Український журнал - 3/2011

Шістнадцять років стабільного режиму

Текст: Дзмітрій Ґурнєвіч, Варшава 

Перед Новим Роком на державному білоруському телебаченні відбулася прем'єра нової програми «Вікно в Європу». Незважаючи на красномовний заголовок, вже в першому випуску білоруські пропагандисти передбачили швидкий розпад Європейського Союзу. Можливо, ніхто би особливо на це не звертав увагу, якби не факт, що «Вікно в Європу» — проект Європейської комісії, створений за гроші європейських платників податків. 

Раніше програму «Вікно в Європу» випускали в ефір незалежний білоруський телеканал «Белсат» і дві радіостанції, які ведуть мовлення на Білорусь з-за кордону. Але в розпал «медового місяця» з офіційним Мінськом Єврокомісія поставила на іншого партнера.
Цей невеликий приклад найкраще, на мою думку, показує, що собою представляє європейська політика щодо Білорусі. Її головний принцип — непослідовність, а наслідок — відсутність ефективності. Про лукашенківську політику цього не скажеш. Мінськ ставить перед собою абсолютно реальні і послідовні цілі: балансувати між Заходом та Сходом і отримувати від цього якомога більше дивідентів. І так балансує вже 16 років.
Тих 16 років, упродовж яких Білорусь перетворено на радянську резервацію, зневажаючи гідність людей, знущаючись над білоруською мовою та культурою. А що на це Європа? «Ми глибоко схвильовані... рішуче засуджуємо... закликаємо...». Звучать також заяви про якісь астрономічні суми на підтримку білоруської опозиції. Мільйони, десятки мільйонів євро. В результаті до самої Білорусі потрапляє кілька відсотків цих сум, а решта залишається в самому ЄС. На ці гроші проводяться семінари й конференції, де обговорюється питання: «Як допомогти Білорусі». І так уже 16 років поспіль. 

Адвокатів Лукашенка в ЄС вистачає

«Ну, а що нам робити?» — розводять руками в Парижі, Берліні і Страсбурзі. Зазвичай посилаються на міжнародні договори і невтручання у внутрішні справи країни. Дивно звучать ці слова з вуст польських або литовських політиків, яким хочеться кинути у відповідь: «А де була б сьогодні Польща чи Литва, шановні, якби наприкінці 90-х Захід переймався невтручанням у внутрішні справи Варшави й Вільнюса?». Особливо цинічно в цьому контексті виглядає поведінка литовської президентки Далі Ґрибаускайте. На зустрічі з європейськими послами вона заявила, що ЄС повинен підтримати Лукашенка, бо він є гарантом білоруської незалежності. Цей «гарант» уже котрий рік успішно перетворює Білорусь на російську провінцію, роздає майно і укладає антиконституційні договори. Тільки за переворот 1996-го року, розгін Парламенту, побиття депутатів і зникнення політиків йому світять нари в Гаазі. Цей «гарант» у день виборів кинув до в'язниці майже всіх своїх конкурентів, наказав побити тисячі людей, а сотні посадити за грати. По-людськи Далю Ґрибаускайте можна зрозуміти. Левова частка бюджету її країни — це гроші від транзиту білоруських вантажів через литовські порти. Тим же можна пояснити і поведінку латвійського уряду, який з наполегливого борця за права людини в Білорусі перетворився на адвоката Лукашенка на Заході. 

Європейські наркомани

Як тоді дивитися на європейські цінності й принципи? Як із нашою та вашою свободою? Де тут солідарність? Чи новим принципом європейської політики стало лицемірство і байдужість?Як тільки наближаються вибори, — парламентські або президентські, — до Мінська одна за одною прибувають делегації з різних європейських столиць. Вони обіцяють мільйони, а навіть мільярди євро взамін за впровадження демократичних стандартів. А білоруські чиновники в Брюсселі й Страсбурзі запевняють своїх західних колег, мовляв, ну, звісно, вибори будуть демократичними... як завжди. Тут лукашенківці не підводять, вибори дійсно проходять як завжди. Європа традиційно засуджує владу за фальсифікації і вводить символічні санкції. Через рік-два діалог починається знову. І так по колу. 16 років.
Європейці не готові «померти за Білорусь» ще з однієї причини — через Росію. Москва сприймає Білорусь як свої «істинно руські землі», ну а кому в Європі хочеться сперечатися з Росією? Деякі єврочиновники йдуть ще далі і закликають демократизувати Білорусь за допомогою Росії. Вони ведуть себе як наркомани, залежні від російської труби. Далі цієї труби нічого не бачать. 

Білоруси чекають на кілька сміливих кроків

Мінськ для Брюсселя — це суцільні проблеми. В Європи немає щодо неї ані ідей, ані плану. Білорусь Європі просто нецікава. Це ж не Лівія, нафти у нас немає. Це ж не Єгипет, Суезького каналу у нас немає. Це ж не Пакистан, атомної зброї в нас немає. Поки є газова труба, але й вона невдовзі не коштуватиме ламаного шеляга. Коли завершиться будівництво «Північного потоку», Білорусь втратить свій останній козир — статус транзитної країни.
Виглядає на те, що політики в Брюсселі піклуються про «останню диктатуру в Європі». Євросоюз вдає, ніби цікавиться Білоруссю і працює на користь демократії, а білоруська влада створює враження, що готова слухати європейців і вчитися. Всі задоволені. Іноді Мінськ лякають візовими санкціями проти Лукашенка і його хунти, але ефекту від таких заходів жодного. На жорсткіші санкції в Європі не наважуються, мовляв, вони неприпустимі, бо від них постраждають прості білоруси. Та чи припустимо те, що вже 16 років білоруси живуть у диктаторській країні, керованій узурпатором, який перетворив державу на свою приватну крамницю?Білоруси не чекають від Європи, що з-за Бугу прийдуть натівські танки чи французькі легіонери. Проти диктатури білоруси мають боротися самі, тому що інакше просто неможливо. Але своє вагоме слово Європа могла б сказати. До того ж декілька високих європейських політиків повинні відповісти собі на запитання, що для них є пріоритетом: карикатура Каддафі в центрі Європи, чи нормальна держава, де поважають закон і права людини. Якщо перше, то єврочиновникам не треба нічого міняти. Нинішня політика Європи сама приведе до того, що через 5 років вони будуть мати такі ж проблеми, як нині зі знаменитим лівійським полковником. Якщо ж друге, то їм доведеться пожертвувати своїм рейтингом і зробити пару сміливих кроків. Потрібно спростити візовий режим для білорусів, які своїми очима хочуть побачити Європу. Тим більше, що є успішні приклади Польщі, Естонії та Німеччини, які відмінили оплати за національні візи. Білоруським студентам, які втратили можливість навчатися на батьківщині, необхідно дати можливість отримати якісну освіту в європейських вузах. Треба допомогти незалежним ЗМІ та громадянському суспільству.В Європі про це сказано чимало, але реально допомагають лічені країни. Найбільше в цьому сенсі робить Польща, яка зі свого бюджету фінансує більшість ініціатив, що їх у Білорусі прийнято називати європейськими. Аби щось отримати, перш за все потрібно щось вкласти. Якщо європейці хочуть бачити на своїх східних кордонах нормальну країну, а не непередбачуване авторитарне утворення, потрібно бути готовими до витрат.