Український журнал - 11/2010

Тиша на валу полкового міста

   текст: Олег Коцарев, Київ

   Містечко Прилуки розташоване трохи на південь від незручної бетонної траси Київ–Суми. Часом воно здається територією абсолютного спокою. Але не розслабляйтеся цілковито – якщо ви не на власному автомобілі, то близько шостої вечора тут припиняється сполучення з будь-якими центрами цивілізації, крім Бахмача і Гребінки.

   У Прилуках сполучаються три архітектурні типи міста – козацький бароково-класицистичний, провінційний тип межі ХІХ–ХХ століття та радянський. Напевно, варто було б сказати, що поєднуються вони доволі дивно, однак по-іншому в більшості вартих уваги міст Центральної України не буває.

   З одного боку, це сусідство часто буває відверто прикрим: радянська архітектура, особливо повоєнна, у райцентрівському виконанні неодмінно псує все навколо, змушуючи навіть найкращі краєвиди нагадувати країну Мордор з епопеї Толкієна. А з іншого – убогість останніх часів, посилена естетикою пострадянських вивісок, краще відтіняє та підкреслює обличчя міста тих часів, котрі сьогодні здаютьсянам розквітом. Хоча хто знає, як самі мешканці Прилук часів пізнього гетьманату чи передреволюційного індустріально-торговельного буму розцінювали своє місто?

   Першу письмову згадку про Прилуки („Прилук-город“) відносять до „Повчання“ Володимира Мономаха. Місто часто руйнувалося, порожніло, особливо під час війн із татарами, і лише з 1592 року, відбудоване під орудою князів Вишневецьких, існувало безперервно. Та ще й активно розвивалося – менш як за сто років Прилуки вже стали центром однойменного полку. Проте після реформи, проведеної Російською імперією, коли скасували невеликі полки і запровадили губернії, місто, звісно, було приречене на провінційну долю…

   Майже всі прилуцькі церкви стоять дуже близько одна від одної, на відстані кілька сот метрів, на п’ятачку неподалік дикуватого позолоченого пам’ятника Леніну. Найцікавіша з них – Миколаївська церква-дзвіниця. Як кажуть дослідники, її збудували 1720 року коштом полковника Гната Галагана. Маючи порівняно невеликі розміри, вона, однак, виглядає досить монументально. Непишні, але стильні барокові прикраси, підкреслено кругла форма вежі, цікаве вирішення бані – все це робить її одним з дуже гарних зразків пізнього українського бароко (навіть із пізнішими змінами в дусі ампіру). Більш стандартний, але не менш симпатичний зразок цьогож стилю – Спасо-Преображенський собор навпроти (1705–1720). А за ним, якщо уважно пошукати, є будівля, що її можна назвати унікальною. Це полкова скарбниця 1709 року, а її унікальність у тому, що цивільних будівель того часу збереглося до сьогодні мало.

   Неподалік є ще собор Різдва Пресвятої Богородиці, збудований на початку ХІХ століття в стилі класицизму. А загалом цей шматочок міста, Вал на горі над річкою Удай, у будь-яку погоду, а особливо в осінній дощ, навіює задумливий і приємний настрій. Такий, що для одних може бути відпочинком, а для інших натхненням.   Центр Прилук – це переважно розташовані у квадратно-гніздовий спосіб зелені вулички. Іноді серед них трапляються цікаві будинки початку ХХ століття, наприклад, приміщення місцевого Краєзнавчого музею. Серед радянської забудови різко виділяється театр з пам’ятником актору Миколі Яковенку перед ним (підозріло нагадує київський пам’ятник).

   А найефектнішою спорудою наших днів є прилуцький залізничний вокзал. Зовнішністю своєю він дещо нагадує Південний вокзал у Києві та інші подібні будівлі. Більш несподіваними є його розміри – габарити вокзалу справляють враження, ніби перебуваєш на величезній вузловій станції, а між тим через Прилуки ходить зовсім небагато поїздів. Загалом, транспортне сполучення тут не надто зручне, але, напевне, саме звідси найпрактичніше починати подорож до таких перлин Лівобережжя, як Качанівка і Сокиринці, до монастиря у Густині.