УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 1/2011

Євгенія Кононенко: «Критикувати політиків — це… найдешевший спосіб здобути популярність»

(Скачати весь номер: 1/2011 [PDF, 2.4 Mb])

Розмовляла Любов Якимчук, Київ-Арлес

 

 

Вона пізно ввійшла в літературу, проте важко знайти читаючу людину, яка про неї не чула. Письменниця, перекладачка, культуролог. Євгенія Кононенко одна з тих українських жінок — нехай настрахаються чоловіки! — яких називають феміністками. Але це їй не заважає вести, з її слів, «кухонне життя» (що скорочує продуктивність письменницької та перекладацької роботи утричі!), коли б хотілося — «кабінетне». У більшості характеристик її творчості йдеться про «київськість» тексту, що не є дивним, адже вона корінна киянка, яка почувається впевнено в мегаполісі. Можливо, тому письменниця будує не розгублено-аморфні твори під мішурою постмодернізму, а тексти з потужним і динамічним сюжетом. Новелістичні вправи пані Євгенії сформували прозорість стилю письма і стрункість сюжету в романах. Полюбляє детективи, які майстерно пише. Схильна до іронії і точної психологічної деталі. А ще завжди прямо говорить про відверті речі, у чому ви можете переконатися, продовжуючи читати.

 

Пані Євгеніє, коли і з чого ви почали створювати художні тексти? Тобто звідки беруться мотиви й сюжети?

Я так думаю, якщо літератор буде копирсатися в тому, чому він пише, то писати перестане. Я не вірю, коли якийсь письменник каже, ніби пише тому, що відчуває обов’язок перед культурою. Якщо хтось таке каже, то він /вона напевне бреше. Починають писати завжди тому, що хочеться писати. Потім, можливо, бувають такі ситуації, коли письменник пише заради слави й грошей, але все одно, щоб був продуктивний результат, треба, щоб писати подобалося. Це не гарантує добрий результат в тому сенсі, що це подобатиметься читачам. Я не знаю, звідки беруться сюжети моїх текстів. Творчість — це несвідомий процес.

 

Чи ви досі пишете вірші?

Віршів майже не пишу. Іноді перекладаю вірші. Недавно вийшла моя книга перекладів франко-канадського поета Еміля Нелігана, якої ніхто не помітив...

 

Чи є у вас зараз приватний рецензент, який говорить: це викресли, те виправ?

У мене ніколи не було приватного рецензента, а зараз тим більше його нема. Література — це чи не єдина сфера мого буття, яка є сферою моєї свободи, там я роблю, що хочу. Я б ніколи не тримала такого, хто б мені говорив: це викресли, а це допиши. Інша справа, на якомусь етапі в мене був перший читач. Але то вже категорії не зі сфери рецензій чи критики, а зі сфери більш сакральної, ніж інтимні стосунки.

 

Якщо стоятиме дилема — писати текст чи варити борщ — за що ви візьметесь спершу?

Все залежить від конкретної ситуації. Іноді треба писати текст, іноді варити борщ. Жінки, та й чоловіки якось узгоджують роботу і побут.

 

А дилема — перекладати чужий чи писати власний твір?

Письменники, якщо це не Стівен Кінг чи Даніела Стіл, рідко повністю забезпечують своє життя своїми гонорарами. Тому треба працювати. А тут уже хто що собі знаходить: хто викладає, хто перекладає, хто займається журналістикою, хто займається чимось взагалі не пов’язаним зі словом. Я вважаю, що інша діяльність не є аж таким лихом для письменників, а є досвідом, нормальним життєвим досвідом. Як, до речі, і материнство. Я не буду говорити заяложених слів про святість материнства, я не вважаю материнство святим, навпаки, вважаю чимось дуже звичайним, але це досвід, досвід, який має бути тільки своїм, це те, чого не довідаєшся на чужому досвіді і що збагачує жінку, зокрема й письменницю. Щодо перекладів, то це непогана робота, єдиний недолік, вона недостатньо оплачується, неадекватно до докладених зусиль. Але є багато переваг над іншими роботами. Наприклад, перекладач сам планує свій час, і тому питання, чи писати власний твір, чи перекладати, стоїть тільки перед дуже неорганізованим перекладачем, який все перекладає в останній місяць, а термін для перекладу, зазвичай, дають достатній. А також, перекладаючи добрих авторів, письменники мимоволі вдосконалюють власний стиль, та й знання іноземної мови також.

 

Довкола останньої новинки у вашому доробку, перекладу французького роману «Елегантна їжачиха» Мюріель Барбері, розгорнулася ціла дискусія. Комусь, наприклад, не сподобався переклад назви. Як ви ставитеся до критики на свою адресу в цьому випадку й узагалі?

До критики ставлюся нормально, ніколи не реагую на неї, саме внутрішньо не реагую, бо завжди багато думаю, перш, ніж написати, тож, як комусь не подобається, що я написала, то проблема його /її, а не моя. Щодо критики перекладу можу сказати таке: фахово оцінити переклад — це те саме, що перекласти книгу. На це мало хто здатний. А також ще одна вистраждана істина в цій царині: переклад завжди багатоваріантний. Різні перекладачі одного фахового рівня завжди демонструють різне бачення оригіналу. Тому я категорично проти перекладу з перекладу. Я знаю, як сама міняю текст, добиваючись адекватного (як на мене) ефекту сприйняття оригіналу.

 

Наскільки мені відомо, раніше ви відмовлялися працювати над перекладами великих романів, бралися переважно за новели. «Елегантну їжачиху» не назвеш романом маленьким. Чому ви взялися за цей текст?

Я і раніше перекладала романи. Ту ж «Пристрасть» і «Заморожену жінку» Анні Ерно. В Анни Гавальди і справді короткі оповідання, схожі на мої, але книгу ще не видали, хоча переклад подано вже давно, вже й російська книга із бестселера переходить у «все за 15». За переклади берусь для заробітку, я вже це не раз говорила, але, разом із тим, я люблю цю роботу. От зараз, відповідаючи на ваші запитання, сиджу в кімнаті в резиденції для перекладачів в Арлі, чарівному місті на півдні Франції. Це добрий додаток до перекладацьких гонорарів.

 

Чи є у вас власний лексикон неперекладності?

Лексикон неперекладності радше є у філософів. А перекладачі белетристики знаходять спосіб перефразувати, пояснити слова оригіналу, відсутні у мові перекладу, тут все-таки простіше. Головна проблема — це ненормативна лексика. Але, як я вже говорила, переклад завжди багатоваріантний, хтось пом’якшить грубі слова як «чужинницькі» для української мови, хтось збереже все, як є.

 

Наскільки перекладними є ваші власні тексти? І наскільки перекладеними?

Мені здається, мої оповідання перекладати не так і важко, бо речення не довгі, але польська перекладачка, дуже ретельна молода дівчина, знайшла багато реалій, яким не могла дати ради без консультацій, це було для мене несподіванкою. Важливо передати інтонацію, це важливо було в «Їжачисі», це важливо і в мене. Я не можу похвалитися великим масивом перекладів своїх текстів. Так, список мов, на які перекладено мої оповідання, ніби довгий, але то оповідання, вміщені в антології, а не окремі книжки. Книжка є тільки в Росії, «Без мужика», навіть перекладати не треба. Але то так лише здається, що російською все перекладається мало не автоматично, це не так і легко, про це може розповісти перекладачка з української Єлена Марінічева. Вона й переклала «Без мужика».

 

Чи є гендерна рівність в Україні?

Гендерної рівності ніде нема. Жіночим питанням завжди маніпулюють сильні цього світу залежно від стану справ на світовому ринку праці. Феміністичні ідеї пропагують, коли стоїть проблема перенаселення, а просунуті жінки якщо й народжують, то мало. Це якщо брати масовий аспект. А на індивідуальному рівні все дуже індивідуально. Приємно бути «статевим об’єктом» для чоловіка, якого кохаєш. Противно бути ним для чоловіка, до якого відчуваєш огиду.

 

Чи ви колись ображали чоловіків?

Свідомо — ні.

 

Яким є ідеальний чоловік Євгенії Кононенко?

Ідеальних людей не буває. Але щасливі союзи бувають. Як на мене, ідеальний чоловік — це той, для кого мало важать мої недоліки, хто цінує мої сильні сторони.

 

В антології снів українських письменників «Сновиди» ваш сон розміщений одразу перед снами Ліни Костенко (за алфавітом імен авторів). Останнім часом багато говорилося про соцреалізм Костенко. Як ви ставитеся до «шістдесятництва» загалом і Ліни Василівни зокрема?

Як можна ставитися до шістдесятництва? Це були люди, які жили в певний період часу. Їм не можна давати оцінкової категорії, бо ніхто не вибирає свій час. Поняття «шістдесятники» має емоційне забарвлення, вважається, це люди, які нібито були совістю календарних 60-х. Ми не знаємо про них усього, і вони мовчать, сповіді серед цієї вікової категорії не дуже поширені. Не судіть, і не судимі будете. Це стосується і нашого ставлення до них, і їхнього до нас. Щодо Ліни Костенко, то я писала культурологічні праці про неї як про культурну постать України, намагалась осмислити її як культурну героїню. На якомусь етапі я дуже любила її вірші, потім переросла їх, але і зараз мимоволі цитую її, бо така її поетика. В її постаті є багато, вочевидь, неусвідомленого «самопіару», як і в Анни Ахматової, як це показано у відомій книзі «АнтиАхматова». Але вірші Ахматової існують окремо від її гордині. Так само і вірші Ліни Костенко. А тут іще наша національна ситуація, коли мало не кожен громадянин України може мати проукраїнську чи проросійську орієнтацію, залежно від того, який вплив переважить. Я певна, що Ліна Костенко українізувала дуже багатьох, забезпечивши для підлітків з російськомовних родин переважання в український бік.

 

Деякі літератори все більше цікавляться політикою. Наприклад, Юрій Андрухович цього літа робив заяви про те, що треба віддати Росії Крим і Донбас. Оксана Забужко коментує дії нинішнього уряду та слова Андруховича. Як ви ставитеся до подібних заявок українських письменників?

Наш медіапростір організовано так, що знаменитостями є або російські зірки, або українські політики. Це ті, кого знають, кого впізнають, кого обговорюють, про кого пліткують. Давати оцінку російським зіркам — то вже зовсім падіння для українських письменників. І тому критикувати політиків — це, як на мене, найдешевший спосіб здобути популярність. Забужко критикує Андруховича, але за цим параметром сама нічим не відрізняється від нього. Я ніколи не використовуватиму цього способу. Хай популярність буде такою, як є, але політичних домішок в моїх інтерв’ю ніколи не буде. Я за захист української культури і за розвиток української мови. Але в мене своє бачення політичної ситуації, якого нікому не нав’язую. Я добре пам’ятаю, як Юрій Щербак, (до речі, чи не єдиний тогочасний український письменник, який мені подобався в радянські часи), коли був послом України в США, казав про великі пристрасті великої політики, і що після цього письменником бути вже не виходить. Це було давно, але те інтерв’ю Щербака справило на мене велике враження, на відміну від того, що озвучують Забужко і Андрухович.

 

Чи на багатолюдних літературних тусовках ви почуваєтеся у своїй тарілці?

Я не є в центрі уваги на багатолюдних тусовках, але я успішно спостерігаю з келихом в руці і за тими, хто мліє від своєї популярності, і за тими, хто страждає від її відсутності, і за тими, хто намагається в цьому галасі спілкуватися з потрібними людьми, і за тими, хто також стоїть і спостерігає, як і я.

 

Ви учасниця багатьох закордонних конференцій та програм. Як виглядає звідти українська культура?

Я не так і багато буваю за кордоном, як інші колеги, але іноді таки буваю. Українська культура ніяк не виглядає. Але й багато інших культур нікому не відомі і ні з чим не асоціюються. Що ми знаємо про культуру Бірми, Ботсвани, Верхньої Вольти, чи тої ж Ісландії? Знають тільки ті, хто спеціально тим займався, а, загалом, культура більшості країн світу у світі не на слуху. Моя подруга з Чилі Алехандра Костаманья каже, що має на слуху, чи з Аргентини, чи з Перу, чи з Уругваю та чи інша людина, той чи інший текст. А у нас Латинська Америка перш за все асоціюється із серіалами. Коли починаєш особисто спілкуватися із представниками будь-якої культури, які приїздять на міжнародні літературні збіговиська, і при тому не є снобами, не хваляться, які вони знамениті, і не вантажать, як вони багато страждали, використовуючи трагедії своїх держав для власної промоції (таке, наприклад, буває, роблять в’єтнамські інтелектуали), то спілкування буває надзвичайно цікавим. Наприклад, пам’ятаю дуже цікаву зустріч із фольклористом з Удмуртії. Можливо, так само в індивідуальному контакті комусь було цікаво почути й про Україну, що це не Росія. Так, українська культура не входить до числа розкручених світових інтелектуальних брендів, але дуже мало культур входить до такого числа. А якщо таке трапляється, я певна, це результат великої політики, а не зусиль інтелектуалів «на місцях».

Український журнал