Український журнал - 11/2010

Загублений у пошуках самого себе

   текст: Богдан Копчак, Прага

   Після трьох років існування чеського Інституту досліджень тоталітарних режимів можна сказати, що він не став ідеологічною установою, чим лякали ліві політичні кола, але так само не став стандартною науковою установою, що зосередила б усі зусилля на дослідженні тоталітарного минулого, чим обґрунтовували його заснування праві.

   Чеський Інститут дослідження тоталітарних режимів (далі ІПН) був покликаний досліджувати передусім минуле від 30-х до 80-х років ХХ століття. Він мав бути відкритою установою з доступними архівами, що повинні переводитись у цифровий варіант і навіть оприлюднюватися в інтернеті. Такі були плани. Але в дійсності дозвіл працювати з архівними матеріалами не отримували всі бажаючі, а бази даних – кілометри документів – усе ще не опрацьовано.

   Стабільності чеському ІПНу не додала й флуктуація кадрів. Істориків, які в Інституті працювали б безперервно три роки, небагато. Частим явищем є конфлікти працівника з керівництвом, звільнення, повернення, а згодом знову звільнення працівника.

   Пастух воює за правильний ІПН

   Людиною-символом боротьби за Інститут, який сповнював би очікування його засновника – парламенту ЧР – є активіст Станіслав Пенц. Всім відомий як пастух кіз, однак пастух з добрими контактами. І не лише з контактами. Виявилося, що Пенц володіє базою даних про 770000 колишніх громадян Чехословаччини, якими комуністична служба безпеки СтБ (StB) з різних причин цікавилась: або їх вважала загрозою режиму, або планувала зробити їх своїми донощиками. База унікальна в тому, що спрощує подальші пошуки – номер на папці „відкриває двері“ в інші бази агентів чи секретних операцій.

   Пенц каже, що базу даних отримав від нині покійного колишнього федерального міністра внутрішніх справ Яна Лангоша, засновника Інституту пам’яті народу в Словаччині. Станіслав Пенц кілька разів вимагав від чеського Інституту оприлюднити згадану базу даних. Безуспішно. Врешті все зробив сам. Інститут цей крок опротестував, і результатом стало звинувачення Пенца у порушенні закону проохорону приватних даних. Активіст заперечує: до даних комуністичної служби безпеки згадуваний закон не має стосунку, база даних СтБ – це історичне джерело. Пенцу загрожує штраф у розмірі 60000 євро.

   Хоча „списки Пенца“ Інститут повторно відмовлявся оприлюднити, від квітня до червня цього року на своїх веб-сторінках розмістив інформацію про агентів чехословацької розвідки до революції 1989 року. Причому виявилося, що не одинколишній агент, зазвичай тодішній дипломат чи торгпред, залишився після наступу демократії працювати і в дипломатичній службі, і в розвідці. Просто Інститут виявив імена ще активних агентів. Частина провини, щоправда, лежить і на розвідці, якапередала ІПНу дані про колишніх агентів для оприлюднення, не перевіривши їх для вилучення даних про „активних“ осіб.

   Справа Кундери

   Та чи не найбільше дискусій і критики викликала восени 2008 року стаття одного з істориків Інституту, яку опублікував чеський тижневик „Респект“. Статтю історик побудував на документі – поліцейській записці з 1950 року, знайденій в архіві Інституту, де говориться, що студент Мілан Кундера поінформував органи про те, як певний Мірослав Дворжачек перебував в одної студентки в гуртожитку і залишив у неї свою валізу. Поліція донос перевірила, і виявилося, що Дворжачек – дезертир, який емігрував, і як співробітник західних спецслужб працює кур’єром, перевозячи через кордон різного роду матеріали. Дворжачека засудили на 22 років, з яких він відсидів 14. А 21-річний студент Кундера, тоді член компартії, через три роки публікує дебютну збірку віршів, які оспівують Сталіна. Тільки пізніше Кундера став чехословацькою письменницькою легендою, а після еміграції в 1975 році до Франції – письменником світового масштабу.

   Основний закид незалежних істориків: співпрацівники Інституту оприлюднюють інформацію як сенсаційний матеріал, не опрацьовуючи її детально й систематично.

   До того ж, оприлюднюють її не в своєму фаховому журналі чи на власній прес-конференції. Це були, мабуть, найяскравіші скандали навколо чеського ІПНу за три роки його існування. Поза тим – якісь неточності, помилки в іменах, невідповідні підписи до фотографій. Те, що можна пробачити. Але не можна легко важити тим, що майже нікому не зрозуміло, хто і на якому принципі в Інституті вирішує, коли і яким сюжетам судилося бути опрацьованими й донесеними широкій аудиторії.

   Хто буде наступним директором?

   ІПН – це установа, якою за останні півроку керує вже третій, а по суті – четвертий директор. Конкурс, що відбувся навесні цього року, мав бути більш-менш формальним, принаймні такі були очікування. Адже директор ІПНу Павел Жачек доклав багато зусиль, щоб Інститут взагалі виник. Став його першим директором. І логічно очікувалося, що на цьому посту продовжуватиме свою діяльність. Однак Раду Інституту занепокоїло, що дедалі більше істориків і працівників через конфлікти з Жачеком установу покидає. Вже згадуваний активіст Пенц організував акцію протесту проти директора Жачека. Лист за відставку першої особи Інституту підписали десятки впливових осіб, звільнені історики і навіть колишній політв’язень, а згодом президент, Вацлав Гавел.

   Як наслідок, у березні сталася несподіванка: переможцем конкурсу на посаду директора став історик Їржі Пернес. Протримався він неповних шість тижнів. Спочатку піднявся галас через те, що новий директор наприкінці 80-х відвідував вечірні курси марксизму-ленінізму. Цю інформацію Пернес Раді замовчав. Але в’язи йому насправді зламало те, що одну зі своїх наукових робіт, як виявилось, шеф Інституту списав.

   Від середини травня до середини серпня Інститутом керував тимчасовий директор Зденєк Газдра. Наприкінці літа прийшла нова несподіванка: Рада Інституту переможцем конкурсу і новим директором обрала Даніела Германа, колишнього священика, який з 1996-го до 2005-й працював прес-секретарем Конференції чеських римо-католицьких єпископів.

   Історичною установою з річним бюджетом шість мільйонів євро тепер керує людина, яка для більшості громадян асоціюється з Католицькою церквою та кардиналом, архиєпископом Празьким Мілославом Влком. Влк у зв’язку з поважним віком (78 років) цього року залишив свої церковні посади, але у вересні став членом наукової ради Інституту дослідження тоталітарних режимів. В Інститут повернулась і частина людей, які його в останні місяці покинули. Але хто знає, як надовго вони повернулись, і як довго протримається директор Герман? І як довго існуватиме Інститут, і чи взагалі виправдає своє існування?