Український журнал - 4/2011
Єгор Стадний: «Нас хвилює не стільки одіозність Табачника, скільки конкретні зміни у сфері освіти»
(Скачати весь номер: 4/2011 [PDF, 2.3 Mb])Єгор Стадний, екс-голова Студентської колегії Національного Університету «Києво-Могилянська Академія»; співорганізатор студентської акції протесту проти нового законопроекту про освіту.
Єгоре, за що, або проти чого виступають українські студенти?
У першу чергу проти положень законопроекту, що запропонувала нова влада. А також проти дій Міністерства освіти і науки України, яке диктує умови вступу до Могилянки і не хоче затвердити новий статут Академії.
Давай почнемо зі статуту.
На початку осені на зборах колективу Академії були внесені зміни до статуту. Документ подали на затвердження Міністерству, яке його не захотіло приймати. Аргументи такі — ви порушуєте права громадян тим, що обов’язково вимагаєте англійську мову. Мовляв, можливо, людина вчила французьку чи німецьку. Незважаючи на те, що такою є політика даної Академії. Важко уявити студента Могилянки, який приходить слухати англомовні курси, не володіючи англійською мовою. Тому президент Академії виступає з чіткою позицією і критикою дій влади. З ним солідарний і ректор Українського католицького університету у Львові. Решта ректорів мовчать, ситуація в Україні така, що вони бояться.
Я розумію, тому що вони залежні від Міністерства?
Так, адже наше законодавство не убезпечило їх від тиску. Влада активно користується важелями впливу — акредитація, ліцензування. Наразі, коли в рамках реформи Янукович скасував кілька міністерств, до Міносвіти увійшли Міністерство сім’ї, молоді і спорту, а також Вища атестаційна комісія (ВАК). Проти ВАКу виступає вся наукова громадськість. Як я розумію, лише у деяких пострадянських країнах збереглася подібна інституція. Адже якщо людина захищається на доктора, це доктор конкретного університету, а не доктор загальнонаціональний. Отже, Міносвіти — це непідзвітний, непідконтрольний громадськості орган, який зосереджує дуже потужні важелі.
У чому саме небезпека законопроекту? Який, до речі, не єдиний. Існують інші зареєстровані законопроекти?
Вони граються. У листопаді Міністерство вивішує у себе на сайті законопроект і, як прийнято у нас в країні, дає два тижні на обговорення. Академія зробила свій аналіз і подала у Міністерство. На що Міносвіти сказало, що Києво-Могилянська Академія нічого конкретного не пропонує, а лише критикує. Тим часом у грудні даний законопроект зареєструвала група депутатів. Треба сказати, що зареєстрували його 22 грудня. Тому що 17 грудня було зареєстровано інший законопроект. А саме законопроект Юрія Мірошниченка, представника Януковича у Верховній Раді. І за регламентом альтернативний законопроект має реєструватися протягом тижня або двох. Тому міністерський проект зареєстрували одразу після 17 числа.
Пропозиції Мірошниченка справді більш прогресивні, оскільки там дуже багато норм відводиться у відання статутів університетів. Це сприяє більшій автономії університету. Плюс акредитування і ліцензування відводяться не суто Міністерству, а створюється Державна атестаційна комісія, яка поєднує сектор роботодавців, міністерський та університетський, і кожний з секторів має у цій Комісії квоти.
Цій комісії мав би належати розподіл державного замовлення за рейтингами, які вона складає. Найпотужніші університети отримують найкращих абітурієнтів. Натомість те, що існує у нас зараз — це роздача університетам бюджетних місць без жодних тендерних процедур, фактично, за закритими дверима. На тлі загальної риторики про скорочення держзамовлення, скорочується насправді на Заході та у Києві (у кількох університетах). А на Сході не лише не скорочується, а й додається. Наприклад, Донецькому університету, а також київському Авіаційному університету, проректор якого є одним із авторів законопроекту, а за сумісництвом — кум Табачника. І цієї ситуації міністерський законопроект не зрушує, на відміну від мірошниченківського.
Крім того, якщо подивитися на зміст навчання, він поділяється на вибіркову компоненту і нормативну. Нормативна—– це те, що дає держава. Проте нормативна компонента повинна закінчуватися у школі, а університету має надаватися свобода вибору. Сьогодні варіативну компоненту визначає самий ВУЗ, однак законопроект пропонує наступне. По-перше, зміст нормативної частини регулюється жорстко до самих навчальних планів, тобто елементарно аж до прописування літератури і тем досліджень. Обсяг варіативної частини визначається Міністерством. Тобто Міністерство може сказати, що у нас варіативна частина складатиме 5% від загальної, а решта — нормативна.
Далі — річ, яка б’є Могилянку по живому. А саме — визначення статусу університету за кількістю студентів. Абсурд! Могилянка тоді перетворюється на коледж. Зрозуміло, що визначати статус університету слід лише за якісними показниками. Про кількісні навіть не варто говорити, адже університети є різні. Логіка дій Міністерства полягає у тому, що воно намагається скоротити кількість університетів. А у нас в Україні їх близько 900, різних рівнів акредитації. Тобто існують університети, які розташовані у 2-3 квартирах, і роздають дипломи.
А хто тоді видає акредитацію таким ВУЗам, саме Міністерство?
Так! Виявляється, влада за роки незалежності понавідкривала купу різних філій. Зрозуміло, яких спеціалістів вони готують, яка у них наукова база. Отже, ми маємо там засилля корупції. А зараз Міністерство хоче похапцем, швиденько скоротити. Адже вони й самі розуміють, що дійшло до жахливого стану.
Навіть якщо не зважати, яка недолуга ця влада і просто підійти з холодною головою, можна припустити, що вона хоче швиденько провести реформу, зробити жорстку централізацію, щоб зручніше було скасовувати зайві ВУЗи.
А якщо підійти не з холодною головою, стає зрозумілим, що влада повертається до Росії. У даному законопроекті дуже цікаво сформульована мова викладання. Написано так: «як у Конституції, так і у законодавстві». Така хитрість приводить нас до неприйнятого закону про мову. Але якщо приймуть закон про мову, вся країна на схід від Дніпра викладатиме російською мовою.
Протести Могилянки, особливо студентів, почалися з призначенням Табачника.
Так, це була «антитабачна» кампанія. Але вона провалилася, адже Табачника не зняли. Тому організаційним осередком було прийняте рішення не прив’язувати себе до «антитабачної» кампанії, а виступати з вимогою навіть не стільки зняти Табачника, а за конструктивні зміни у вищій освіті. Тобто проти законопроекту і контрпропозиції по окремих змінах. Отже, нас хвилює не стільки одіозність Табачника, скільки конкретні зміни у цій сфері.
Ви не хочете, щоб ваші дії були пов’язані з політикою?
Так, адже ми розуміємо, що є багато течій у тій же партії влади. І не всіх влаштовує Табачник. Але ми не хочемо, щоб цей потенціал, якщо так можна сказати (для політиків це черговий ресурс), був використаний політиками. Ми не хочемо іти на поводу у тієї ж самої Герман, її риторика досить передбачувана. Коли призначали Табачника, вона казала, що голову на плаху покладе, а Табачник не буде міністром. Табачника призначили, а Герман залишилася. Герман протестувала свого часу, щоб Табачник не став віце-прем’єром з гуманітарних питань, а через півроку він фактично отримав цю сферу. Після наших протестів Герман каже, що вона не допустить закриття Академії. Отже, ми зайняли наступну позицію: ми проти, щоб нас використовували у політичних іграх. Це соціальний протест студентів та освітян. Але студенти зараз чи не єдина протестна маса, яка не проплачена.
Ви виступаєте не самі, а координуєте діяльність інших протестних організацій?
Так, ми у серці протестного руху. У Могилянці найбільша активність. Так вийшло, що 31 січня більшість ВУЗів в Україні мали канікули або сесію, а в Могилянці почався новий семестр, і ми готові були виходити на вулицю. Так само наш другий протест 28 лютого відбувся більшою мірою за рахунок того, що вийшли могилянці. Але якщо в Академії студент каже викладачеві: «я не прийду на лекцію чи семінар, я йду на протест», той відповідає: «будь обережним». А в інших ВУЗах ситуація абсолютно протилежна. У Харкові кажуть просто: якщо ви будете помічені на акціях протесту, ви будете відраховані. Виходить, що за якісні зміни у вищій освіті вже довгий час виступають лише три всеукраїнські організації. Зокрема, Фундація регіональних ініціатив (вона відома тим, що досить довгий час веде чітку стратегію відстоювання інтересів молоді та студентства), Громадянський рух «Відсіч» (оформився з приходом Януковича, їх не влаштовує чи не кожний крок нової влади) і Студентська профспілка «Пряма дія». І не дивлячись, що ці організації виступають з різних сторін — ліва, права, ліберальна, вони змогли об’єднатися і на базі Академії, використовуючи її протестний потенціал, організовують акції, ведуть переговори, лобіюють свої інтереси.
У мене одразу виникає запитання про стан студентського самоврядування в Україні. Як я розумію, є відмінність між Могилянкою та іншими вузами?
Знаєш, серед студентських активістів це самоврядування називають «офіційні покемони». По-перше, воно спить. Адже багатьох студентів не цікавлять їх права, є пасивність і апатія, багато хто просто заляканий.
А у статутах вишів прописані права студентів?
У законодавстві прописано, що на Радах факультетів, у житлових комісіях, у стипендійних комісіях мають бути присутні 10% студентів. Але 10% — мало. Наприклад, у Могилянці це виливається у 3 осіб від студентів і одну людину від аспірантів. Загалом на Вченій Раді збирається близько 40 людей. Це ж стосується Академічної конференції, там близько 22 делегатів від студентів. Зрозуміло, що в арифметиці система не діє, але важливий сам факт того, що студенти мають бути готові до представлення своїх інтересів у своїх органах. Думаю, до цього далеко. Може, за рахунок того, що студент за 4-5 років не відчуває, що йому потрібне щось інше, окрім дипломів. Знову ж, впираємося у вічні розмови про інститут громадянського суспільства, коли люди переймаються своїми правами і правами своїх наступників.
Є також обов’язкова норма про фінансування студентського самоврядування. Проте механізми її забезпечення у законодавстві не розписані. І багато вузів користується цим. Мовляв, норма є, але як виділяти гроші? Нам же треба відповідати перед Контрольно-ревізійним управлінням, перед іншими комісіями. Тобто є і представництво, і фінансування, але органи студентського самоврядування існують переважно лише для того, щоб адміністрація робила вигляд діалогу і проводила через них непопулярні рішення. Не скрізь так, і Могилянська Академія саме виняток.
Тобто з вашою думкою рахуються?
Так. Нас вислуховують. Звісно, не все гладко, бувають жорсткі конфлікти, але все одно починається діалог. Наприклад, була ситуація, коли студенти пішли на проведення референдуму. Це голосно сказано — референдум, але нам треба було показати думку студентів і ми за три дні провели такий референдум. Питання було серйозне, йшлося про зміну розпорядку навчального процесу, коли з трисеместрової системи ми переходили на семестрову, але питання стояло жорстко про те, що перші зимові канікули хотіли зробити перед сесією. Але це наша особливість, оскільки у Могилянці зі спокійною душею здають сесію до Нового Року і Різдвяних свят. Наша позиція на подібну зміну була жорсткою. Інший приклад: восени у нас хотіли забрати тиждень самостійної роботи. Все впиралося у вимоги Міністерства, оскільки у нас не вистачало одного навчального тижня і адміністрація почала впроваджувати зміни. Ми відповідно знайшли компромісний варіант. У нас тепер і сесія завершується до Нового Року, і є тижні самостійної роботи.
В рамках нашої кампанії ми намагалися налагодити діалог з іншими київськими ВУЗами. Але там відповіді просто смішні. Студенти з Київського економічного університету сказали: якщо адміністрація дізнається, що на студентських розсилках пройшла інформація про протест, у них будуть проблеми.
А співпраця з ВУЗами з інших міст?
У регіонах теж сутужно. Найцікавіше, що вся риторика того ж Табачника, наприклад, антигаличанська, повністю нівелюється на студентському рівні. Наприклад, перед нашим першим протестом 31 січня старт був даний саме з Сімферополя. Здавалося б, російськомовний регіон, одвічні проблеми на мовному рівні, на політичному. Але тамтешні студенти зустріли Табачника претензіями. Це було 30 січня. А 31 числа був Донецьк, Київ, Харків, Львів. Львів, мені здається, взагалі перебуває у стані перманентного протесту — виходять підприємці, пенсіонери, студенти.
Як я розумію, це акція довгострокова, навіть якщо влада дотягне до канікул?
Так, звичайно. Влада обіцяє провести парламентські слухання влітку. Але ми розуміємо, що влітку увага громадськості знижена. Тому ми хочемо зараз дотиснути їх. Ми розуміємо, що в них ніякої чітко обміркованої стратегії немає. Багато журналістів запитують, а що далі? Я кажу, що зараз студенти не гірші, ніж були двадцять років тому на граніті.
Я, власне, хотів про це сказати, що років двадцять тому студенти були рішучою силою.
Так, власне, влада боїться, щоб цей студентський протест не перекинувся на когось іншого. Але після нашої другої акції влада намагається говорити про діалог. Я не сказав би, що влада труситься, але побоюється. І найбільше того, щоб студентський протест не перекинувся на когось іншого. Адже на тій же Революції на граніті було видно, як раптом зросла кількісна маса студентів, а потім хвиля захопила робітників «Арсеналу», Лівий берег. Тоді фактично впустили Олеся Донія у сесійну залу і розгорнулися подальші події.
Тобто влада намагається створити хоч якусь видимість реформ. Особисто я не очікую якихось реформ. Влада піде на якісні зміни лише під натиском. Адже коли в освітній сфері з’являються два законопроекти, вони одразу кажуть: «Ні-ні, ніякого розколу в партії влади немає, в нас усе злагоджено». Але ж видно, що їм потрібний просто позитивний образ. Тим більше, що за останні півроку колосально впав рейтинг Партії регіонів. А тому влада хоче дотягнути до літа не тільки у сфері освіти. Якщо до літа не дотягнуть, народ вийде на вулиці.
А співпраця зі студентськими організаціями з інших країн?
Так, наприклад, з Польщею. Вона почалася після поїздок наших студентів до Кракова. Через них ми вийшли на студентський парламент Польщі. Усе йде до того, що він висловить підтримку студентам Могилянки. Насправді підтримка Академії набула міжнародного статусу. І університети з ЄС, і з Північної Америки, і університет з Тбілісі, і громадськість, і науковці, і політики висловлюють підтримку. Хоча ми хотіли зробити ніби хід конем. Була можливість, щоб нам висловили підтримку студенти з Росії, що було би вбивчо. Але якось ця ідея затихла. Там з прогресивною громадськістю важко, вона в «єжових рукавицях». Люди можуть висловити підтримку, але з усіма наслідками.
