Український журнал - 3/2011

Про українську науку, американський диплом та Екваторіальну Гвінею

Текст: Павло Кузик, Прага 

Закінчивши аспірантуру у США, я зробив крок, якого від мене ніхто не очікував. Я… повернувся в Україну. Думав, що з докторським дипломом одного з найкращих американських університетів мені вдасться без проблем влаштуватися на роботу і, зрештою, знайти своє щастя на рідній землі. «Свята простота», як казав Ян Гус. Виявилося, нікому не потрібен ні я, ні мій диплом. Ба, в Україні його навіть не визнають. Диплом, отриманий у Екваторіальній Гвінеї визнають, а у США — ні. І хоча аспірантура в США триває в середньому на два роки довше, а матеріальне забезпечення набагато краще, ніж в Україні, для затвердження американського диплому потрібно створити спеціальну комісію і, фактично, відбути повторний захист. Люди, які через це пройшли, кажуть, що процес вимагає чималих зусиль (і фінансів) і займає приблизно півроку. Що ж, на це можна було б піти, якби вдалося знайти хоч якусь позицію. Я був готовий працювати навіть на півставки. Однак, пропонуючи себе керівникам різних навчальних закладів, незмінно чув ту саму відповідь: «Я не можу взяти людину з вулиці. Мені своїм немає чим платити». Хоча часто «свої» вже давно перевищили пенсійний вік. Деколи казали прямо: «Лектор, який читає цей предмет, уже дуже похилого віку. Коли помре, я дам тобі знати». А тоді неодмінно пояснювали, що треба було мені залишатися в Америці, мовляв, нічого доброго я тут не знайду. Таке відчуття, що мене буквально виштовхували з країни, на благо якої я хотів би працювати. І вже зовсім сумно було, коли «втаємничені» пояснювали, що не треба себе «занадто розхвалювати» (наприклад, казати, що вільно володію англійською), бо роботодавці боятимуться, що я займу їх місце. Що ж, більше нікому боятись не треба: тепер я працюю в Чеській Академії наук.

Щодо Екваторіальної Гвінеї, яку я завжди вважав символом несправедливості, то там існує один-єдиний університет, який відкрили лише 15 років тому. Тому й задумувався: чому саме Екваторіальна Гвінея? Відповідь проста — нафта. Після того, як у 1996-му в країні відкрили величезні поклади «чорного золота», вона раптом стала цікавою для багатьох світових лідерів, у тому числі й українських. У 2004-му президент Екваторіальної Гвінеї Теодоро Обіанг Нгема Мбасого зустрічався з Леонідом Кучмою. Як наслідок було підписано договір про співробітництво, взаємне визнання дипломів, а ще — домовленість про постачання Україною зброї. Для чого гвінейському президенту була потрібна зброя? Того самого року в Екваторіальній Гвінеї відбулася спроба перевороту, яка стала хітом тодішніх новин через участь у ній сина Маргарет Тетчер. Що ж, перевороти в Африці — звична справа, але, можливо, Мбасого дійсно мав причину хвилюватися за своє місце? За 31 рік керівництва цього президента країна з найбагатшої на континенті (перед здобуттям незалежності) перетворилася на одну з найбідніших. І хоча дохід у розрахунку на душу населення в декілька разів перевищує український (передусім завдяки продажу нафти), більшість коштів осідає на рахунках президента і його родини. Чому мешканці країни не протестують? Бояться! Недаремно Мбасого стабільно потрапляє у рейтинги «найжорстокіших диктаторів світу». В Екваторіальній Гвінеї повністю відсутня свобода слова, а більшість опозиціонерів вбили або змусили покинути країну. Дійшло до того, що президента оголосили богом, а ще кажуть про його схильність до канібалізму...Втім, як і багато інших диктаторів, зі зростанням статків Мбасого вирішив покращити і свій імідж. А що для цього може бути краще, ніж стати покровителем науки та освіти? Тож гвінейський президент оголосив кампанію з подолання неграмотності, а в 2008-му виділив 3 мільйони доларів на міжнародну наукову премію за видатні досягнення на благо людства. Через жахливу ситуацію з правами людини в Екваторіальній Гвінеї багато країн Заходу, в тому числі і США, опротестували цю премію, і недавно її таки відмінили.