Український журнал - 11/2010

Олександр Гаврош: ЛІТНІЙ ДЖАЗ НАДВЕЧІР’Я

   Жовті сливки падуть на мої стомлені плечі.

   Голе дитинча робить свої перші кроки під пиво і неквапливу мадярсько-вкраїнську (Іген!) розмову. (Скільки в нього попереду вражень!).

   Біціглярі допили свій „Преміум“ і важко рушають в дорогу.

   Він і вона мовчазно сидять за пластмасовим столиком, заглиблено дивлячись всередину себе. (Їм добре чи сумно?).

   Три пролетарі неголені в сорочках брудних і черевиках підтоптаних присідають під огорожу (бо ж місця більше немає), і стиглі плоди тепер вже на плечі трудящих час від часу падуть від знемоги. (Спека, знаєте). Їхні бокали піняться на гарячій чеській бруківці.

   А двоє оті все мовчать. І навіть не дивляться в бік один одного. Вони хоч знайомі?

   „Можна?“ І моя герметичність порушена червоною сукнею й недбало кинутими на стіл цигарками. (Добре туйка сидіти).

   А ось і спортсмени не першої свіжості. (О спорт! Ти – мир!). Два тенісисти в літах (один з обличчям професора, а інший – убивці) після упертого спарингу беруть літр пива міцного і пляшку бальзаму на двох. (Багато настоянки пити не варто. На серце впливає).

   Нарешті ті двоє мовчазних (коханців? сусідів? партнерів? збоченців?) встають і без жодного слова сідають у сріблясту автівку, захопивши мінеральної собі на дорогу. (Як добре, що ти навчилась мовчати).

   У мене помите волосся й приємно долоню запустити в кучері.

   Потрохи спускається ніч, і світ стає чорно-білим.

   Я ще посиджу...