УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 1/2011

Зайві люди, тобто інтелектуали

(Скачати весь номер: 1/2011 [PDF, 2.4 Mb])

Текст: Олександр Бойченко, Чернівці

 

Єдиний надійний спосіб уникнути звинувачень у плагіаті — зізнатися в інтелектуальній крадіжці першим. То зізнаюся: під словом «інтелектуал» я розумію те, що розумів під ним польський філософ Лешек Колаковський. А саме — людину, яка, працюючи зі словами, не просто ретранслює їх (цю функцію виконують звичайні вчителі, науковці, священики або ось я, переповідаючи Колаковського), а використовує слова, щоб накинути суспільству свої ідеї, нав’язати певний тип світосприйняття. Відтак інтелектуал може бути чесним і брехливим, непідкупним і корумпованим, лівим і правим тощо. Головне — що він спокушає інших людей своїм словом (знову ж таки, спокушати інтелектуал може і на добро, і на зло).

 

З цього погляду, скажімо, Ганна Герман, хоч і викликає асоціації з оральним задоволенням за три совєтських рублі у привокзальному сквері, все-таки мусить бути визнана за інтелектуалку. Щоправда, з іншого погляду — відколи вона влаштувалася асенізаторкою у політичному господарстві Януковича — вже не мусить. Бо інтелектуал, як сказано, може бути ким і яким завгодно, але бути вірним, безкритичним служкою влади, та ще й такої безпросвітно тупої, як нинішня «українська», він не може. Точніше, він може найнятися на службу, але далі стається одне з двох: або він залишається інтелектуалом (тобто людиною, для якої дорожчою за все є свобода її творчого слова) – і тоді влада швиденько випльовує його як деструктивний елемент; або він залишається обслуговувати інтереси влади, а отже, перестає бути інтелектуалом. При цьому, «мислителів», котрі пішли на колаборацію з донецьким режимом, щоб, як вони думають, скористатися державним механізмом задля блага України, я взагалі до уваги не беру: мова ж про інтелектуалів, а не про ідіотів.

 

Чи є в сьогоднішній Україні інтелектуали, які б відповідали дефініції Колаковського?

Безперечно: згадати хоча б таких картографічних антагоністів, як Микола Рябчук і Ярослав Грицак. А яким є їхній вплив на українське суспільство? Близьким до нуля. Згадуючи товариша Леніна, «страшно далекі вони від народу». І, як здається, далекі однаково, хоча, наскільки я розумію, Рябчук цим фактом не надто переймається, натомість Грицак раз у раз докладає зусиль, щоб наблизитися до «пересічних співгромадян». Але марно. Багаторічна культурна дискусія Грицака з Рябчуком щодо кількості Україн так і не вийшла за межі «вузького кола революціонерів».

 

Чому?

По-перше, падіння довіри до інтелектуалів є тенденцією загальносвітовою і, ніде правди діти, заслуженою. Інтелектуали так часто в історії демонстрували свою політичну сліпоту і так наполегливо вигадували та поширювали ідеології, які мали забезпечити покращення життя вже сьогодні, а на практиці призводили завтра до масових кровопролить, що «широкі народні маси» врешті-решт просто перестали їх слухати гамузом — бодай з інстинкту самозбереження. По-друге, Україна, як завжди, може похвалитися ще й ексклюзивними особливостями. Бо якщо деінде інтелектуали, втративши політичний авторитет, усе ж таки час від часу демонструють свою впливовість в якихось інших дебатах — з приводу евтаназії, презервативів чи, навпаки, штучного запліднення, — то у нас вони опинилися в ролі класичних «зайвих людей».

Коротко абсолютну невпливовість українських інтелектуалів на українське ж суспільство можна пояснити тим, що розрубаний на шматки організм взагалі мляво реагує на будь-які спроби впливу. Нарікаючи на відсутність загальноукраїнських моральних авторитетів, ми ніби й не усвідомлюємо, що в Україні з її нинішніми кордонами і складом народонаселення такі авторитети неможливі у принципі. Уявімо собі ідеального інтелектуала — відомого на всю країну, мудрого, талановитого, бездоганно порядного, не комуніста і не «бандерівця», не войовничого атеїста і не релігійного фанатика. Рано чи пізно йому доведеться оприлюднити свою візію бажаного шляху розвитку української держави: до Москви чи до Європи? І цього вистачить, щоби котрась із половин України втратила до нього інтерес.

 

Осанни і прокляття

Винятком в означеному контексті (себто в контексті загальної байдужості до інтелектуалів) упродовж останнього року стала реакція «громадської думки» на заклик Оксани Забужко голосувати у другому турі президентських виборів проти всіх та на заяву Юрія Андруховича про можливість відокремлення Донбасу і Криму. Звичайно, до «всенародного обговорення» справа і тут не дійшла, але шумовиння коментарів на поверхню Інтернету спливло рекордне. Ось тільки й Андрухович, і Забужко, будучи — кожен по-своєму — авторами харизматичними, не мають нейтральних читачів, а мають або палких шанувальників, або запеклих ворогів. Відповідно, жодної нормальної дискусії в тих коментарях так і не виникло: лише осанни і прокляття.

Хоча, якщо подумати, то з чого раптом? Мені просто цікаво: невже на світі є хоч одна людина, яка серйозно вважає, що без заклику Оксани Забужко ті «вирішальні» 4% виборців проголосували б не проти всіх, а за Юлію Тимошенко? Це в країні, де не набереться й відсотка читачів сучасної української літератури? Інша справа, що, пояснюючи вибір «противсіха» небажанням голосувати за менше зло, Забужко довела своє, м’яко кажучи, препубертатне розуміння політики, але складу зумисного інтелектуального злочину я особисто в цьому не вбачаю.

А ось у тому, як вона прокоментувала Андруховичеву кримсько-донбаську пропозицію, — вбачаю. Певно, всі зацікавлені пам’ятають, що Андрухович не пропонував ніяких насильницьких дій, введення військового стану і тому подібних речей. Він лише припустив, що в якомусь дуже ефемерному майбутньому, коли до влади знову прийдуть умовно-помаранчеві (власне вже тому це майбутнє є ефемерним), добре було б дати мешканцям агресивно антиукраїнських регіонів можливість самостійно вирішити, наприклад, шляхом референдуму власну державну долю. Що в цьому антидемократичного чи епатажного? Мені, навпаки, здається, що на тлі небезпеки, яку становить для України донецька окупація, Андрухович у своїх формулюваннях був занадто коректним.

 

За що інтелектуали в Україні можуть стати зайвими людьми

Тим часом Оксана Забужко на пряме запитання про її ставлення до того, щоб дати можливість Донбасу від’єднатися, відповіла: «Все, що я думаю про Юрине бажання за всяку ціну бути в центрі уваги, хоч би світ горів, я висловила ще 10 років тому, коли він опублікував жахливе “антикиївське” есе під назвою “Мала інтимна урбаністика”. Тоді у нас відбулась така собі міні-дискусія на сторінках газети “Столичные новости”. Я спробувала йому пояснити, що український письменник — якщо він справді український письменник, а не просто гуру певної групи клакерів, — повинен би розуміти значення такої столиці, як Київ, для збереження єдності нації, і не бавитися “по приколу” в розкольницькі ігри, котрі ніколи не є безневинними. Але Юра — людина “дзеркальна”, як мачуха з “Білосніжки”. Він живе для того, щоб йому плескали, а всього іншого або не чує, або, почувши, ображається. Це така, досить важка, форма нарцисизму. Я не думаю, що в нього взагалі є якісь погляди, які він готовий боронити, окрім цього погляду у своє “дзеркало”, яке йому каже, що “він на світі наймиліший”».

Ага, то ось якими аргументами, на думку Оксани Забужко, слід послуговуватися, дискутуючи з колегою довкола питання, від вирішення якого залежить, бути чи не бути Україні? Що ж, як доводив згаданий Лешек Колаковський, ринкова площа слова є для інтелектуалів доречнішим місцем, аніж королівський двір. Але це зовсім не означає, що й поводитися на цій площі вони мусять, як торговки чебуреками. Інакше невдовзі й останні клакери почнуть їх плутати, і тоді інтелектуали в цій країні справді стануть зайвими людьми без усіляких метафор і літературних конотацій.

Український журнал