Український журнал - 11/2010

Подвійний геноцид істориків

(Скачати весь номер: 11/2010 [PDF, 2.5 Mb])

   текст: Ігор Ісаєв, Варшава

 

   У червні цього року Сейм Литви прийняв поправку до Кримінального кодексу „Про публічне схвалення міжнародних злочинів, злочинів СРСР або гітлерівської Німеччини проти Литовської Республіки чи її мешканців, їхнє заперечення або применшення“. Згідно з нею, за заперечення чи навіть занижену оцінку злочинів і геноциду, щовизнані литовськими або міжнародними правовими ухвалами, загрожує штраф або позбавлення волі до двох років.   

 

   Отож, якби уявити таку ситуацію, що під час жовтневого візиту голови української держави в Литву на прес-конференції у Вільнюсі хтось із журналістів поставив запитання про Голодомор, і Віктор Янукович відповів би так само, як говорив на початку року в Страсбурзі, – то президента України можна було б покарати принаймні на пару сотень літів штрафу. Адже в Литві українські події 1932–33 рр. Сейм давно визнав геноцидом. Проте ця ситуація – теоретична, та й до того ж Янукович не є громадянином Литви Янукавічюсом, тому його оберігає міжнародне право. Найбільше, що могло б тоді статися – це конфлікт між Литвою та Україною, і це за умови, якби правляча партія „Союз вітчизни“ сильно його прагнула. Саме остання зареєструвала й розробила вже згадану статтю 170(2) Кримінального кодексу. Епопея з прийняття подібного закону триває, відколи при владі знаходяться представники „Союзу вітчизни“, – партії, утвореної з „Саюдису“ (литовський відповідник українського „Руху“), – а історичні питання за правління цієї партії перманентно виносяться на обговорення найвищих державних структур.

   Звичайно, над злочинами комунізму варто дискутувати. Знаючи українську перспективу, можна навіть подумати, що завдяки такому законові вдасться запобігти спекуляціям історією на політичному рівні. Однак у такому випадку право дозволяє боротися лише з представниками прокомуністичних сил, а правим аж ніяк не забороняє гендлювати минулим. Варто сказати, що для пост комуністів, які є сьогодні при владі в Литві, питання історичної політики є третьорядними – чого не можна сказати про політичну кон’юнктуру правих сил. До того ж, події ХХ ст. в Литві – зокрема, період ІІ Світової війни – були не менш суперечливими, ніж в Україні.

 

 

   Єврейське питання

   „Північний Єрусалим“ – так називали Вільнюс до середини ХХ ст. Тут активно розвивалася єврейська культура, були юдейські навчальні заклади. Через освіченість місцевих євреїв їхня громада не піддалася „єресі хасидизму“, яка активно поширювалася серед найбідніших груп євреїв в Україні й Білорусі. Проте ІІ Світова війна знищила всю місцеву єврейську спільноту. На перший погляд – це чергова трагічна сторінка Голокосту. Проте відрізняється вона тим, що найбільше розстрілювали євреїв не німці, а литовські добровольці та поліцаї, до того ж, місцеві мешканці активно видавали євреїв.

   У 1994 р. представники Литви засудили Голокост і його виконавців. Президент Альґірдас Бразаускас, виступаючи в ізраїльському Кнессеті 1 березня 1995 р., також це підтвердив. Попри це важко сказати, чи таке покаяння відбивало настрої литовського суспільства. Тема Голокосту майже не викликає в литовців жодних емоцій. Річ у тім, що в часи СРСР цю тему практично виключили з публічного дискурсу – тому інформація, яка з’явилася 1988 р. про знищення під час війни 94% єврейського населення, і то переважно руками самих литовців – викликала в суспільстві афект.

   Литовська влада протягом усього періоду незалежності піддається критиці Центру Симона Візенталя – міжнародної громадської організації, що досліджує Голокост. Голова єрусалимського відділу Центру Ефраїм Зурофф, перебуваючи в 1999 р. у Вільнюсі, звинуватив місцевих можновладців у зволіканні з засудженням злочинців. Його аргументи небезпідставні: за вбивство євреїв у Литві було оскаржено лише одну людину – у 2001 р.

   Найвищі чиновники країни в питанні Голокосту більше займаються формуванням „іміджу“ Литви назовні, ніж усередині самого суспільства. Це відбивається і на історичній науці. Тема відповідальності литовців за геноцид євреїв майже не порушується в публічному та науковому дискурсі. Створений у 90-і рр. Центр дослідження геноциду й опору мешканців Литви (відповідник українського Інституту національної пам’яті) майже не вивчає Голокост у країні. Так, колективна монографія цього центру за редакцією Арвідіса Анушаускаса „Литва 1940–1990 рр.: історія окупованої Литви“ детально описує нацистську й дві радянські окупації,проте не присвячує жодного розділу знищенню євреїв. У наративі як політиків, так і офіційних істориків трагедія євреїв пов’язується із зовнішнім фактором – гітлерівською Німеччиною.

 

 

   Річ Посполита обох історій

   Литовці ніколи не вважали православних росіян загрозою для своєї національної ідентичності – основна небезпека для них полягала в полонізації. Отож, як у ХІХ ст., так і починаючи з 1990-х рр., у Литві існували політичні й наукові сили, які намагалися поставити відносини з Польщею в залежність від її визнання своєї вини перед литовцями. Це, зокрема, очолювана Ромуалдасом Озоласом Національна партія „Центр“ та засноване ще у 1988 р. наукове товариство „Вільнія“.

   Згідно з прийнятою в країні концепцією історії Литви, Польща незаконно приєднала до себе в 1920–1921 рр. Вільнюський край (відповідно до конституції міжвоєнної Литви, Вільнюс був офіційною столицею, хоч і знаходився у складі Польщі). До того ж, у південно-східній частині Литви було чимало свідків того, як

під час ІІ Світової війни польська антифашистська й антирадянська Армія Крайова (АК) боролася не лише з німцями, а й з литовською адміністрацією та самими литовцями. 14 липня 1993 р. на урядовому рівні в Литві була створена комісія з досліджень злочинів АК, а вже в грудні того ж року вона видала вирок: дії АК мали не лише „антинімецький та антисовєцький характер, але також і антилитовський“. Мало того, партизани АК „у Литві нищили переважно [не німців, а] литовців“.

   Однак, зважаючи на прагнення до євроінтеграції з іншими країнами Центральної Європи, Литва мусила співпрацювати з Польщею. Тому антипольський наратив став зникати з висловлювань політиків найвищого рівня. Клуби ветеранів литовських Місцевих відділів і польської АК підписали 2004 р. в присутності президента Литви декларацію про примирення. Позитивною моделлю польсько-литовської співпраці держави став символ середньовічної Речі Посполитої обох народів. Це віддзеркалилося також на історичних дослідженнях: як у Литві, так і в Польщі протягом останніх років виходять переклади робіт істориків сусідньої країни, присвячені в більшості подіям до розділів Речі Посполитої (тобто до кінця XVIII ст.). Період становлення незалежності у сусіда найчастіше описують „власні“ історики. Для справедливості варто зазначити, що в польській історичній науці теж мало об’єктивності щодо Литви. Як у Польщі, так і в Литві історичні двосторонні відносини давно стали предметом не історії, а політичної кон’юнктури. Польська сторона, зокрема, вважає надто різкою оцінку литовцями Пілсудського – при тому, що в польській академічній історичній науці ця постать сприймається по-різному. Можливо, тому Спільна польсько-литовська комісія з питань підручників історії і географії, що діє з 1993 р., досі не спромоглася видати жодного поважного продукту своєї діяльності.

 

 

   Про „правильне“ минуле

   У литовському медіапросторі досить часто говорять про події ХХ ст. як про „подвійний“ геноцид литовців. Не вдаючись у подробиці, чи таке визначення дійсно є правомірним, поставлю свою тезу: історична політика в Литві, що так чи інакше формується людьми, вихованими епохою комунізму, залишила комуністичну структуру, змінивши лише тематику. У литовських архівах і музеях можна отримати безпосередній доступ до „ідеологічно правильних“ документів КГБ, де описуються заслання і знищення литовців (до речі, Литва – це єдина країна СРСР, звідки представники цієї структури не змогли евакуювати в Москву частину архівів). Проте всі нещастя того періоду перекидаються на відповідальність зовнішніх структур – нацистської Німеччини чи СРСР – так, як за совєцьких часів у всьому звинувачували Захід.

   У Литві намагаються забути, що була власна комуністична еліта, яка намагалася будувати державність у нових політичних умовах (як-от, перший секретар Компартії ЛРСР Антанас Снєчкус, що боровся за економічну автономію Литви та збереження національної культури республіки). На внутрішньополітичному рівні склався певний канон, про який можна говорити, і теми-табу, про які згадувати політично „некоректно“ (як-от, про співпрацю Литви й СРСР проти Польщі в 1920-і рр.). Отож, чи закон, про який я згадував на початку і який досить критично сприйняли місцеві історики, не служитиме закріпленню ідеологізованої версії литовської історії ХХст.? Чи не сталася б така ситуація в Україні, якби Ющенкові вдалося реалізувати власну історичну політику? І останнє питання, відповідь на яке стане поясненням прагнення закріплення національного підходу до історії України чи Литви у ХХ ст.:яким чином ці країни, усередині яких де-факто відбувалася громадянська холодна війна і де панує кілька національних історичних дискурсів, можуть відмовитися від оцінювання історичних подій лише з однієї перспективи? Адже і в першій, і в другій країні кожна нова влада намагається підпорядкувати істориків собі.