У напрямку керованої демократії
(Скачати весь номер: 1/2011 [PDF, 2.4 Mb])
Петро Андрусечко, Познань
«Маємо інформацію, що на 22 число, коли плануються акції протесту, планується кровопролиття в місті Києві. Кажуть, ми готові до того, щоб створити акцію, де всьому світу показати, що коїться в Україні». Це повідомлення прозвучало з вуст Міністра внутрішніх справ на засіданні Верховної Ради 14 січня цього року. Одразу заспокоїмо – жодного «кровопролиття» не сталося. Слова міністра натомість викликали бурхливу реакцію опозиції та закиди владі у спробі провокації.
Доповідь міністра – один з численних моментів у низці подій нового року. Разом із подіями 2010 року усе це змушує запитати: куди йде Україна під керівництвом нинішньої влади? Чи не є цей шлях наслідуванням російської моделі керованої демократії?
Без сумніву, вже кілька місяців ми спостерігаємо зміцнення силового контролю влади. Це викликає занепокоєння щодо демократичних свобод в Україні. Приклад Росії показує, як за відносно невеликий проміжок часу можна обмежити свободу під гаслом забезпечення «безпеки і порядку». Однак про все по черзі.
Від СБУ до МВС
У 2010 році на політичну авансцену вийшла СБУ. Під пильним оком нового шефа Валерія Хорошковського Служба зацікавилася «небезпечною діяльністю» журналістів, блогерів, представників NGO та істориків. Сьогодні пальма першості перейшла до міліції та прокуратури. Правоохоронцями затримано лідерів «майдану підприємців». Серед оскаржень – звинувачення в пошкодженні 23 гранітних плит, якими викладено Майдан Незалежності. У цій справі заслухано вже 89 (!) свідків. Складається враження, що це найважливіше слідство, розпочате правоохоронними органами. Редактор відділу «Політика» тижневика «Коментарі» Олег Поліщук зауважив з цього приводу: «Якби органи порядку були такими ж старанними в інших справах, в Україні зникла би злочинність».
Інша справа, що загрожує публічному порядку і перебуває в центрі уваги МВС, – книжки Марії Матіос. У січні міліція розшукувала письменницю в одному з будинків Києва, де вона ніби-то колись мешкала. Дещо раніше, в грудні, функціонери МВС з’явилися у видавництві з метою вилучити наклад книги «Вирвані сторінки з автобіографії», визнаної, до речі, «Книгою року – 2010». З’ясувалося, що за «справою» стоїть один з депутатів коаліції, який звернувся до прокуратури через зміст книги (!).
Небезпечною визнана і блогерка Олена Білозерська. 12 січня працівники міліції провели у неї обшук і вилучили всю професійну техніку. Приводом стало розміщення відеоролика на редагованій пані Оленою сторінці. На кадрах зафіксовано підпал одного з офісів «Партії Регіонів», що стався 1 січня. Міліція звинуватила Білозерську у власноручному записі відеоматеріалу. Блогерка стверджує, що це цілковита нісенітниця, як і інші звинувачення Анатолія Могильова на її адресу. «Я вам розказую, на сайтах, які вилучили там у неї, – інструкція з виготовлення напалму», – зазначив міністр.
Боротьба з тероризмом
Виявилося, що на Україні також з’явився тероризм. На щастя, не такий страшний, як у сусідній Москві, з якої українське керівництво бере приклад. Йдеться про пошкодження голови, а згодом і підрив пам’ятника Йосифу Сталіну, що його минулого року встановили в Запоріжжі місцеві комуністи. В січні прокотилася хвиля арештів, насамперед серед маргінального націоналістичного товариства «Тризуб». Організація стала головним об’єктом звинувачення. Справа однак торкнулася й «Свободи» Тягнибока. Аналітики абсолютно не применшують важливості загрози тероризму. Проте частина коментаторів підкреслює, що висвітлення теми тероризму у вітчизняних медіях нагадує технології відвертання уваги від реальних проблем. Схожим чином залякують народ і в Росії, акцентуючи на небезпечності підступних сусідів. Після чого в Москві та інших мегаполісах масово б’ють «чужих». Тероризм у Росії – ідеальна зброя для обмеження громадянських свобод. Не дивно, що в Україні мисляча частина населення задається питанням, чи не стане «запорізький тероризм» приводом до відповідного закону про протидію тероризму, що призведе до обмеження й без того обмежених свобод. Варто тут згадати і про два вибухи та вимагання викупу в Макіївці. На щастя, СБУ зреагувало адекватно і одразу заявило, що справа носить чисто кримінальний характер.
А тепер про боротьбу з корупцією
Влада з усіх сил взялася за боротьбу з корупцією. Як наслідок – 13 високих колишніх чиновників уряду Тимошенко у полі зору прокуратури. Ймовірно, це не кінець. Влада переконує, що всі процеси не мають нічого спільного з політичними репресіями, оскільки фігуранти справ здебільшого не займалися політикою. Влада лукавить, адже серед затриманих – колишній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, в якого було чимало недругів у лавах регіоналів.
Прокуратуру регулярно відвідує і Юлія Тимошенко, щоб ознайомитися з актами своєї справи про нецільове використання кіотських грошей. Ймовірно, якби не прискіпливий інтерес Заходу, Леді Ю давно сиділа б за гратами. Либонь єдина поразка силовиків – Богдан Данилишин, екс-міністр уряду Тимошенко. Політичний притулок він знайшов у Чехії. А Прага прихистила Данилишина не тому, що переконана в його невинності, а тому, що в Україні годі шукати об’єктивного та неупередженого судового процесу. Ніхто не вірить, що затримані мають «чисті руки». Навпаки, більшість інформації непрямо підтверджує наявність порушень у відомствах Тимошенко. Проте логіка послідовної боротьби з корупцією передбачає заміну недобросовісних чиновників у парламенті, в судах, у прокуратурі та міліції не заплямованими корупцією кадрами. «Послідовність», як бачимо, набирає обертів. Чи не тому не прийнято Закон про корупцію, який вимагав би декларування доходів депутатів і чиновників? Президент сусідньої Білорусі також прийшов до влади під гаслами боротьби з корупцією. А нещодавно його обрали на четвертий термін.
Зміцнення безпеки
Своє занепокоєння станом демократії в Україні висловила й організація Freedom House, проте Анна Герман у телеінтерв’ю заявила, що висновки цієї організації надто суворі. Хоча й визнала, що останні дії міліції негативно впливають на імідж президента. А міліцію слід вчити та виховувати. На думку Дмитра Гройсмана, куратора вінницької правозахисної групи, йдеться про глибші проблеми, пов’язані з міліцейською структурою: «У нашій країні якщо людина каже, що хоче служити в міліції, це рівноцінно словам “хочу когось вбити, побити, щось вкрасти”». Це, може, й перебільшення, проте така думка збігається із враженнями значної частини українського суспільства. А міліція має дуже низьку підтримку населення. Чи не парадоксально, що цьогоріч у рамках політики «скорочення бюджетних витрат» влада вирішила на 77,8% збільшили фінансування Генеральної Прокуратури та на 13,2% – Міністерствавнутрішніх справ. Навіщо такі величезні кошти цим структурам?
Як не прикро, атмосфера «зміцнення безпеки» вже помітна на вулицях Києва. Міліції на столичних вулицях більше, ніж за часів Кучми. Контроль документів, особливо молодих людей у центрі міста – норма. Те ж стосується й іноземців. Немає сумніву, що поведінка правоохоронних органів – не лише наслідок наказів начальства. Це атмосфера мовчазної згоди влади. Тут, на жаль, знову не уникнути порівнянь із Росією. Українська влада, навіть не акцентуючи на цьому, діє під впливом «травми» 2004 року. І страх перед Майданом лежить глибоко у їй підсвідомості.
