Український журнал - 9/2010

Наталка Білоцерківець: „Мій перший і останній роман з романом“

(Скачати весь номер: 9/2010 [PDF, 2.2 Mb])

   Розмовляла: Любов Якимчук, Київ

 

   Авторка, вірші якої, мабуть, найбільше відбивають настрої кінця попереднього і початку нового тисячоліття. Вони не просто читаються, а й співаються. „Ми помрем не в Парижі…“ – виспівує гурт „Мертвий півень“. Наталка Білоцерківець не визнає поділу літератури за статевою ознакою. „Найкраще, коли про літературу, яку пишуть жінки, говорять, що то просто література, а не жіноча література, бо то означає, що є трошки легший підхід“, – підкреслила пані Наталя на презентації книжки перекладів польською мовою у Варшаві. Власне з перекладів ми й розпочнемо розмову з Наталкою Білоцерківець. 

 

Публічно ви заявляли про те, що не дуже довіряєте перекладам поезії з інших мов. А як ви оцінюєте переклади власних поезій доступними вам мовами?Мабуть, одразу слід з’ясувати, що переклад (особливо поетичного твору) у принципі не може дорівнювати оригіналу. Іноді в іншій мові він може виглядати навіть краще, частіше – гірше за оригінальний текст. Насамперед він – інший. Коли говоримо про мистецтво перекладу, то в цій зужитій фразі для мене йдеться не просто про майстерність перекладача, а й про те, що перекладач сам постає як митець…Мабуть, у поезії, на відміну від прози, драми чи, скажімо, наукової літератури, переклад є скоріше переспівом, а перекладач – співавтором поета, котрого відтворює. Щодо моїх власних віршів, то… переклади англійською часом здаються мені занадто вільними: все-таки мені дуже залежить на ритміці, мелодиці, римах… Хоча от Вірляна Ткач і Ванда Фиппс цілком непогано переклали „Саксофоніста“, а Дзвіня Орловські – „Троянду“ і „Вино ангелів“. Мені подобаються переклади Богдана Задури до моєї книжки „Троянда і ніж“, котра нещодавно вийшла в Польщі. Але йому, на мій погляд, найкраще вдалися верлібри з „маленькими життєвими історіями“ – те, чому сам Богдан надає перевагу як поет. Так само російські переклади Інни Кабиш для журналу „Дружба народов“ набули деякої, сказати б, манірності і взагалі стилістичних підходів, властивих цій досить знаній поетесі. Фахівці високо оцінюють рівень перекладів у німецькій антології української сучасної лірики (вийшла 2006 року у відомій серії „Поети перекладають поетів“). Я не знаю німецької, але чомусь охоче в це вірю. Адже серед перекладачів там були відомі німецькі автори. Та й кому, як не поетові, зрозуміти іншого поета... Хоча такі переклади можуть бути занадто „довільними“: наприклад, Герта Мюллер (минулорічна нобелівська лауреатка), котра теж була в цій перекладацькій команді, зробила своєрідні колажі з уривків текстів українських колег (моїх віршів у тому числі). Напевно це не справжні переклади – але цікаво.

 

Сотні запитань вам ставлять журналісти про вірш, відомий під назвою „Ми помрем не в Парижі“. Чи ви бували в Парижі? Взагалі, наскільки подорожі впливають на творчість?

Я була в Парижі лиш одного разу, в 1998-му – 15 років по тому, як цей вірш був написаний. Цілими днями я блукала Парижем, відвідувала музеї, а ввечері ми з чоловіком (Миколою Рябчуком – прим. ред.), до якого власне я і приїхала під час його наукового проекту, дивилися по телевізору футбольні матчі. Враження від „живого“, а не уявного омріяного Парижа було неоднозначним. До речі, хочу ще колись туди навідатися. І, звичайно, знову пройтися мостом Мірабо, вшанувати Аполлінера на цвинтарі Пер-Лашез і Сесара Вальєхо на цвинтарі Монпарнас – зовсім неподалік місця останнього спочинку Симона Петлюри. Власне, ми тоді якраз ішли „до Петлюри“, а на могилу автора славетного сонета про смерть у Парижі в четвер увечері натрапили цілком несподівано. Поза сумнівом, мандри багато важать для творчості. Я люблю читати подорожню журналістику. Але в художній літературі, тим паче в поезії, майже не зустрінете простого поетичного опису того чи іншого місця, у центрі все одно знаходиться не місцевість як така, а особа автора, наратора, чи уявних героїв твору. От у мене є короткий вірш „Дівчина в кав’ярні“. Я могла б пригадати місто, назву церкви, біля мурів якої власне і знаходилося те маленьке кафе. Але хіба це так важливо? Як і те, що насправді були два (чи три?) столики під липами (чи іншими старими деревами?). Була і юна кельнерка, що принесла каву „старим коханцям“. Вона справді відповідала на запитання словами„yes“ або „no“, але мала довге, а не коротко стрижене, як у моєму вірші, волосся, і не мала жодного тату на руці! Тим часом, гадаю, якраз ці вигадані деталі зробили образ більш живим і яскравим – а також більш символічним… Те ж можу сказати й про вірш „Hotel Central“, написаний у цілком реальному готелі з такою назвою в Роттердамі. Але ж важливо не те, що цей готель є в Роттердамі, а те, що „у кожнім місті є Готель Централь – для тих, хто як і ти ніхто нікому“. І те, що готель, поруч із поїздом (вокзалом) і літаком (аеропортом), давно став символом неприкаяності сучасної людини…

 

Які свої вірші ви хотіли б почути у вигляді пісень? Які виконавці теоретично з цим могли би справитися?

Деякі свої вірші я уявляю у джазовій версії. Зрештою, і „Саксофоніст“, і більша поемка „Джаз“ ніби напрошуються саме на таке музичне прочитання. До того ж, сучасний джаз такий різноманітний і багатостильовий… Ну так-от, „Джаз“ міг би виконати, скажімо, квартет з обов’язковим саксофоністом, що (як і в моєму вірші) час од часу змінює саксофон на кларнет. Співаків теж могло би бути двоє – чоловіча й жіноча „партії“… У „Саксофоністі“ можу уявити і Олега Скрипку, і Тараса Чубая, і Вакарчука – але й якогось ще невідомого, зовсім молодого виконавця (чи джаз-бенд). „Жіночі“ ж версії окремих віршів могли б, напевно, заспівати Гайтана чи Джамала… або Мар’яна Садовська… Ну, але я щось розмріялася.

 

Які літературні журнали ви порадите читати?

Нині літературні журнали в Україні втратили ту роль і значення, яке вони мали за часів моєї молодості, коли в журналах друкувалися всі новинки, ще до виходу книжок. А у 1980-х була ще й цікава літературна критика. Також крім суто літературних ми читали й спеціалізовані журнали – наприклад, „Вопросы философии“, де я колись прочитала невідомі в СРСР притчі Камю, а також праці Сергія Аверінцева… Потім у 90-і почала свою діяльність в Україні славетна „Сучасність“; дещо пізніше з’явився часопис „Критика“. Злети й падіння переживав і переживає „Березіль“. Несподівано для багатьох одним з найпопулярніших літературних видань став „Кур’єр Кривбасу“. Він дещо хаотичний і не раз порядіз „високою“ літературою друкує посередню белетристику, а то й випадкові, слабенькі витвори укрсучліту. Втім, може, в цій невимушеній, свіжій, трохи наївній мішанині і є шарм „Кур’єра“? Окрім того, „обличчям“ журналу є його головний редактор, Григорій Гусейнов, людина добра, розумна і взагалі рідкісна для нашої літтусівки: він один з небагатьох, про кого ніхто не сказав жодного кривого слова…А це багато важить! Колись я багато читала російських літжурналів, але тепер цетрапляється все рідше… Хіба, час од часу, „Иностранная литература“. Читаю також „Literaturu na Świecie“, наразі цей журнал дає значно краще уявлення про світову культуру, ніж наш „Всесвіт“. На жаль. Іноді трапляють до рук англомовні видання – за кордоном, або хтось привозить. Ніяк не пристосуюся читати пресу, тим більше книжки, в Інтернеті – волію тримати річ у руках… До речі, я й не пишу одразу на комп’ютері – завжди спершу на папері, а вже потім „друкую“ й редагую…

 

В інтерв’ю „Україні молодій“ ви якось сказали: „Якщо я колись писатиму прозу, це буде ,традиційний‘ роман із кількома вигаданими героями і кількома сюжетними лініями“. І тепер ви пишете цей роман. На якому етапі він зараз? У якому видавництві він вийде?

Я пишу цей нещасний роман скоро чотири роки! Якось одразу, ще коли виник сам задум – історія життя людини з мого покоління – я собі постановила, що це має бути повнометражний „класичний“ (чи, швидше, неокласичний) роман із вигаданими героями та ситуаціями, а не якісь коротші варіанти поетично-автобіографічного „потоку свідомості“. Ще коли сюжети перших розділів існували всього лише як уявні кінокадри в моїй голові – розуміла, що це буде перший і останній мій прозовий твір. Мій перший і останній роман з романом… У великій прозі нереально таквідшліфувати форму, як у поезії: це зайняло б занадто багато часу. Може тому навіть у найвидатніших романістів критичне око, за бажання, легко помітить то „зайві“ описи чи розмірковування, то задовгі, плутані речення, банальності, неточності. Водночас, коли прозаїк занадто переймається тим, щоб усе зробити ідеальним, за зовнішньою ефектністю фрази чи думки він може загубити живий нерв живого,„неправильного“ життя… Пишу уривками: скажімо, останній розділ написаний одразу після першого, а четвертий – перед другим і третім. З різних обставин, що заважають зосередитися, крім власних лінощів, виокремила би банальну неможливість усамітнитися і забути про зовнішні проблеми. Щодо поезії, я не сприймаю гасла „ні дня без рядка“, але прозу, напевно, так і треба писати – щодня. Може тому більшу частину свого роману я написала у відпустках і поза Києвом…Про видавництво ще не думала. А хотіла б закінчити роботу до нового року.

 

Ви пишете прозу як жінка, як чоловік чи це андрогенна проза?

У моєму романі будуть як розділи, нібито написані жінкою (однією з героїнь), так і класичне об’єктивне описове відсторонене письмо (не переконана, що таку манеру можна назвати „андрогенною прозою“). А головний герой – чоловік.

 

Хто ваші улюблені прозаїки?

Вже дуже давно ними залишаються два класики німецької літератури ХХ століття: Томас Манн і Герман Гессе. В інших літературах я люблю не так усю творчість окремих авторів, як окремі твори. „Кохання в час холери“ Маркеса, наприклад. В один період життя, чи й відтинок часу в цьому життєвому періоді, залежно від настрою, життєвих обставин чи й інтелектуальних пошуків можуть захоплювати одні твори, а в інший час – інші, а ті, котрі колись захоплювали, залишають байдужим. Так після „Ганьби“ Кетзее я намагалася розшукати будь-які твори цього нобелівського лауреата (читала в англійському оригіналі), дуже ними переймалася, але тепер сталочомусь нецікаво, хоч і нові твори з’явилися, й багато перекладів… Є письменники й твори, які не те що любиш (буває навпаки – як-от Достоєвського), але які тебе вражають, захоплюють, дивують, допомагають у власних творчих пошуках. Якщо говорити про сучасних авторів, для мене це, наприклад, Патрик Зюскінд і Мішель Уельбек. Або „Доктор Живаго“ Пастернака. Я раніше любила звідти лиш „додаток“ – вірші самого Пастернака, написані від імені його героя, а прозову частину вважала штучною конструкцією. А от, працюючи над власною прозою, перечитала знесподіваним інтересом. В українській прозі, як на мене, є окремі дуже добрі, за світовими мірками, твори. „Тіні забутих предків“ та деякі оповідання Коцюбинського, „Земля“ та зо три оповідання Кобилянської, увесь Стефаник,рання творчість Юрія Яновського (оповідання, „Чотири шаблі“ і „Вершники“), „Зачарована Десна“ Довженка… Із ближчого до нас часу – окремі твори Валерія Шевчука та більшість із написаного Григором Тютюнником. (До речі, я б згадалай призабутий та недооцінений роман „Вир“ його брата Григорія Тютюнника). Взагалі ж про українську прозу якось хочеться говорити не як про цілісне літературне явище, певну книгу чи автора, а про окремі успіхи в рамках цього явища: добру мову чи цікавий сюжет, оригінальну композицію чи інтонацію, почуття гумору, філософську складову тощо. І тоді коло цікавих чи важливих для прочитання українських прозаїків значно розшириться, аж до молодих і наймолодших – Діброва й Андрухович, Забужко і Прохасько, аж до Жадана (хоч наразі як поет він значно потужніший) і Софії Андрухович.

 

Який вплив на вас як митця справляє родина?

…Маючи певний життєвий досвід, звісно, не скажеш, що він ніяк на тебе чи твою працю не впливає. Я люблю свою родину і ціную її, а маючи дітей, скажімо, знаю якісь дуже інтимні, сокровенні речі, варті увічнення їх у мистецтві. Але хтось, хто дітей не має, напевно може цей досвід уявити і, уявивши, пережити. Було б неправильно вважати повноцінною, зокрема у творчості, лише ту людину (жінку), яка має дітей, родину, сексуальний досвід тощо.