«Масонність» і спиляний олень Білої Церкви
(Скачати весь номер: 1/2011 [PDF, 2.4 Mb])
Текст: Олег Коцарев, Київ
Сьогодні місто Біла Церква, крім своєї поетичної назви, славиться виробництвом автомобільних шин і тим, що в це місто нібито планували перенести адміністративний центр Київської області. Варто сюди приїхати, аби зрозуміти, що в реальності Біла Церква мало відповідає своїм медіаобразам.
Менше ста кілометрів трасою Київ–Одеса на південь від столиці — і ви на місці. Залізничне сполучення з містом не дуже зручне. Зате вже на місці для туристів усе дуже навіть зручно: більшість білоцерківських цікавинок розташовані дуже компактно, історична частина міста становить майже цілісний, панорамний ансамбль.
Білу Церкву заснував, за даними істориків, ще 1032 року князь Ярослав Мудрий (пам’ятник йому вдячні городяни встановили над річкою Рось). Місто тоді звалося Юр’їв, від другого, менш відомого імені Ярослава, котре він отримав при хрещенні. У ХІІІ столітті місто було знищене і, як вважають дослідники, розпалося на кілька малозаселених хуторів. Однак на Замковій горі залишився стояти напіврозвалений собор білого кольору. Він ще довго правив за добрий орієнтир — і саме через це нібито й з’явилася нова назва міста, що поступово відродилося в XIV–XVI століттях. Уже в складі Речі Посполитої Біла Церква стала центром староства, одержала магдебурзьке право. Тривалий час Біла Церква була епіцентром Хмельниччини, повстання Палія, потім резиденцією Івана Мазепи. А після Коліївщини, на знак подяки за приборкання повсталих, ці землі отримав як вотчину польський магнат граф Ксаверій Браницький. Браницькі брали активну участь у польських міжусобицях перед поділом Речі Посполитої, за що отримали численні милості ще й від Російської імперії. Саме цей рід заснував і розвивав знаменитий парк Олександрію. У ХХ столітті Біла Церква прославилася тим, що саме тут була створена Директорія УНР, яка повалила 1918 року владу гетьмана Скоропадського.
Непогано почати оглядати місто з Торгових рядів ХІХ століття, які виглядають скромно, але автентично і класицистично. Взагалі, класицизм — домінантний стиль Білої Церкви. Більше тут можна зустріти хіба що модерну з єврейським присмаком, але він значно менш вишуканий. Є ще з ідеї барокова Микільська церква біля Соборної площі, але завдяки реконструкціям виглядає вона доволі дивакувато. А ще вона ніколи не була добудована — це не встиг зробити Іван Мазепа, тож храм відкрили в тому шматку, який уже було зведено. Поряд — великий класицистичний кафедральний Преображенський собор ХІХ століття. А навпроти — католицький костел Івана Хрестителя, в якому тепер міститься Органний зал. Кажуть, Браницькі традиційно виховували своїх дітей нарізно: дівчат — як православних, хлопців — як католиків, і саме тому церква і костел так мирно стояли поряд.
Зовсім неподалік костела — так званий Зимовий палац, теж класицизм і теж ХІХ століття — простий, але стильний білий будинок. А якщо вийти на міст, за річкою видно ще дві церкви. Одна з них висока й ефектна, церква Марії Магдалини, будувати її почали у XVIII столітті. Дехто з місцевих мешканців вважає, що саме їй місто зобов’язане своєю назвою, а не міфічному давньоруському собору на горі.
Від Соборної площі бульвар 50-річчя Перемоги через доволі мальовничий центральний район (з Поштовою станцією ХІХ століття, будинком Дворянських зборів та іншими цікавинками) виводить до дендропарку Олександрія, де колись був головний палац Браницьких.
Саме на Олександрію варто виділити найбільше часу. Парк, як і місто, доволі компактний, але подивитися тут є на що. Алеї, галявини, ліски, яри, а ще ставки з лебедями і качками, котрі доволі стримано ставляться до хліба, що кидають їм туристи, острів на Росі, романтичні руїни (уже збудовані навмисне «розваляними»), з яких витікає водоспадик тощо. Окремий шик Олександрії й цілої Білої Церкви — колонада «Луна». Вона виконана у формі підкови, і якщо одна людина стає в один її край, а друга в другий, то з’являється такий цікавий акустичний ефект, що можна почути навіть тихий шепіт одне одного.
Дехто з дослідників звертає увагу, що в побудові парку проглядає масонська символіка (або подібна до неї). Наприклад, в Олександрії було щонайменш два сади, огороджені високими мурами, один з яких прикрашали стародавні афоризми з приводу цінності дружби. А на одній з алей височить «колона смутку», на котрій пелікан годує собою чотирьох пташенят (один з відомих серед масонів образів). З масонами чи без, але парк містить безліч цікавих місць та об’єктів із символічними або потішними назвами (чого варті хоч би ставки Потерчата, Русалка і Водяник), котрі кожен може спробувати розтлумачити на свій смак.
На жаль, сам палац, точніше кілька головних павільйонів, де жили господарі та їхні гості, зруйнували в часи революції та громадянської війни. А сьогоднішні духовні нащадки тодішніх переможців справу продовжують. Сміття й обмальованість усього, що можна обмалювати — речі очевидні, але що справді справляє враження — то це старовинна скульптурна композиція «Діана». Оленя, котрий стояв поряд з античною богинею, нещодавно просто спиляли, і біля покровительки полювання тепер сиротливо стоять… недопиляні копитця.
Взагалі, атмосфера безвихідної провінційності, на жаль, відчутна в Білій Церкві значно більше, ніж цього чекаєш від 200-тисячного міста, котре збиралося стати обласним центром. Видно, що матеріально все розвивається, рухається, з’являються нові не дуже зграбні будинки-«свічки», статистика засвідчує зростання населення, але дух треш-гламуру й кам’яних облич і далі дико контрастує з навколишніми красотами.
