Український журнал - 11/2010
Історичні шкарпетки
(Скачати весь номер: 11/2010 [PDF, 2.5 Mb])Текст: Олександр Бойченко, Чернівці
Та справа навіть не в шкарпетках. Хоча, може, якраз і в шкарпетках. Так чи так, а ось я читаю, наприклад, про Грузію. Парламент цієї країни у першому слуханні прийняв законодавчу ініціативу під назвою „Хартіясвободи“. Серед іншого „Хартія“ передбачає концепцію люстрації, згідно з якою представники колишньої гебні та партійно-комсомольської номенклатури не можуть претендувати на високі посади в державі, а якщо вони їх уже обіймають, то впродовж місяця мусять подати у відставку.
Крім того, спеціальна комісія, що займатиметься люстрацією, отримає повноваження приймати рішення про викорінення комуністичної та фашистської символіки, тобто всіляких пропагандистських пам’ятників, назв вулиць і тому подібного есесерівського спадку, який мудрі грузини цілком логічно вважають нічим не кращим за спадок Гітлера чи Муссоліні.
Але що там Грузія, коли вже і в Камбоджі розпочинається процес над чотирма ще не здохлими „червоними кхмерами“. Французький філософ Гі Сорман називає цей процес „Нюрнбергом комунізму“ і зауважує: „Справжнього комунізму не буває без убивств, тортур, концентраційних таборів і ГУЛАГу... Чи на рисових полях Камбоджі, чи в степах України, чи під кубинськими пальмами – комуністичні режими завжди й усюди нав’язувалися шляхом крайнього насильства“.
Дебіли і позбавлені інтелекту політруки
Тим часом унікальній державі, яка лише через непорозуміння все ще називається Україною, бодай до камбоджійського рівня самосвідомості – як до неба рачки. Тому в унікальній державі Україні вже десятий місяць триває совкова вакханалія, що має на меті повернення в побут і голови українців усього того лайна, від якого успішно очищується Грузія. На перший погляд, історичну політику нинішньої „української“ влади можна пояснити тим, що основу цієї влади та її „електоральний ресурс“ становлять дебіли. Причому, слово „дебіли“ я вживаю не в якомусь емоційно-гіперболічному, а в щонайдослівнішому медичному сенсі. Дебіли володіють сякою-такою механічною пам’яттю, їх можна навчити читати, писати й рахувати, вони більш-менш адаптуються в суспільстві і здатні відносно самостійно виконувати нескладну роботу. Що більше: дебіл, якому нададуть підтримку згадані гебісти, може дорости навіть до начальника автобази. Власне, єдина його проблема – це те, що він дебіл. Точніше, не його, а наша.
У принципі, десь так воно і є, з тією невеличкою поправкою, що насправді є ще гірше. Бо якби армія нинішньої влади в Україні поголовно – від генерала до рядових – складалася лише з дебілів (хоча, за словами поета, дебілів в армію не беруть), то я принаймні знав би, що в їхніх діях немає злої волі. От жив у нашому селі один, Іваном звали: обвішувався георгіївськими стрічками, значками ГТО, медалями матері-героїні і так ходив урочистим маршем попідтинню, розлякуючи курей акапельним „Дньом побєди“. Ну, таке в нього було уявлення про власну роль в історії – що ти з ним зробиш?
Біда однак у тому, що, крім „іванів“ на кшталт Чечетова, Колесніченка чи Добкіна, в армії влади є також не позбавлені інтелекту політруки на кшталт міністра освіти Табачника чи голови Інституту національної пам’яті (але ж іронія!) Солдатенка. І ці політруки абсолютно свідомо й безсоромно намагаються нав’язати цілій Україні свою – кремлівську – версію історії. Версію, в якій, звісно, не буде місця для київських студентів, розстріляних бандою Муравйова під Крутами; версію, в якій мільйони українських селян вимерли від голоду майже самі по собі; версію, в якій взагалі всі, хто боровся за незалежність України, виявляються ворогами українського ж народу. І вже СБУ переслідує істориків за поширення офіційно розсекреченої інформації, і вже Путін „спасает украинских ветеранов“, і вже Перший національний телеканал крутить нам російські військові марші та розповідає про „великий советский народ“ і „решительный шаг Иосифа Сталина“ назустріч російській православній церкві. Схоже, що звиклі до спілкування зі своїми партійними колегами-дебілами, табачноподібні політруки мають за дебілів і решту України. Інакше вони навряд чи наважилися би з таким геббельсівським цинізмом називатите, чим вони зайняті (а зайняті вони стиранням минулого і підставлянням на його місце луб’янських фальшивок), відновленням історичної пам’яті.
Гаразд. Припустімо, їм усе вдасться.
Припустімо, їм вдасться переконати мене, що мій буковинський прадід, якого румуни вважали застарим для мобілізації, раптом у 1944 році, через кілька днів після приходу „других совєтів“, перейнявся світлими ідеями комунізму і пішов добровольцем на фронт, щоб без жодної підготовки відразу ж загинути за „освобождєніє“ незнаної йому Польщі від незнаних йому німців. Також припустимо, вони навіють мені, що оголошені моєму зовсім юному тоді галицькому вуйкові десять років таборів за поширення упівських листівок – це ще дуже гуманний вирок для запеклого мерзотника, який з першого погляду не покохав товариша Сталіна.
Припустімо. Але є одна річ, з якою вони не дадуть собі ради. Це – шкарпетки Богдана Бенюка. Я досі одягаю їх в особливо люті морози. Дістались ці шкарпетки мені так. Одного помаранчевого вечора 2004 року Бенюк із Хостікоєвим грали на майданній сцені „Швейка“. А треба сказати, що в ті карнавально-революційні часи нічліг нашому „галицько-буковинському куреню“ забезпечували доньки Бенюка – Леся і Мар’яна. І ось після вистави ми, одинадцятеро приїжджих, запакувалися в „пікап“ і поїхали до Богданової заміської хати на вечерю. Після вечері ми мусили знову повертатися на Майдан, бо ніч, як і всі попередні та всі наступні, обіцяла стати вирішальною. Одне слово, нема що довго розказувати: коли ми роззувалися в передпокої, найкращий український Швейк зауважив мої мокріші за воду шкарпетки. До столу я вже сідав у нових – з овечої вовни.
Так, грубі вовняні шкарпетки Богдана Бенюка – це все, що залишилось мені від Помаранчевої революції. Але сам факт їхньої присутності в моєму гардеробі є неспростовним доказом того, що була й вона – хоч би всі совкові політруки світу луснули від намагань довести мені протилежне.
