Український журнал - 11/2010

Інститут очищення чи зброя для полювання?

   текст: Марко Смеречинський, Варшава

   У Польщі, як і в інших посткомуністичних країнах, у результаті демократичних змін були сформульовані два постулати – нормалізація заідеологізованої історичної науки та усунення з політичного життя агентів комуністичних спецслужб. Ці дві, позірно між собою не пов’язані теми, в момент приходу до влади ідеологічних політиків стали взаємопов’язаними.

    Аби досягти першого, тобто очищення історичної науки від ідеологічних і політичних впливів, було знято цензуру й обмеження в доступі до архівних джерел. Важливим було також надання повної автономії університетам. Назагал щодо свободи наукових досліджень і публікацій у Польщі дуже скоро вдалося досягти задовільного стану. Свою роль зіграло і те, що польський комуністичний режим вважався відносно ліберальним у порівнянні з СРСР чи іншими країнами блоку. Сюди все ж потрапляли емігрантські і закордонні історичні видання, які навіть були доступними у бібліотеках. А їхня доступність ще збільшилась у 70-ті роки з появою самвидаву. До того польські науковці й студенти виїздили на стипендії до західних країн і, що цікаво, багато хто під час поїздки відвідував Єжи Гедройця, видавця відомих „Історичних Зошитів“. З цих поїздок привозилася різноманітна, в тому числі й історична література.

   Проте ідея створення установи, що мала б займатися люстрацією й перебрала б документи комуністичних спецслужб, викликала в 90-х роках у Польщі більший опір, аніж, наприклад, у східній Німеччині. З одного боку, тут був сильний спротив посткомуністів, які в 1993–1997 та 2001–2005 роках творили урядову коаліцію, а їхній лідер Олександр Кваснєвський, двічі (у 1995 та 2000) обирався на п’ятирічну каденцію президентом. А з другого – побоювання частини лідерів давньої опозиції перед політикою сліпої помсти. До прихильників політики амнезії, прощення й примирення зі слугами давнього режиму належав і Адам Міхнік та середовище „Газети Виборчої“. Маючи досвід скандальної люстрації в червні 1992 (у виконанні Антоні Маціaревича, міністра уряду Яна Ольшевського), Міхнік твердив, що полювання на відьом – тотальна люстрація й оприлюднення документів з архівів комуністичних спецслужб завдасть шкоди не лише колишнім донощикам чи офіцерам, але й усій країні. На думку противників люстрації, архіви спецслужб не можуть слугувати доказом істини. Міхнік та інші стверджували, що такі докази стануть радше способом для нищення невигідних актуальній політичній команді супротивників. Як показав досвід роботи Instytutu Pamięci Narodowej в 2005–2009 рр., Міхнік у багатьох питаннях правильно передбачив ситуацію.

   Гарні початки поганого

   Щойно законом від 18 грудня 1998 р. вдалося покликати до життя Інститут національної пам’яті (ІНП). Треба сказати, що ІНП не відразу став знаряддям політичної боротьби, не від початку доручені йому архіви (біля 87 кілометрів документів) використовувалися для нищення політичних супротивників. За п’ятьроків керівництва Леона Кереса структура розбудовувала архівну і освітню частину, прокурорське відділення. ІНП покликав до життя структури в одинадцяти містах Польщі, став ініціатором багатьох важливих наукових конференцій, семінарів, чисельних публікацій, провадилася робота з вчителями історії, комбатантськими середовищами, організовувалися пересувні фотовиставки. Як приклад об’єктивного ставлення до минулого, можна навести підхід установи до питання Єдвабного, тобто виявленого випадку вбивства у 1941 р. поляками їхніх сусідів-євреїв. ІНП проводивоб’єктивне слідство у цій справі, видав двотомник документів зі слідства, які не приховували вини поляків.

   Інститут відігравав також важливу роль у процесі люстрації, готуючи матеріали для Представника громадського інтересу, який перевіряв наявність комуністичних співробітників серед еліти III Речі Посполитої. Проте не всі політичні середовища були вдоволенні темпом і характером люстрації. Сигналом грядущого був скандал довкола т.зв. „списку Вільдаштайна“ – каталогу архівних матеріалів ІНП про осіб, які мали співпрацювати зі спецслужбами (а насправді – ті, ким служби цікавилися). Цей список ніби секретно виніс з Інституту і оприлюднив у січні 2005 р. палкий прихильник декомунізації, тоді журналіст газети „Жечпосполіта“ Броніслав Вільдаштайн. Це була прелюдія до подій, які мали розігратися з приходом до влади у 2005 р. коаліції Право і Справедливість (ПіС), Самооборони та Ліги польських сімей. Саме перемога на виборах і прихід до влади партії ПіС означали неминучість процесу зведення порахунків з давніми соратниками з опозиції (середовищем KOR, Валенсою, середовищем „Газети Виборчої“ й самим Міхніком), причому за допомогою державних установ і прискорення реалізації концепції т.зв. історичної політики. ІНП став тут основним чинником у боротьбі за правильний образ минулого поляків.

   „Битви за пам’ять нації“

   У 2005 р. в установі відбулися серйозні кадрові зміни. Віднині Інститут мав висвітлювати не лише минуле часів ПНР. Його працівники мали стати активним допоміжним персоналом у боротьбі з політичними противниками, а способом боротьби стало оприлюднення у ЗМІ компромату – документів з архівів комуністичних спецслужб. Історики ІНП та журналісти (ПіС взяла під контроль електронні медіа, їм симпатизували деякі пресові видання), які мали доступ до архівних матеріалів, повинні були дискредитувати невигідних політиків опозиції, суддів, журналістів, науковців.

   Сигналом про наступ нових часів стало змагання за пост голови ІНП. Серйозним кандидатами були Анджей Пшевознік, історик, відома і впливова особа (тоді – секретар відомства, що займалося увічненням) і Януш Куртика, тодішній директор відділення ІНП у Кракові. В процесі „кампанії“ виявилося, що в архівах Інституту у Кракові були знайдені документи про контакти А. Пшевозніка з комуністичною СБ. Інтрига була шита надто грубими нитками, проте голова ПіС Ярослав Качинський, на початках ніби обурений інтригою працівників ІНП з Кракова, врешті все ж вирішив підтримати кандидатуру Я. Куртики. Саме це було початком зближення однієї політичної партії та державної установи і початок агресивної ідеологізації. На практиці це означало початок процесу все більшого й більшого залучення історичних документів й істориків цієї установи до боротьби за „єдину правильну“ (тобто від партії ПіС) схему післявоєнної (і не лише) історії Польщі.

   Почався ще один дуже цікавий процес. Використовуючи гасла про право на свободу наукових досліджень і потребу глибинного висвітлення історичних процесів, історики з ІНП вклали дуже багато зусиль у процес десакралізації Леха Валенси – людини, яка у світі стала символом польської перемоги над комунізмом. У 2008-у ІНП видає монографію „СБ і Лех Валенса. Штрихи до біографії“ (SB a Lech Wałęsa. Przyczynek do Biografii). Авторами є два історики – Славомир Ценцкевич та Пйотр Гонтарчик. Монографія нараховує 750 сторінок аналізу, архівних документів, які мали б показати, що Лех Валенса не заслуговує на те місце, яке посів в історії Польщі, позаяк у 70-і роки підписав документ про співробіт ництво з СБ. Насправді головну мету книги можна звести до бажання з боку Качинських (та його політичного середовища) поквитатися з Валенсою, з яким їхні дороги розійшлись у жовтні 1991-го, коли Лех Качинський вийшов зі складу президентського Бюро національної безпеки, й обидва брати Качинські почали безпардонну боротьбу з Валенсою.

   В книзі Ценцкевича і Гонтарчика усе це обґрунтовано потребою дослідження контроверзійних історичних тем, про що у вступі до книги Я. Куртика пише як про „підняття особливо важливих тем з найновішої історії“. Книга є одним із проявів кон’юнктурного використання історичних документів у політичній боротьбі. Однак не випадково в квітні 2009-го серед нагороджених президентом Лехом Качинським істориків ІНП знайшовся співавтор цієї книги Пйотр Гонтарчик. Цей історик прославився ще й чисельними звинуваченнями у співпраці з комуністичною СБ президента Польщі в 1995–2005, лідера лівих Олександра Кваснєвського. За популяризацію „правди про найновішу історію Польщі“ президент Качинський відзначив тоді 22 істориків Інституту, в тому числі Я. Куртику, Я. Жарина. На думку колишнього члена колегії Інституту, відомого історика проф. Анджея Фрішке, Інститут „реалізовує ПіСовську візію світу. А те, що нагороджують тих, хто нападає, між іншими, на Валенсу, свідчить про пріоритети президента Л. Качинського“. Професор заявив, що дії цих істориків і цілого ІНП служать реалізації ідеологічних цілей лише однієї партії – ПіС і спричиняють у країні внутрішні війни.

   Іншим прикладом інструментального підходу Інституту до наукових досліджень є реакція на видання у 2008-му заслуженим католицьким видавництвом „Знак“ (Znаk), польськомовного видання книги Яна Томаша Гросса „Страх“ (J. To masz Gross, „Strach“). У цій публікації автор книги „Сусіди“ (Sąsiedzi) (що примусила польське суспільство провести дебати про злочини проти євреїв у селі Єдвабне), представив проблему участі польського суспільства в Голокості та післявоєнного антисемітизму з погромами в містах Кєльце, Краків, Жешув.

   ІНП дуже заангажувавався в дискредитацію як книги, так і її автора. Слово у справі брали і голова Я. Куртика, і шеф освітнього відділення Інституту Я. Жарин. А у 2008-му Інститут нашвидкуруч видає книгу еміграційного польського історика Марека Яна Ходкевіча „Після катастрофи“ (Маrek Jan Chodkiewicz „Po Zagładzie“), організовує презентації, обговорення в медіа. На оборону еміграційного польського історика, некомпетентність якого в питаннях польсько-єврейських відносин доводить, між іншими, історик Павел Махцевич, стає на сторінках газети „Жечпосполіта“ не хто інший, як... Пйотр Гонтарчик, слідчий від агентурного минулого попередніх, „неправильних“ президентів Польщі.

   Публічна дискредитація Куртикою й Жарином роботи Гросса відбувається згідно зі схемою реалізації історичної політики – про історію післявоєнної Польщі має писатися мартирологічно (але виключно щодо поляків) і позитивно, коли йдеться про поведінку поляків під час Другої світової війни. Критичні голоси повинні маргіналізуватися, дискредитуватися, беззаперечні, оприлюднені іншими істориками факти, – виправдовуватися або пом’якшуватися.

   Відплатні акції

   Процес виправдання в рамках історичної політики усіх „поганих вчинків“ етнічних поляків став характерним і в оцінці українсько-польських відносин. З 2005 р. Інститут став ангажувати до співпраці істориків, пов’язаних з т.зв. „кресовими середовищами“. Зокрема, Єва Сємашко стала дорадником українських програм. Також в ІНП радо зустрічалися (публікувалися у фірмових виданнях, запрошувались на конференції) інші історики з цього середовища, котрі, поміж іншим, офіційно виправдовують депортацію українців 1947 р. Кожен виявлений злочин часів війничи післявоєнного періоду, де жертвами стали мирні українці, постає в номенклатурі істориків ІНП та їхніх союзників „відплатною акцією“. Схема проста – спочатку історики ІНП знаходять злочини ОУН або УПА, після чого, звичайно, наступають відплатні акції з польського боку (партизан, війська, міліції). Так, зокрема, описано злочин у селі Пискоровичі, де в 1945 р. відділки польського націоналістичного підпілля вбили близько 500 українських мирних людей, і злочин у селі Павлокома в Підкарпатському воєводстві.

   Але історики і сам ІНП вирішили ще більше наблизитися до народу і почали редагувати історичні додатки до щоденних газет. Здебільшого чомусь ішлося про праві видання і про таких ентузіастів історичної політики, як газета „Nasz Dziennik“чи тижневик „Gazeta Polska“.

   Варто підкреслити, що історики ІНП не лише у підходах до українців застосовували подібні схеми. Для прикладу, у випадку словаків злочини, заподіяні антикомуністичними партизанами словацькому населенню прикордоння, виправдовувалися... участю словацької держави (на боці німців) в нападі на Польщу 1939 р. Все це робилося або підтасовуючи аргументи, або брутально як, наприклад, у березні 2007-го в Новому Тарзі (Nowy Targ), коли під час конференції про командира Огня (Ognia) представникові словацької меншини Людомиру Моліторісу не дали слова, працівники ІНП мало його не побили, а в кінці назвали „політичним провокатором“. Таких прикладів історичної політики у виконанні працівників ІНП, особливо в 2005–2009 роках назбиралося чимало.   Цікаво, що під керівництвом Я. Куртики Інститут розгорнув плідну співпрацю з Україною, партнерами зі Львова, Києва – українським ІНП, львівським Католицьким університетом. Видавалися англійською і польською мовами книги про Голодомор,йшов обмін архівними матеріалами, відбувалися інші спільні заходи. Але це – ще один доказ кон’юнктурного підходу до минулого польських прихильників історичної політики: одне – назовні, інше – всередині країни.    Частково Куртика продовжував традиції міжвоєнного воєводи Генрика Юзевського. Нагадаймо: волинський воєвода підтримував українців в радянській Україні, і лояльних йому на Волині, зберігав однак т.зв. сокальський кордон, щоб не випустити український рух з-під контролю, не допускаючи таким чином на Волинь українські організації з Галичини. Подібно Куртика ставився до українців в Україні. Дослідженням Голодомору шлях був відкритий, натомість у дослідженнях історії українців Польщі йшла витончена гра. Акція „Вісла“ визнавалася за виправдану й гуманну, комуністичні злочини проти українців не надто досліджувались як слідчими, так і науковими гілками ІНП. Натомість розбудовувалася частина, покликана у вигідному світлі показати поляків на т.зв. „кресах“. Визнані контроверзійними і прямо пов’язаними з ветеранськими організаціями історики Люцина Кулінська та Чеслав Партач і досі толеруються Інститутом.

   Наслідки розмахування довбнею За останні роки політизація ІНП мала негативний вплив на імідж установи. Проте не лише боротьба папками та політизація історії, але й – як зауважив під час однієї з конференцій американський історик Тімоті Снайдер – якість та рівень опублікованих Інститутом робіт, не надто вражають. За кількістю публікацій не йде якість. Нині ІНП – це ціла фабрика з бюджетом понад двісті мільйонів злотих (тобто понад 50 мільйонів євро), яка в 2008-у мала в штаті (в 11 відділках усіх великих міст Польщі) близько 1364 працівників. ІНП дає молодим історикам поважну зарплату і добрі, навіть комфортні умови роботи. Інститут, коротко кажучи, має змогу корумпувати частину тих істориків, які ще не здобули професійної позиції. Останніми роками він став це робити реально. Серед осіб, які працюють у цій установі, витворився новий тип історика – „іпеенівський історик“. Це, зазвичай, молодий історик, який керується в своїй роботі перш за все ідеологічними настановами, дослідницьку роботу будує переважно на архівах та джерелах комуністичних спецслужб і, зазвичай, не контактує з середовищем інших істориків. Це часто тип молодого фанатика, хунвейбіна, який претендує бути моральним авторитетом або медіа-зіркою. Не випадково в часи правління ПіС у громадських медіа частина „іпеенівських істориків“ співтворила програми у жанрі журналістського розслідування. Більшість з них далека від об’єктивності.

   Партійна, а не державна установа

   Від 2005-го в Інституті йде послідовний процес чіткої ідеологізації, верх беруть крайні праві середовища. Історики з немалим авторитетом або самі звільняються, або, як кажуть „їх пішли“. В той періоді з ІНП розпрощався, між іншими, відомий знавець українсько-польської тематики Гжегож Мотика, ще раніше відійшов керівник Бюро освіти відомий історик Павел Махцевич і багато інших, з немалим доробком. На місце Махцевича прийшов заідеологізований історик Ян Жарин, якого щойно після грандіозного скандалу, пов’язаного з Валенсою, Януш Куртика відкликав з посту (проте залишив своїм дорадником). Подібні процеси спостерігалися на всіх рівнях структури. У штат набиралися ті історики, які поділяли погляди керівництва на люстрацію, декомунізацію та історичну політику, або мовчазно погоджувалися на нові схеми роботи Інституту. Це різко позначилося на іміджі ІНП, він став трактуватися суспільством як партійна, а не державна установа. Існування ІНП, на думку різкого критика установи, краківського історика  А. Романовського, негативне також тим, що в ситуації, коли законом не забезпечено всім громадянам вільний доступ до архівних документів комуністичних служб, ІНП може вести гру як з окремими громадянами, так і з істориками поза ІНП, утруднюючи їм доступ до документів.

   Задля справедливості

   Щоб не творити хибного образу ІНП, треба сказати, що установа відіграла важливу роль у висвітленні багатьох питань історичного минулого поляків, особливо з часів комунізму. Починаючи з 2000-го, Інститутові довелося пройти непростий шлях, критиками були не лише ті, хто хотів добра, але й прихильники минулої системи – політики Союзу лівих демократів (які обмежували бюджет, а навіть піднімали питання ліквідації установи), частина культурної танаукової еліти, яка не бажала висвітлення правди про минуле чи навіть поміркованої люстрації. Проте саме прихід до влади правих – це початок справжніх проблем ІНП, перегин у другий бік, розгортання у великих масштабах процесу маніпуляцій минулим. ІНП, його ресурси – кадрові й фінансові – стали використовуватися не для об’єктивних досліджень, а з метою звести порахунки з політичними опонентами і, перш за все, – з недавніми друзями по антикомуністичній опозиції. Задля справедливості годиться сказати, що до такого розвитку подій доклалися не лише крайні партії та політики, бо ж і голосами політиків нині правлячої Громадянської платформи (PO) обрався на голову Януш Куртика. До 2005-го саме ця партія підтримувала ідею т.зв. IV Речі Посполитої та люстрації. Щойно після зіткнення з практикою, яку реалізовували їхні конкуренти з ПіС, наступило протверезіння. Нині навіть у середовищах ліберальної інтелігенції звучать голоси про необхідність реформи чи навіть ліквідації установи. І хоча впродовж останнього року спостерігаємо різні спроби виправити ситуацію, важко сказати, чи увінчаються вони успіхом – відомо-бо: розбалансований організм важко привести в норму.