УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 9/2010

Устами старого міста

(Скачати весь номер: 9/2010 [PDF, 2.2 Mb])

   Содомора Андрій.

   Сльози речей:

   Новели, образки, медитації,

   Львів, ЛА „Піраміда“, 2010, 172 с.

 

   Літературна агенція „Піраміда“ зробила читачам по-справжньому розкішний подарунок. Естети від літератури, безперечно, оцінять збірник ліричних нарисів перекладача, славетного львів’янина і львоволюба Андрія Содомори. Сам автор широко визначив жанрову природу своїх текстів, згадавши і традиційну новелу, і більш екзотичні образки і медитації. Ошатна книжка, мистецьки оформлена Андрієм Кісєм, порадує око і серце вибагливих бібліофілів.

   Попри те, що в різних текстах голос оповідача час від часу ховається за ширмою безособової розповіді про події чи долю персонажів, єдність окремішніх замальовок забезпечено спільними стилістичними виправами, на які можна натрапити в усіх частинах збірки. Цікаво, що автор не приховується за лаштунками слів, а демонструє свій досвід перекладача, мовознавця. Бавиться синонімією, не гребуючи діалектними особливостями львівського койне: силует господаря, а поряд невиразні сильветки ляльок. Залучає, намішує різні мови: латину, польську, російську. Змушує тексти залунати на всі лади, чи то коментуючи Рільке, чи то згадуючи Буніна. Але, попри велику інтертекстуальну та інтелектуальну насиченість збірки, вона не створює враження строкатого безладу, що його важко перетравити за першим разом, не озброївшись довідниковими виданнями. Андрій Содомора створює не твір-загадку, складну для розуміння, а відштовхується від факту, що на перший погляд може здатися випадковим, але далі розвиває думку, інтерпретуючи чергову філологічну родзинку. Зокрема, це стається тоді, коли автор згадує рядок із Вергілієвої „Енеїди“. „Є так сльози речей, і що смертне – торкається серця“, – цитата класика  супроводжується авторськими спостереженнями про існування людини у світі речей, про зв’язок, що снується між нами і тими часточками природної матерії, яких ми наділяємо своїм духом – індивідуалізуємо.

   Загалом тексти писані ясною, але добірною мовою. Звісно, залежно від жанру, змінюється тональність, а звідси – і ритм мови: де пульсують короткі насичені оповідні структури, а де розтікається потік авторських роздумів, пригадувань, звірянь, асоціацій. Втім, годі шукати в текстах Андрія Содомори однорідності. Як міниться внутрішній світ оповідача, грає настроєвими нюансами, так метаморфізує і тканина мови. Проза Содомори насичена поетичними засобами звукопису. Увага до зовнішньої форми слова, реалізованої у промовлянні – це не чергова „смаковинка“тексту, демонстрація авторської вправності. Слова оживлено задля певної мети. Їхнє звучання повинне ввести читача до „простору літератури“, у якому відбувається тайнодійство перетину кордонів: між текстом і світом, між авторським „я“ і тисячами окремішніх „я“, тих, хто щоразу народжує книжку заново – для себе. Ось оповідачмандрує вересневим містом, насолоджуючись товариством осіннього вітровію. Він чує її розмову, але як її пришпилити до мертвої площини аркуша або комп’ютерного екрану? „Хтось до мене промовляє, бесідує зі мною – про самотність сивого вітру“ („Сивий вітер“). Навіть у цих кількох фразах впадає у вічі алітерація – повтор свистячого с, – яка покликана, схоже, дати читачу можливість таки почути музику львівських вітряних вулиць. Недарма Содомора кількаразово згадує Поля Верлена: шепіт дощу над містом, луна осіннього повіву, з великою майстерністю оспівана французьким поетом, котрий максимально наблизив вірші до багатоголосого лопотіння природи.

   Важко визначити, що є головним тематичним струменем збірки. Тут є місто, на вулицях і у помешканнях якого трапляються пригоди з внутрішнього світу персонажів. Читач має змогу поринути у химерну топографію Львова, підглянути таємниці Староєврейської, дізнатися про місцини з незвичними назвами Індія, Мадера, Сахара, прошпацерувати малоходженою доріжкою до Замкової алеї. Однак це книга не про місто, а радше про людей, що в ньому живуть. Або й узагалі про людей та про віхи їхнього буття: життя, смерть, пам’ять минулого, натхнення, любов до світу, відповідальність за своїх ближніх, а також – про самотність, ненавмисну провину, недбальство.

   І починає здаватися, що десь уже про це йшлося, хтось колись таке оповідав, вчувається знайомий подих і знайомий ритм. Автора чи його міста? Снігопаду Кафки, лабіринтів Майрінка, крамниць Болеслава Пруса чи Бруно Шульца? Старі міста вміють говорити, треба лише навчитися їх слухати.

 

Ольга Максимчук, Київ

Український журнал