Український журнал - 9/2010

Наталка Білоцерківець: Вірші

* * *

Я помру в Парижі в четвер увечері.

Сесар Вальєхо

забуваються лінії запахи барви і звуки

слабне зір гасне слух і минається радість проста

за своєю душею простягнеш обличчя і руки

але високо і недосяжно вона проліта

залишається тільки вокзал на останнім пероні

сіра піна розлуки клубочиться пухне і от

вже вона розмиває мої беззахисні долоні

і огидним солодким теплом наповзає на рот

залишилась любов але краще б її не було

в провінційній постелі я плакала доки стомилась

і бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна

поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились

як під тілом твоїм задихалась полиця брудна

затихала стихала банальна вокзальна весна

ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю

в провінційній постелі що потом кишить і слізьми

і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю

нічиїм поцілунком не будемо втішені ми

під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми

надто гірко ми плакали і ображали природу

надто сильно любили коханців соромлячи тим

надто вірші писали поетів зневаживши зроду

нам вони не дозволять померти в Парижі і воду

під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим

Синьо-сірий колір

Забагато мистецтва у цьому нікчемному світі.

Забагато рим у тиші, що крає серце.

Забагато червоного – пристрасть, вона не така.

Принаймні, остання пристрасть.

Ні, це не кров, що римується завжди з любов’ю.

І не вогонь, що руйнує мости за собою.

Це верлібр, коли важко звести обважнілі повіки.

Синьо-сірий костюм чоловіка,

який іде геть.

Ще хвилину тому він цілував жінку,

від котрої лишився лише поворот голови

на картині художника, що помер шістдесят років тому.

Уявляй себе ними – разом або поодинці,

уявляй себе жінкою або чоловіком,

поцілунком (так зветься фрагмент) або місячним

світлом.

Її шия напружена, але ось упокориться.

Його плечі похилені – це вже кінець.

...Синьо-сірий відтінок чорно-білих фотографій,

сіро-сині екрани чорно-білих телевізорів,

колір наркозу і операційних,

неонових рамп, театрального залу.

„Автора! Автора!“ – кричать глядачі.

„Автора! Автора!“ – кричить помираючий.

Але автор у сіро-синьому костюмііде геть.

Дівчина з кав’ярні

прощаючись – можливо назавжди

напевно назавжди –

старі коханців чужому місті забрели сюди

два столики під липами стояли

вони собі сиділи і мовчали

і дівчина їм каву принесла

і неймовірно юною була

було шовкове стрижене волосся

тату довкола ліктя обвилося

її коліна голі і сумні

вона говорить тільки „так“ і „ні“

і за її тату у вигляді змії

за усмішку просту за кожне „yes“ її

і за останнє „no“ що їм готує Бог

ту каву як вино вони пили удвох

Русалочка

Русалочка плаче вночі під мостами Дніпра –

вже й літо минає.

Минула любов, сигарета в руці догора –

і не догорає.

Три літа, чотири – відкрию вікно на Дніпро,

опівночі встану:

горить сигарета, горить, мов підпалена кров,

вгорі над мостами.

Сто літ пролетіло, здригнулися очі мої

в підземному смерчі,

як пальці твої, що тримали мене і її,

згоріли по плечі.

За вічністю вічність пала сигарета стара,

і тоскно, неначе

вже під немостами уже не-Дніпра

русалочка плаче.