проголошення власної незалежності. Ситуацію загострював той факт, що окрім політичної складової, у Криму розміщувалася головна база російського Чорноморського Флоту, навколо якого також тривала суперечка. Окрім проблем з Кримом, небезпеку представляв конфлікт навколо Придністров’я. Як і сепаратистські республіки Південного Кавказу, окремі еліти Придністров’я „скористалися“ моментом і за російської підтримки (в тому числі військової) після війни з Молдовою проголосили незалежність в односторонньому порядку.   Підтримуючи сепаратистів, Росія забезпечила собі контроль у регіонах. Не маючи інших ідей, Москва вирішила, що метод „керованого конфлікту“ запевнить їй контроль над новоствореними державами. Сепаратистські республіки утримувалися на плаву лише завдяки російській підтримці, а у випадку Нагорного Карабаху – Вірменії. Проте й вона могла розраховувати на Росію. Незалежно від своїх пропозицій Москва не була зацікавлена у реальному вирішенні конфліктів, адже це означало би втрату позицій у регіоні.

   Двадцять років по тому:   зміна курсу

   Ситуація змінилася внаслідок Революції троянд у Грузії 2003 року, коли до влади прийшов Міхаїл Саакашвілі. Спочатку ніщо не передвіщало радикального погіршення стосунків. Однак Москву занепокоїв новий курс грузинської влади, спрямований на демократизацію та співпрацю з Заходом. Нова Грузія показала, що реформи по зміні обличчя країни на Південному Кавказі можливі. До того ж, Саакашвілі справився з сепаратизмом в Аджарії – грузинській території, яка проявляла тенденції до сепаратизму на початку 1990-х. Йому також вдалося створити альтернативу Цхінвальській владі у районах Південної Осетії, населених грузинами.

   Без сумніву, Саакашвілі розраховував повернути Абхазію та Осетію Грузії мирним шляхом. Проте ані Росія, ані еліти обох республік не мали наміру піддатися Тбілісі. Тим більше, що у лютому 2008 року незалежність проголосило Косово. Чимало країн, у тому числі США та більшість членів ЄС, визнали самостійність балканської республіки. Історія з Косово призвела до ескалації військових інцидентів на Кавказі. На межі весни–літа 2008 року експерти все частіше прогнозували вибух конфлікту. Врешті-решт 8 серпня 2008 року грузинські війська увійшли на територію Південної Осетії. Розпочалася війна за участі російської армії. Грузія програла, а ПівденнаОсетія та Абхазія проголосили незалежність. Це, однак, важко назвати успіхом Кремля, оскільки крім Росії новоутворені суб’єкти визнали лише Нікарагуа та Венесуела, а в грудні 2009 року – Республіка Науру, один з невеличких островів Мікронезії у Тихому океані. Неофіційно подейкують, що російська сторона заплатила за це фінансовою підтримкою або економічними контрактами.

   Росія поступово зміцнює свою економічну та військову присутність у республіках. На її думку, обидві території ніколи не повернуться під грузинську юрисдикцію. Однак Москва не застрахована від проблем з новоутвореними кавказькими „державами“. Еліти Абхазії усвідомлюють, що Росія є гарантом їх безпеки, проте зовсім не бажають повного підпорядкування Москві. Політичні лідери Південної Осетії ще більше залежні від Росії. Проте у республіці процвітає корупція, левова частка російських інвестицій осідає у кишенях місцевих можновладців.

   Росія завдала Саакашвілі великого удару. Тепер він для кремлівської адміністрації ворог номер один. Однак змінити режим у Грузії все не виходить. А та, попричисленні зауваження у порушенні демократичних норм, продовжує реформаторський курс і політику зближення з Заходом.

   Натомість Росія далі намагається зміцнити присутність на Південному Кавказі. Під час серпневого візиту Дмитра Медвєдєва до Єревану підписано договір про продовження розміщення російських військ у Вірменії до 2044 року. Загалом у цій країні перебуває 3,5 тисячі російських військових. Вірменія розраховує, що росіяни захищатимуть безпеку країни і постачатимуть найновіше озброєння. Це важливо для Єревану, оскільки Азербайджан останніми роками призначає значні бюджетні кошти на збільшення військового потенціалу. Час від часу з’являється інформація, що Баку застосує зброю, якщо карабаський конфлікт не розв’яжуть мирним шляхом. Варто зазначити, що невизнана Республіка Нагірний Карабах (офіційно невизнана навіть Вірменією) охоплює значно більшу територію (12 тис. км), ніж власне Нагірний Карабах (4,4 тис. км). Між тим, на вірменсько-азербайджанському пограниччі все частіше лунає вогонь.

   Кримська карта

   Схоже, Росія розмістила ракети S-300 в Абхазії та Вірменії, що допомагає їй контролювати повітряний простір Південного Кавказу та чорноморського басейну. Нагадаємо також, Росія продовжила базування ЧФ у Криму до 2042 року з можливістю продовження терміну. На думку багатьох українських експертів, флот у Криму означає пряму загрозу українській безпеці, адже його участь у війні з Грузією мимоволі втягнула Україну в конфлікт. До того ж присутність ЧФ укріплює проросійські сепаратистські настрої у Криму. Росія має намір збільшити інвестиції на півострові, а кримський прем’єр Василь Джарти доручив опрацювати проект соціально-економічного розвитку Криму до 2020 року академіку Російської Академії Наук Сергію Глазьєву. Отже, для Росії Крим – один з ключових плацдармів для забезпечення своїх інтересів у регіоні.

   Південний Кавказ та басейн Чорного моря – сфера „життєвих інтересів“ Російської Федерації. Це шлях Росії в напрямку Південної Європи, Близького Сходу та Південної Азії. Потенціал цього простору в першу чергу у його транзитних властивостях, а також покладах нафти та газу – як розвіданих, так і потенційних. Сьогодні першу скрипку тут грає Азербайджан – регіональний лідер у видобутку нафти й газу. Однакне можна забувати й потенціалу Чорного моря. Наразі в російських планах будівництво газопроводу „South Stream“, який постачатиме сировину до Південної Європи. Війна з Грузією та розміщення ЧФ у Криму зняли з порядку денного два основні питання, які найбільше непокоїли Росію – розширення НАТО. Тепер Москва може зайнятися опрацюванням наступних сценаріїв зміцнення своїх впливів у регіоні (йдеться як про військовий, так і економічний аспекти).

   Для Росії басейни Чорного та Азовського морів – своєрідна „м’яка підчеревина“. З одного боку, це можливість утримання російської буферної зони, з іншого – цей терен завжди був великою проблемою для Москви. Російські впливи стикаються тут з американськими, а також традиційно – з іранськими та турецькими. Щоправда, як зауважила нещодавно „Washington Times“, з мовчазної згоди адміністрації Барака Обами американці погодились відійти з цього регіону. Отже, на місце активного гравця претендує Туреччина. А це не обов’язково означає співпрацю з Росією.