Український журнал - 12/2007
І переможців можна засудити
(Скачати весь номер: 12/2007 [PDF, 3.3 Mb])Текст: Петро Тима, Варшава
80-і роки, перші ластівки лібералізації в СРСР та в країнах соцтабору, гласність, «перестройка» і врешті — крах комунізму. Всі ці події розбудили серед народів Східної Європи надії на вивчення об’єктивної історії. Суспільство і медіа почали багато уваги присвячували т.зв. білим плямам в історії. Почали з’являтися сенсаційні публікації і документальні телевізійні стрічки на теми, які в часи комунізму замовчувалися, а документи, що їх підтверджували, зберігалися за сімома замками.
Згодом в посткомуністичних країнах інтерес до об’єктивного опису минулого впав, особливо в країнах, де історія (і антикомунізм) стали елементами чергових виборчих кампаній та предметом маніпуляцій з боку політтехнологів. З року в рік зростала ностальгія за часами, коли ковбаса коштувала 2.20, коли не було безробіття й організованої злочинності, але ностальгія зацікавленню не посприяла. Та попри очевидне послаблення інтересу до історії можна і нині в Східній Європі знайти інформацію, що викликає резонанс (навіть за межами конкретної країни). 11 вересня 2007-го польська щоденна газета «Rzeczpospolita» надрукувала статтю «Герой чи вбивця» (Bohater czy zabójca), в котрій ідеться про те, що прокуратура Литви звернулася до Ізраїлю із заявою про надання можливості допитати її громадянина Іцхака Арада в справі 60-річної давнини. Іцхак Арад — колишній мешканець Литви, який пережив Голокост, у 1972–1993 роках працював директором інституту Yad Vashem, колишній генерал ізраїльської армії, партизан совєтського загону, який під час ІІ Світової війни воював проти німців на території Литви. Саме цього ізраїльського історика литовська прокуратура підозрює в участі у злочинах проти литовського мирного населення. Ця справа, хоча й у дещо викривленому світлі (передусім через емоційні, догматичні реакції ізраїльської сторони) показала, окрім іншого, наскільки тема злочинів військових та партизанських совєтських формувань надалі залишається багатовекторною та, по суті, небажаною. Неадекватну реакцію ізраїльської сторони (а також самого Арада) лише почасти може виправдати його особиста доля, і те, що він та його близькі стали жертвами Голокосту.
Арад та офіційні ізраїльські чиновники відмовляються враховувати аргументи литовської сторони, стверджуючи, що йдеться не про що інше, як про спробу «других» покращити свій імідж, особливо в контексті участі колабораціоністських литовських формувань у винищенні євреїв. Драматизму ситуації додає факт, що за твердженням Арада, саме литовці вимордували всіх його рідних. Між іншим, він подає цей факт і як причину того, чому категорично відмовляється їхати в Литву давати будь-які свідчення. Справа одначе не така проста й однозначна, як показують її ізраїльтяни. Автор згаданої раніше статті Пйотр Зиховіч звернув увагу на те, що свої претензії Араду може висунути також і польська сторона, оскільки загін полковника Федора Маркова, в якому служив Іцхак Арад, підозрюється ще й у злочинах проти партизан польської Армії Крайової.
Злочини червоних партизан
Совєтські злочини 40-х років, скоєні на теренах Литви, Західної України (чи на теренах Німеччини в 1945-му), — тема, яка дуже повільно пробивається до істориків та медіа. Проте є ще багато табуйованих тем — маловідомих і недостатньо вивчених — до яких належить і тема суто кримінальних злочинів партизан на території України. Йдеться про партизан, які підпорядковувалися в час війни московському Штабу партизанського руху. Ця тема надалі залишається у сфері приватних зацікавлень небагатьох любителів та поодиноких (переважно антикомуністично налаштованих) істориків. Натомість об’єктивні дослідницькі установи і знані автори воліють її не чіпати. Їх надалі стримує недоторканість «ікони месників». І не лише через єврейські травми і той факт, що на території Польщі, Литви, України для частини євреїв участь у згаданих загонах була чи не єдиним способом врятувати собі життя. Насправді тема участі євреїв у цих формуваннях — один із дрібних, далеко не головних аспектів цілої проблеми. Загалом непорушність усталених оцінок переплітається з небажанням вступати у суперечку зі спадкоємцями правди про «могутній і справедливий Союз» та оскаржувати дії тих, що виступали від його імені.
Не краще (або, кажучи відверто, — ще гірше) виглядає ситуація з партизанськими командирами Ковпаком, Сабуровим, Руднєвим, що діяли на території нинішньої України, і які й надалі трактуються з релігійною смиренністю — їх можна згадувати або добре, або ніяк. Так от, під час останніх українських парламентських виборів таким Сидором Ковпаком, командиром партизанського з’єднання, що діяло на Поліссі та Волині, гордилися в своєму виборчому ролику комуністи. Насправді ж не лише комуністи захищають у сучасній Україні честь і славу червоних партизан. Для того, аби зрозуміти, що це проблема набагато масштабніша, вистачить поглянути на назви українських вулиць, документальні телевізійні стрічки, публікації, присвячені партизанам, заяви політиків різних партій. Критика та об’єктивність відсутні. І те, що червоні партизани воювали з фашизмом упродовж 62 років після закінчення війни, повинно закривати всі дискусії, бажання об’єктивного вивчення теми, досліджень.
Партизани воювали не з німцями, а з тими з ким « було безпечніше»
Насправді, як показують — нехай рідкісні й поодинокі — видання документів (на кшталт збірника «Красные партизаны Украины 1941–1944», упорядкованого Олександром Гогуном та Анатолієм Кентиєм, виданого в 2006-му), підхід до оцінки діяльності партизанських загонів, підпорядкованих Москві, необхідно переглянути, особливо в Україні. Йдеться не про чорно-білу схему бачення минулого (за принципом «наші добрі, тамті погані»), а про десакралізацію ікони, що її після закінчення Другої світової війни підфарбовують цілі армії підцензурних істориків та банальних пропагандистів. Дуже добре, що автори згаданої збірки показують дії цих формувань через документи, витворені різними московськими установами, та розсекречені документи самих партизанських формувань.
До документів, використаних у книзі, варто придивитися якнайуважніше зокрема тому, що показують вони різні буденні події з життя партизан, висвітлюють цей рух без пафосу й прикрас — таким, яким він був насправді. Олександр Гогун і Анатолій Кентий добрали документи в такий спосіб, щоб винести на світло денне те, про що мовчали не лише совєтські, але й західні історики. Автори показали патологію, суто кримінальні злочини, котрі були не рідкісним, а сказати б — звичним явищем у цьому русі: пияцтво, схильність до надмірної жорстокості, грабіжництва, убивства навіть уявних противників, знущання над мирним населенням чи полоненими. Об’єктивна оцінка партизанського руху потребує ще багатьох досліджень. Звернімося, для прикладу, хоча б до статистики. Виявляється, що з роками число партизан — в совєтських публікаціях — зростало, як і кількість знищених ними ворогів. Цифри ці є результатом очевидних маніпуляцій, мета яких — продемонструвати всенародну підтримку комуністів у роки війни. Чисельність партизан і кількість їхніх звитяг росли, як на дріжджах. Із тодішніх публікацій виникає ще одна вельми цікава річ, а саме: партизани часто воювали не з німцями, а з їхніми посібниками, наприклад, з головами сільських громад, поліцаями та їхніми сім’ями, бо «це було безпечніше». До того ж війна з таким ворогом давала змогу заволодіти добром зрадників. Отже, побутували сліпа нещадна помста, вбивства, грабіжництво — все, що з ідеологічних причин замовчувалося.
Особливої вартості книзі додає те, що цитована інформація часто є оперативними донесеннями совєтських командирів про «колег по підпіллю». Документи свідчать, що комуністичний партизанський рух не проіснував би в Україні без допомоги т.зв. «великої землі», і що в перші роки війни населення України зовсім не підтримувало комуністичний партизанський рух. Більшість партизан-десантників гинула через незнання території, без підтримки населення. Так само масово гинули утворені при відступі Червоної Армії підрозділи. Цифри вражають. Між серпнем 1941-го і березнем 1942-го в Україні нараховувалося близько 30 тис. совєтських партизанів, диверсантів і агентів (29307 — у загонах, 776 — агентів-одинаків). А 1 травня 1942-го, згідно із совєтським звітами, на окупованій німцями території перебувало лише 1918 партизан, тобто зникло 93 %(!). Таких вражаючих, донедавна засекречених фактів у збірнику багато.
Переможців не судять?
Стосовно червоних партизан до сьогодні залишається багато знаків запитання. Досі мало що відомо про злочини спецзагонів НКВД (що їх, як свідчать представлені в книзі документи, навіть червоні партизани ненавиділи). В такому контексті не дивує остання заява голови українського ІНП Ігоря Юхновського про потребу розсекречення документів щодо т.зв. «псевдобандерівських груп НКВД». До цієї проблеми належить і правда про дії агентури, яку згадані групи засилали до різних окупаційних установ, УПА, польських та литовських партизан.
У Литві та Латвії сьогодні починається серйозна праця над документуванням злочинів червоних партизан і з’являються спроби судового покарання злочинців. Як показує справа Арада, слід очікувати протестів з боку різних суспільних прошарків та структур, бо роками культивований міф про визвольну і героїчну роль червоних партизан ще живе. З іншого боку, колабораціонізм литовців, латвійців, українців, їхня участь у винищенні євреїв — це зручний прийом, що не дозволяє модифікувати вироблені роками схеми і штампи. Тут, очевидно, не можна забувати і про позицію сучасної Москви, яка кожну подібну справу сприймає замалим не істерично, звинувачуючи всіх і вся у спробі ревізії історії. У таких випадках застосовується зазвичай важка артилерія епітетів. Для Москви гасло «переможців не судять» служить для виправдання чого завгодно. Але для тих, кого визволили не лише від фашизму, але й від свободи, майна, власного минулого — це не аргумент.
До литовської ситуації (йдеться, нагадаємо, про спроби литовської прокуратури розслідувати кримінальні злочини червоних партизан), ситуація в Україні дійде не скоро, а може, й ніколи не дійде, проте тим більше варто цю тему досліджувати й висвітлювати. Переможців зазвичай не судять кримінальним судом, однак їх можна судити судом історії.
