УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 11/2010

Олександр Гаврош: ПОШТІВКА З БЕРЕГСАЗУ

(Скачати весь номер: 11/2010 [PDF, 2.5 Mb])

   Берегово, 14 липня 2006 року

 

   У п’ятницю зранку в костелі Всіх Святих моляться вголос сім сивих жінок.   

   „Алянюнк Сюз Марія...“

   Дві пані в капелюшку, одна – в хустині, решта – з непокритими головами.

   „...імадкоззал ереттюнк...“

   У храмі XV століття, суворому і невибаглому, ще чути крики спалених жертв. Ще пахне димом знадвору, і двері тріщать від ударів польських таранів. „...бюношонерт...“

   Скільки разів руйнували тебе християни за право бути наймилішими Христові? Куди зникли твоє убранство і пишність?

   „Мошт ет халаллунк ораян...“

   Із суворих готичних вікон трохи падає світла на статую Спасителя в електричному вінку, і хитро посміхається велика риба, намальована на давньому мурі попід стелею.

   Туристи з Ніредьгази, обвішані фотоапаратами,  ходять по храму, гомонять біля бюсту святого Іштвана, показують пальцями на табличку „Пастор Ференц. Жертва режиму. 1949“.

   „Берегсас ез Оньоорсаг...“

   Гамірна вулиця із зацвілим каналом Верке, згорілим дахом казино „Золота пава“, двірником, що неспішно великими ножицями крає навпроти кущі. З площею Ференца Ракоці ІІ, стертою бруківкою, чебуреками, циганами й українським пивом.

   „Кавийгаз “Гобі-пресо” ез йов...“

   Ми сідаємо під крислатим каштаном і дивимося на циганські підводи, підтоптані іномарки та совєтські автобуси. Все тут знайшло своє місце. Всі часи і народи.  

   Йовжі говорить про історію, велич і золоті часи. Там, де тепер ми ліниво тягнемо пиво, Ессе Томаш – кріпак і солдат, привів до Ракоці перших вояків. Кінь трансильванського князя гарцював поміж куруців, а вони здіймали ще вище вгору прапор з написом „Pro Patria et Libertate“.

   „За Вітчизну і свободу“, – підіймаю я келих назустріч Йожефу, і він посміхається своєю неперевершеною посмішкою.

   „О, Берег медє ез йов!“

   Поміж мадярсько-українськими балачками, пилом і пивом, набридливою, як муха, циганкою з дитинчам, я прошу свого цімбора написати, про що молилися ті сім літніх жінок у костелі.

   „Пречиста Діво Маріє, молися за нас, грішних...“, – старанно виводить він своїм великими почерком у моєму блокноті.

   „Іген. Саме так“, – проказую я. – „Ти – просто супер!“

   Ми допиваємо пиво, аби неспішною ходою зникнути в часі і просторі. Розчинитися в спеці і білою хмаринкою подивитися згори на вежу реформатського храму. І там, на небі, примирити католиків з кальвіністами, православних з уніатами, українців з мадярами, комуністів з НАТО, бідних з багатими, добрих з поганими і, зрештою, – самих себе із собою.

   Бо якщо ми з Йовжієм знайшли дорогу до себе, то значить – вона таки існує...

Український журнал