Український журнал - 11/2010
Імперія, або Життя після смерті
(Скачати весь номер: 11/2010 [PDF, 2.5 Mb])текст: Юрій Андрухович, Івано-Франківськ
Перетин кордону на летовищі є найменш болісним. Тобто якщо вам ніяк не уникнути спілкування з прикордонними службами, то намагайтеся хоча б організувати свою подорож так, аби воно відбувалось у літаковій гавані.
А втім, і це не ґарантує цілковито безхмарного перебігу контрольної процедури. Як, наприклад, минулого разу в мене. Кілька днів тому я летів із Києва до Таллінна через Ригу. Позаяк ризький аеропорт був на моєму шляху першим місцем перетину шенґенської межі, то і впустити мене до Шенґену мали латвійські служби. Їх уособлювали обмундировані в темно-зелені уніформи дами – головним чином блондинки. Останнє слово не означає тут нічого іншого, ніж воно означає: особи з білявим кольором волосся. Будь-яких інших конотацій прошу не шукати. Гортаючи мій паспорт у пошуках дійсної візи, „моя“ блондинка бездоганною російською поцікавилася, куди я лечу і з якою метою. Я відповів англійською, що маю кілька виступів у Таллінні. „А російською ви що, вже не розмовляєте?“ – суворо глянула на мене вона, так і не переходячи на англійську. „Yes, I can speak Russian if you prefer Russian“, – почав я. Проте суворості, просто-таки крижаної й дещо роздратованої, в її погляді від цього зробилося значно більше. Тож я продовжив російською: „Звичайно, якщо вам так зручніше, я можу говорити російською“. Вона, здається, не розчула в моїй відповіді насмішки. Можливо, їй здалося, що вона здобула перемогу. Після цього вона вдарила штемпель і впустила мене. Говорити нам, виявляється, зовсім не було про що – чи то англійською,чи навіть і російською.
Мені ж і досі хочеться комусь про цей епізод написати. Ні, не скаргу, а хоча б колонку – ось таку, як ця, наприклад. І щоб вона закінчувалась якось так емоційно і вибухово. Скажімо: „Господи, і кого ж тільки не наприймали до Євросоюзу, та ще й обмундирували й озброїли! Самі тобі аґенти Москви!“.
Місто Ригу, батьківщину тієї блондинки, я відвідував у своєму житті двічі. Уперше 1981 року, коли ми були студентами й мандрували з тодішнього Ленінграду до Львова, пересідаючи з одного нічного потяга на інший і роблячи цілоденні зупинки у „столицях республік Радянської Прибалтики“. Згадуючи той перший раз, я недавно написав: „Про Ригу, як і про інші балтійські столиці, всюди в есесері розповідали, що там краще й не заводити розмови російською – зроблять вигляд, ніби не чують. Ми їх за це сильно поважали, але боялися з ними заговорювати“. Так ми й ходили містом, щосили розмовляючи між собою українською, щоб навколишні рижани не мали нас за московських окупантів.
Удруге я потрапив до Риги 2000 року – вкупі з доброю сотнею інших письменників з різних країн і Європи, й Недо-Європи. Ніколи не забуду, як під час корабельної прогулянки плесами Дауґави один із латвійських поетів, незле перед тим хильнувши в судновому буфеті, відкривав нам очі на жорстоку правду своєї країни: „Та вони (росіяни – Авт.) насправді все тут контролюють! Та нам, латвійцям, скоро кінець! Та в їхніх руках усі гроші! Та вони просто купують той іспит з державної мови, начебто вони його склали, а тоді йдуть у державні структури і свистали вони звідти на всіх нас!“. Ми, українці, пізніше трохи незлостиво посміялися над його параноєю. Нам би його страхи.
Аж ось тепер, десять років по тому, після паспортного контролю на ризькому летовищі я починаю думати, що не така то вже й була параноя. І ще про одне: а от якби я не схотів переходити на російську? Чи впустила би мене та блондинка до Європи? Чи, може, анулювала б мою візу з формулюванням „За вперте нав’язування чуждого нам язика“?
