Український журнал - 11/2010

Володимир В’ятрович: „Провокація СБУ мобілізувала істориків в Україні і в світі“

(Скачати весь номер: 11/2010 [PDF, 2.5 Mb])

   Спілкувалася: Ленка Віх,

   Прага - Кембридж 

 

 

   8 вересня в Києві співробітники СБУ затримали і впродовж 14,5 годин допитували українського історика Руслана Забілого.

   Працівники СБУ вилучили у львівського історика і директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького“ у Львові ноутбук і два зовнішні жорсткі диски.

   9 вересня з’явилася офіційна інформація СБУ: „Службою безпеки України порушено кримінальну справу за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 15, ст. 328 Кримінального кодексу України“.

   СБУ провела також обшук у кабінетах істориків музею „Тюрма на Лонцького“ у Львові й вилучила наступні два ноутбуки, один жорсткий диск, паперові копії історичних документів і відеосвідчення дисидентів, записані дослідниками протягом 2009–2010 років. За словами голови СБУ Валерія Хорошковського, вилучені документи мали торкатися співробітництва українських громадян з КДБ.

   Після цього справі присвоєно гриф „цілком таємно“. І тому СБУ не може суспільству пояснити, які архівні документи, що з ними працював Забілий, можуть становити державну таємницю. Наразі вони проходять експертні дослідження. Тому, про архіви СБУ і справу Руслана Забілого ми запитали колишнього директора Галузевого державного архіву СБУ Володимира В’ятровича, який упродовж двохроків займався розсекреченням таємних документів радянського періоду і потерпілого в цій справі директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького“ Руслана Забілого.

 

Пане Володимире, яке нині (після вашого звільнення, що мало політичне підґрунтя, і після скандалу СБУ vs Руслан Забілий) ваше ставлення як історика до історичної політики? Чи не наробила вона саме вам, історикам, більше шкоди, ніж користі?

Україна, на відміну від більшості країн Східної Європи, надто пізно почала свій шлях у подоланні тоталітарного минулого. Але краще пізно, ніж ніколи. Основною метою політики національної пам’яті в 2005–2010 роках було дати належну оцінку комуністичному минулому, розкрити його злочини, остаточно відмежуватися від нього. В цьому напрямку зроблено достатньо багато, але, на жаль, далеко не все необхідне. Зміна політичної ситуації призвела до спроб чергової реабілітації цього минулого, більше того – до використання його методів у сучасності. Проте ці рецидиви є недовговічними. Загалом я переконаний, що українці повернуться на шлях, яким уже пройшли сусідні народи.

   Стосовно істориків, я вважаю, що вони чи не найбільше скористали за останні роки: відкриття архівів дозволило їм вперше за багато років працювати з унікальними документами, без яких неможливе повне розуміння радянського минулого. Нові документи вивели українську історіографію на новий рівень, я б навіть сказав, спричинили певний історичний бум, який триває досі. Історики отримали можливість працювати в нормальних цивілізованих умовах. Тож я думаю, вони нетак легко погодяться із повторним закриттям архівів. Врешті саме вони мають „відібрати“ минуле в політиків, позбавивши їх можливостей маніпулювати історією.

 

Якщо говорити про справу пана Забілого, скажіть, що нині думаєте про цю акцію? Затримання, вилучення дисків, звинувачення в передачі таємної інформації третій особі, але все це без пред’явлення постанови про відкриття кримінальної справи проти нього особисто. Чи це була провокація, чи недолугість працівників СБУ? Чи це мала би бути прелюдія до наступних дій?

Напевно, в даному випадку маємо і провокацію, і недолугість. Очевидно, була спроба залякати як Забілого, так істориків загалом. Ймовірно, люди, які вирішили це зробити, мислять російськими реаліями, де такі речі успішно практикуються. В Україні не вийшло – провокація мобілізувала істориків в Україні і в світі, викликала громадські протести. Тому навіть якщо це й була прелюдія до наступних дій, наразіці дії зупинено. Більше того, в самій СБУ відновлено процеси розсекречення і доступу до архівів. Тож маємо маленьку перемогу. Але ще далеко не остаточну. СБУ наробила безліч помилок у цій справі, за які треба відповідати, тож тепер йдеться і про самозахист СБУ. В результаті нині маємо черговий абсурд: саму „справу істориків“ зробили секретною! Таким чином СБУ намагається приховати власні порушення закону, що є чисто кагебістською практикою.

 

Нічого такого, мабуть, не могло б статися, якби архіви СБУ з часів соціалістичного періоду були передані, наприклад, У ІПН чи іншій інституції, як це відбулося в країнах Центральної Європи. Скажіть, чому не було прийнято спеціальний закон про ці архіви? Є хтось, про кого можна сказати, що він/вони персонально відповідають за це?

Справді, якби архіви були передані, нічого подібного не могло б статися. Але тут знову стала на заваді політика. Передача архіву була можлива через прийняття спеціального закону Верховною Радою. Цього не сталося через перманентну кризу парламенту в цей період. Або через спеціальну постанову Кабінету Міністрів. Усі необхідні для цього документи ми підготували, але стали заручниками політичних торгів. Прем’єр Тимошенко повернула на посаду керівника Державного комітету архівів Ольгу Гінзбург, комуністку, яка заблокувала це рішення.

 

Документи, що стосуються Голодомору, опрацьовано майже всі. Стосовно УПА, здається, більшість. Які справи можуть лякати нинішню владу? І які матеріали з архіву СБУ (та якого періоду) можуть ще бути державною таємницею сьогодні?

Сьогоднішня влада рухається шляхом російської, яка своїми ідейними попередниками обрала Сталіна та його наступників. А реабілітація комуністичного режиму можлива лише за умови відсутності інформації про його злочини. Тому, які Росія, Україна закриває архіви. Не йдеться про якісь конкретні матеріали, мова про них загалом, адже всі вони відкривають злочинну суть режиму, що його намагаються копіювати в сьогоденні.

 

Що думаєте про дотеперішню діяльність Українського інституту національної пам’яті, і чи є в нього майбутнє?

Інститут перетворюється на протилежність установі, якою він мав бути. Це стало закономірним наслідком того, що його віддали комуністам. Новий керівник усупереч чинному закону, який, зокрема, регулює діяльність УІНП, заперечує Голодомор як геноцид; перший публічний захід Інституту – вшанування радянських партизан у кращих комуністичних традиціях. Тобто інститут поступово стає інструментом реабілітації тоталітаризму, а не його засудження.

 

Ви вже не в одному інтерв’ю казали, що ставлення української влади до української історії детерміноване впливами із закордону, тобто з Росії. Чому Росії так сильно залежить на тому, як розвивається українська історіографія?Росія намагається втримувати жорсткий контроль над Україною. Це чітко проявляється в енергетичній, військовій та інформаційних галузях. Правда про минуле українсько-російських стосунків – основа для розвитку сильних, незалежнихі демократичних України та Росії, а сучасне керівництво Кремля бачить нашу державу маріонетковою автократичною колонією. 

 

 

ВОЛОДИМИР В’ЯТРОВИЧ (33), історик, кандидат історичних наук, з 2002 по 2007 р. – науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (м.Львів), з 2002 по 2008 р. – директор Центру досліджень визвольного руху, з 2008 р. – голова Вченої ради ЦДВР, 2007 р. – представник у Львівській області Українського інституту національної пам’яті, з січня 2008 р. – радник голови Служби Безпеки України з науково-дослідницької роботи, з лютого до жовтня 2008 р. – начальник архівного відділу Українського інституту. З 15 жовтня 2008 року – директор Галузевого державного архіву СБУ. Звільнений у березні 2010 року. В січні ц.р. нагороджений державною нагородою України – Хрестом Івана Мазепи.

   Автор книг „Сотенний “Бурлака”“ (2000), „Рейди УПА теренами Чехословаччини“ (2001), „Армія безсмертних. Повстанські світлини“ (2002), „Ставлення ОУН до євреїв. Формування позиції на тлі катастрофи“ (2006) та десятків статей.