Український журнал - 9/2010
Російська Федерація та Іран – стратегічний союз чи тактична кооперація?
(Скачати весь номер: 9/2010 [PDF, 2.2 Mb])Текст: Бартош Боярчик,
факультет політології університету
ім. М.Склодовської-Кюрі, Люблін
Після розпаду СРСР новоутвореній Російській Федерації довелося швидко пристосовуватися до нових міжнародних реалій та переорієнтовувати напрямки своєї зовнішньої діяльності. Близькосхідний регіон вона якось оминула. Причиною була надзвичайно активна позиція США, але в першу чергу матеріальні ресурси Москви, що не дозволили стати на заваді Вашингтону. Завдяки перемозі у Кувейті та продуманому ходу мирного процесу Сполучені Штати певною мірою політично утвердилися на Близькому Сході. Пасивна реакція Росії – затримка у допомозі регіону – практично звела до нуля її позиції, які лише кілька останніх років РФ намагається відновити.
Антиамериканська позиція Ісламської Республіки Іран, її часткова міжнародна ізоляція, бажання відновити військовий потенціал та реконструювати економіку країни (спустошену після війни з Іраком) робили з Ірану потенційного союзника Москви на Близькому Сході. Після розпаду СРСР Росія отримала у спадок непогані стосунки з Іраном, їх основною платформою була військова сфера. Новий етап в ірансько-радянських стосунках почався під час візиту до Москви у 1989 році президента Алі Акбара Хашемі-Рафсаньяні. Саме тоді було підписано низку військових та політичних домовленостей. Тоді ще радянська сторона чудово оцінила вигоди, які давала широка співпраця з Тегераном, тому в умовах занепаду імперії наважилась на її відновлення.
Геополітичні зміни, які настали з розпадом СРСР, повністю переорієнтували позиції Росії та Ірану щодо один одного. Між ними сформувався регіон Центральної Азії та Кавказу, який складався з восьми незалежних пострадянських країн. Співпраця з Тегераном стала необхідністю з огляду на спільні загрози від цього новоутвореного регіону, а також з Афганістану. Окрім того, адміністрація Бориса Єльцина дуже швидко зрозуміла, що стосунки з Іраном можуть бути гарною розмінною монетою у відносинах зі Сполученими Штатами. На думку Фрідмана, у 1990-і роки Москва за допомогою Ірану хотіла досягти певних цілей: стримати експансію США в районі Центральної Азії, Кавказу та Перської затоки, вигідно поділити поклади корисних копалин у Каспійському морі, запобігти зростанню амбіцій Азербайджану та Грузії, інших країн регіону. Згідно з російською концепцією „близького зарубіжжя“ весь регіон колишнього СРСР сприймався як територія домінування і впливу Росії, тому вона намагалася активно протидіяти проникненню третіх сторін.
Цілеспрямований союз
Однак Росія була не в стані захистити свою позицію гегемона, найкращим доказом чого є позиція Грузії чи Азербайджану, або активна політика США, Китаю, Туреччини та європейських країни у цьому регіоні.
Іран став для Росії важливим ринком збуту зброї та вимагав російського супроводу у розбудові свого мілітарного потенціалу. Однак найбільше зацікавлення викликала кооперація в ядерній та балістичній сферах. Більше того, відповідна політика Ірану з точки зору Москви (наприклад, щодо азербайджансько-вірменського конфлікту абогромадянської війни у Таджикистані) все більше переконувала російських керівників у цілеспрямованому союзі з Ісламською Республікою. Для режимів аятол стосунки з Москвою були пріоритетними, саме тому вони так далеко просунулися у сфері близького зарубіжжя. Іран визнав російське домінування у Центральній Азії та на Кавказі і співпрацював у вирішенні чергових регіональних конфліктів (тобто азербайджансько-вірменського, таджицького та афганського), однак не підтримав розвиток ісламських рухів на цих територіях. Причиною цього стала релігійна відмінність та брак матеріальних можливостей. Проте Іран також не чинив опору російській національній політиці та війнам на Північному Кавказі.
Один із небагатьох проявів імперіалістичної політики
У 1995 році Росія підписала угоду про будівництво атомної електростанції в Ірані („Бушер“) та постачання реакторів та палива для неї, а також договір про широку технологічну співпрацю. Окрім того, Москва, яка отримала тверду валюту та прилаштувала спеціалістів високого класу, хотіла продемонструвати свою міжнародну незалежність, особливо Сполученим Штатам Америки. Співпраця з Іраном, головним чином ядерна та військова, стала одним із небагатьох проявів імперіалістичної політики Росії, і була істотним аргументом як у внутрішній політиці, так і в трансатлантичних стосунках. У середині 1990-х років російська влада під натиском Сполучених Штатів узамін за кредити дещо обмежила формальну співпрацю з Іраном, однак de facto розвивала з ним дуже гарні стосунки. Тегеран виявився лояльним союзником, а кооперація з ним уможливила реалізацію внутрішніх регіональних, а навіть глобальних цілей. Окрім військової та технологічної кооперації, розвивалися широкі економічні контакти, а основою стосунків весь час залишалися спільні регіональні загрози та прагнення стримати США.
Великий виклик
У жовтні 1998 року Державна Дума РФ ухвалила рішення про необхідність розширення стосунків з Іраном, що однозначно показало позицію Росії. З приходом до влади Володимира Путіна російська політика пережила проіранське переформатування. У Концепції зовнішньої політики Російської Федерації від 2000 року зазначалося, що продовження та розвиток співпраці з Іраном є суттєвим для країни. Такий відкритий підхід до взаємин з Іраном був вираженням відновлення позиції Росії у міжнародних відносинах і явним сигналом для американських та європейських політиків. У березні 2001 року під час візиту президента Катамі до Москви було підписано низку політичних, економічних та військових умов (з яких найважливішою була угода про засади взаємовідносин та принципи співробітництва „The Treaty on Founda tions of Relations and Principles of Cooperation“), а також контракти на постачання озброєння вартістю близько 7 мільярдів доларів. Розширюючи співпрацю у розбудові ядерного, військового чи технологічного потенціалу Ірану, Росія взяла на себе роль його захисника на міжнародній арені, знаючи, що стан взаємин з Іраном може істотним чином впливати на американську політику в регіоні Перської затоки, Центральної Азії чи Кавказу, та успішно її послаблювати. У той же час неформальний союз із Тегераном не був питанням, яке Росія не могла би залишити, якби цього вимагав інший, більш важливий міжнародний інтерес.
Прихід до влади в Ірані консерваторів (іноді їх називали навіть радикалами) на зламі 2004–2005 року призвів до того, що позиція та політика цієї держави на міжнародній арені стали жорсткішими. Підсилення бажання створити ядерну зброю шляхом збагачення урану, активна антиамериканська та антиізраїльська риторика призвели до чергових санкцій, які ООН наклала на Іран у 2006–2007 роках. Для Росії така позиція Ірану представляла великий виклик не лише у двосторонніх стосунках, але насамперед в аспекті євроатлантичних відносин. Москва не була і не є зацікавлена в озброєнні Ірану ядерною зброєю, до того ж вона опинилася під сильним пресингом США та європейських країн з метою обмежити або, ще краще, припинити ядерну співпрацю з Тегераном. Позиція Російської Федерації була реакційною стосовно вимог обох сторін конфлікту, що викликало нові звинувачення з боку Заходу тачасткову втрату довіри в очах іранських керівників. Підтримуючи м’які санкції ООН, Росія декларувала США та ЄС свою підтримку політики стримування Ірану, водночас намагаючись показати іранській владі її залежність від російського прававето у Раді Безпеки ООН.
Позиція Москви – відкрите питання
Візит президента Путіна до Тегерану 16–17 жовтня 2007 року мав на меті змінити підхід Ірану до міжнародного середовища та зміцнити довіру у двосторонніх стосунках. На саміті голів прикаспійських країн було прийнято резолюцію: відмовитись надати свої території у випадку нападу на учасників Договору. На додаток, під час зустрічей з лідером та президентом Ірану президент Росії пообіцяв продовження та розширення кооперації між країнами, наголошуючи на істотній ролі Ірану у формуванні регіональної безпеки, а також застеріг перед будь-якими військовими діями проти цієї країни. Всупереч очікуванням господарів, Путін дипломатично відкинув пропозицію створення стратегічного союзу між державами (особисто запропоновану лідером Ірану). Метою такого утворення мала бути спільна відповідальність за майбутнє Близького Сходу та Центральної Азії. Насправді іранське керівництво намагалося переконати Росію створити антиамериканський союз та координувати міжнародні дії. З очевидних причин Москва не була зацікавлена у встановленні формальної співпраці з Іраном у такому вигляді, хоча для неї і далі було важливим розширювати економічну кооперацію та постачати конвенційне озброєння.
В останні роки стосунки Росії з Іраном погіршилися, особливо у політичній сфері. Москва не хотіла і не могла захистити Іран перед черговими санкціями ООН (2010 рік). Під впливом США Росія затягувала запуск електростанції „Бушер“ (введення в експлуатацію відбулося щойно у серпні 2010 року) і не виконала угоди про постачання найновіших оборонних систем (S-300). Здається, російська сторона прийшла до висновку, що наразі Москва не в стані ані контрол ювати ядерну програму Ірану, ані ефективним чином „використовувати“ її для своїх партикулярних цілей, особливо в контексті відносин зі США. Росія не виключає американської чи ізраїльської інтервенції (бомбардувань) до Ірану, про що свідчать рядки зі Стратегії Безпеки Російської Федерації до 2020 року. Ставлення Москви доподібного розвитку „ядерного конфлікту“ надалі залишається відкритою проблемою. Чи їй випаде роль спостерігача, як під час війни в Іраку, чи може вона вчинить інакше? Маловірогідно, що Росія наважиться на військову або іншу участь на боці Ірану в разі відкритого конфлікту, але напевно Москва старатиметься відтягнути подібну акцію в рамках своїх політичних можливостей. Відсутність послідовності формує атмосферу підозрілості Водночас, Російська Федерація розвинула дуже добрі економічні взаємини з Іраном, їх бенефіціаром. Ізоляція Ірану з боку Заходу, недостатнє втручання Китаю та інших імперій створюють зручну ситуацію для Москви. Доки питання Ірану буде певним чином висіти у повітрі, доти Росія буде основним партнером цієї країни. Це дає їй величезні політичні та економічні вигоди та забезпечує основні зовнішні інтереси, особливо в регіоні Близького Сходу та Центральної Азії. Однак позиція Москви не є цілком безпечною, і все частіше Іран схиляється до інших кооператорів, які можуть забезпечити йому значно ширший супровід.
Підсумовуючи, треба ствердити, що політика Російської Федерації щодо Ісламської Республіки Іран нецілісна. З одного боку, Іран – її головний політичний та військовий союзник на Близькому Сході та добрий партнер у Центральній Азії та на Близькому Сході, що повинно схиляти російських керівників до нормалізації союзу з Іраном. З іншого боку, досить часто стосунки з Іраном трактуються предметно, як аргумент у торгах по формуванню відносин зі Сполученими Штатами, європейськими країнами, а навіть з деякими країнами Близького Сходу. Відсутність послідовності знеохочує ісламський режим до співпраці, формує атмосферу підозрілості у спільних контактах. Основною проблемою є той факт, що Росія хотіла би, але немає можливості контролювати дії Ірану. Теократичний режим веде власну міжнародну політику, метою якої є досягнення статусу регіонального лідера. Прагнення Ірану до ядерної зброї – основна незалежна змінна у закордонній політиці Росії. Постає питання: чи погодилася Москва з можливістю отримання Іраном статусу ядерної держави і трактує цей потенціал у суто захисних категоріях, чи швидше Росія припускає, що США наважаться на стримання Тегерану військовим чином?
Переклад: Катерина Шестакова
