Український журнал - 3/2011

«Свобода» в гетто

Текст: Роман Кабачій, «Український тиждень», Київ 

Влада «донецьких» в Україні поблажливо «дозволила» перемогти націоналістам в Галичині, сподіваючись їх там замкнути. 

Українська партія «Свобода» — це приклад нового українського націоналізму. Вона не має коріння ані в бандерівській Організації Українських Націоналістів, ані у створеній на зламі 80–90-х років УНА-УНСО, що пройшла загартування в конфліктах Придністров’я, Абхазії та Чечні. Народилася вона зі скандалу, коли Віктор Ющенко вигнав її майбутнього лідера Олега Тягнибока з лав своєї «Нашої України» за ксенофобські висловлювання під час виступу на найвищій горі Українських Карпат — Говерлі. Після того «Свобода» почала сходження вже до політичних вершин. У березні 2009 року під час перевиборів в одній із областей Галичини — Тернопільській — «Свобода» отримала першу значну перемогу і з результатом 34% зайняла перше місце, а її представника Олексія Кайду обрано головою обласної ради. На президентських виборах 2010 року в першому турі Олег Тягнибок зібрав 350 тисяч голосів і посів восьме місце. Натомість справжній фурор принесли самоврядні вибори 31 жовтня 2010 року, коли «Свобода» перемогла в цілій низці областей, передусім на Заході України.  

Європейська хода правих

«Свободу» почали підтримувати досить різноманітні кола населення, об’єднані ідеєю національного відродження української нації. До «Свободи», приміром, належав один із найвідоміших режисерів школи українського поетичного кіно Юрій Іллєнко (помер у червні 2010-го, був похований коштом «Свободи»). Зараз його син Андрій – у керівництві партії. Депутатом Київської обласної ради став актор Богдан Бенюк, дуже популярний в Україні комік. Заступником Тягнибока є Ірина Фаріон, колишня львівська телеведуча та філолог. Ще одним з облич партії є спортивний журналіст Ігор Мірошниченко, родом із Сумщини, малої батьківщини президента Ющенка. У зв’язку з падінням рейтингу пост-помаранчевих сил «свободівці» почали підбирати електорат серед розчарованих відсутністю поступу України. Голосували на тих чи інших виборах за партію пана Тягнибока і представники творчої інтелігенції, і ІТ-працівники, і навіть юристи.Самі тягнибоківці свої успіхи пов’язують із «європейською ходою правих», проте навряд чи Ле Пен чи Хайнц Штрахе знають про проблеми українських націоналістів, ба більше — навряд чи бажали б прийняття такої великої і непрозорої держави як Україна до «братньої сім’ї європейських народів». Тому «європейська» риторика Тягнибока — це радше блеф на продаж. Партія «Свобода» має кілька облич, і варто відзначити, знає як і кому ці обличчя презентувати. В одному з інтерв'ю  для «Українського тижня» Тягнибок свого часу заявив: «Націоналізм — це любов», знаючи, що націоналістично орієнтованим читачам такий підхід заімпонує. В інтерв’ю для російськомовного «Корреспондента» він може лукаво перейти на російську, аби підкупити електорат у Києві, що складається переважно з російськомовних, але таки патріотів своєї держави. В регіонах на невеликих мітингах «свободівці» не такі ліберальні: гасла про засилля «жидів» і «москалів» звучать повсюдно, але не для преси. Хоч казуси таки трапляються: коли у Львові було записано на відео прихід Ірини Фаріон до дитячого садочка із закликами відправити до Росії усіх діток, які практикують російську вимову власного імені,  обуренню українців не було меж. На жаль, для осіб типу Ірини Фаріон, скандал — як бальзам на душу. Однак неприємний осад залишило саме її висловлювання, а не громадський протест. 

Стосунки партії «Свобода» із сусідами України

В Україні настають часи, коли лише радикали виявляються здатними дати відповідь на відверто нахабні заяви та дії проросійських сил, чи й самої Росії. Коли в грудні генеральний консул Росії у Львові Євгеній Гузєєв згадав призабуту теорію про австрійське походження українського проекту, то голос тієї ж Фаріон звучав переконливіше, ніж будь-яка офіційна реакція МЗС України: «Це ми вас, росіян, створили, лише перший млинець виявився невдалим», — заявила заступниця Тягнибока й порадила консулу не озвучувати того, в чому він тямить на рівні «свині в апельсинах». Коли Владімір Путін під час телемарафону оголосив чергове  «історичне відкриття», мовляв, Росія виграла б Другу світову і без допомоги України, то лише у Львові вийшла демонстрація, учасники якої презентували таблетку «від склерозу» для російського прем’єра. МЗС України спромоглося пробелькотіти лише щось на кшталт «на хворих не ображаємось».Своєрідні стосунки у партії «Свобода» із сусідами України, передусім із колишніми господарями її земель. Тягнибоківці відслідковують усе, що, на їхню думку, могло б зашкодити побудові «української України». Одним із найголосніших був конфлікт через спорудження угорцями кількаметрового монументу в Карпатах на ознаменування 1100-ї річниці приходу угорців у Паннонську долину. Тоді Віктор Ющенко за спинами українців Закарпаття «обміняв» дозвіл на спорудження символу «Великої Угорщини» на появу пам’ятника жертвам Голодомору в Будапешті. Свободівці вийшли протестувати під президентський секретаріат. Згодом цей пам’ятник було підпалено невідомими, і як наслідок — арештовано лідерів обласної «Свободи» в Закарпатті (щоправда, через певний час підозри було знято). Два роки тому близько 300 представників «Свободи» пікетували зустріч президентів Ющенка та Качинського, котрі відкривали пам’ятник у знищеному польському селі Гута Пеняцька на Львівщині — націоналісти у відповідь відкрили свій «пам’ятний знак» у вигляді дубового хреста українцям, загиблим від рук «польських шовіністів». Навесні 2010 року «Свобода» зірвала спільну прес-конференцію польських реваншистів та єврейських «борців із фашизмом». Прес-конференція передувала презентації привезеної з Польщі виставки «Волинська різня», на яку також «завітали» представники «Свободи» — в результаті кільканадцять чоловік забрала міліція.  

Фіговий листок демократії

Парадоксально, та радикальний імідж «Свободи» після її нібито тріумфальної перемоги в Галичині на місцевих виборах почав грати з нею поганий жарт. По-перше, сама лише більшість в обласних (або міських) радах не дає реальної влади. Керують областями призначені президентом голови обласних адміністрацій (які призначають голів районних адміністрацій), натомість облради можуть лише видавати щомісяця гнівні заяви з приводу позбавлення Степана Бандери звання Героя України, «ставити негативну оцінку» діяльності Януковича за останній рік тощо. Самому Януковичу від цього ні холодно, ні гаряче. Тому оцінити, як насправді керуватиме тягнибоківська «Свобода» трьома галицькими областями, судити важко: присутність опозиційної партії «при владі» грає роль такого собі «фігового листка демократії», створюючи ілюзію «національного відродження» в окремо взятому регіоні.По-друге, ніхто не збирається допускати «Свободу» в парламент. Так само як перед місцевими виборами було змінено закон на користь мажоритарних округів та повернення до змішаної системи виборів, буде змінено й основний закон, і до парламенту пройдуть хіба Тягнибок та його найближче оточення, якщо виграють вибори в окремо взятих округах десь у Коломиї чи Стрию. Пужално націоналізму, яке з них потім зроблять, виконуватиме ту ж роль, яку Вітренко виконувала при Кучмі: шаленої (неконструктивної) опозиції. Переслідування «свободівців» після підриву пам’ятника Сталіну в Запоріжжі та після спалення угорського монументу це підтверджують. Прийти «Свободі» в Центральну та Східну Україну і піднятися там до рівня регіональної потуги влада не дозволить. Шалена дискредитація «Свободи» на місцевих виборах у негалицьких областях (зняття з партійних виборчих списків, перекуп кандидатів, фальсифікації там, де мали шанси перемогти люди «Свободи») також свідчить про бажання локалізувати Тягнибока&Кº «десь там у Львові на Високім Замку».