Український журнал - 12/2007

У Мадриді ніколи не буває запізно

Текст: Дана Мігалікова, Валладолід, Іспанія

 «Я — пансексуал», — каже про себе Педро Альмодовар, іспанський режисер та сценарист, що розкрив красу табу. Режисер, точна дата народження якого досі невідома, зумів пережити шквал овацій, не ставши жертвою бульвару. Дитя тоталітаризму, що стало символом свободи.

Коли, маючи заледве двадцять років, Альмодовар приїхав з маленького села до Мадриду, він уже знав, що хоче знімати кіно. Єдиний кінематографічний заклад Мадриду (свого роду іспанську фільмову академію) в часи диктатури генерала Франко закрито, тому школою для Педро стає вулиця. Його зачаровує нічне життя, невтихаючий гамір та спокуси метрополії — усе це згодом він показуватиме мало не в кожному своєму фільмі. Щоб вижити, працює в телекомпанії і водночас випробовує себе в жанрах, які надають простір для літературних експериментів. Крім сценаріїв, пише тексти пісень, вигадує комікси, фоторомани, друкується в «El Pais» та модних журналах. Поступово вникає у жіночий світ, де знаходить прототипи своїх майбутніх героїнь. Перший повнометражний фільм «Пепі, Люсі, Бом та інші дівчата» режисер знімає в 1980 році, чим започатковує новий етап іспанської кінематографії, яка впродовж майже сорокарічної диктатури служила винятково політичній пропаганді та уявленням диктатора про чемний, расово, релігійно й мовно уніфікований, наївно-веселий народ. Після смерті Франко, в період destape (тобто падіння цензури й відновлення свободи слова) в країні знову починають говорити про політику, расові та релігійні відмінності, родину, сексуальність. Альмодовар на цю зміну миттєво реагує і з відповідною легкістю представляє плеяду ексцентричних типів: рокерів, гомосексуалістів, трансвеститів, наркоманів, німфоманок, повій, вуаєристів, сексуально фрустрованих осіб, лесбійок, залежних від наркотиків монашок та педофільних священиків, убивць і блазнів-психіатрів. Сюжети фільмів Альмодовара важко переказати. Кожен складається з невеличких сцен, ситуацій, довершених діалогів, афористичних висловів. За допомогою таких малих форм Альмодовар намагається показати світ як неоднорідне й недоступне розумінню явище. Він сприймає його через його ж невпорядкованість, відмовляючись займати конкретну позицію щодо дійсності, персонажів, їхніх характерів та вчинків. 

Бруд, який змити нелегко

Цікаві ситуації режисер розігрує, використовуючи документальні елементи. Так, наприклад, чи не в кожному фільмі герої читають газетні заголовки «El País». В «Лабіринті бажання» (1982) глядачі є свідками фотосесії для порнографічного журналу гомосексуаліcтів і садомазохістів та бурхливого рок-концерту в стилістиці галасливих 80-х. Йоланда в «Темних звичках» (1983) читає щоденникові записи свого передозованого коханця, в «Жінках на межі нервового зриву» (1988) ми слідкуємо за процесом дублювання, оглядаючи фрагменти оригінального фільму. У «Високих підборах» (1991) головна героїня, що її прекрасно зіграла Вікторія Абріл, читаючи в прямому ефірі новини, зізнається у вбивстві свого чоловіка. Співачка Бекі (незрівнянна Мариса Паредес) на власному концерті виконає пісню, а в наступній сцені травесті-шоу ми познайомимося з її імітатором — шизофреніком Рікі. Андреа з фільму «Кікa» (1993) представляє макабричне reality-show у рубриці «Найгірше з цього дня» із майже прямими репортажами про вбивства та гвалтування. Персонаж стрічки «Квітка моєї таємниці» (1995) Антоніо (актор Хванкін Кортес) танцює еротичне фламенко зі своєю фільмовою мамою. В «Живій плоті» (1997) Клара — крім того, що перед своїм першим статевим актом з Віктором вголос читає лікарську довідку, яку її майбутній коханець гордо показує на підтвердження того, що він ВІЛ-негативний, — побачимо й фрагменти гри баскетболістів на Параолімпіаді, і нелегкий процес пересідання з інвалідного крісла на колесах до авта. Стрічка «Усе про мою матір» (1999) пропонує суміш телевізійних програм, reality-show, газетних заголовків, театральної вистави та незакінченого роману героя, який на початку фільму потрапляє в аварію. Фільм «Поговори з нею» (2001) — історія про жінок у комі та про чоловіків, які їх обожнюють. Крім іншого тут можна дізнатися про жіночу кориду та подробиці доглядання за коматозниками. Гру з фіктивним документалізмом Альмодовар досконало розвинув у «Поганому вихованні» (2004) — історії про кіно, пристрасть та вбивство. Сценарій, написаний у формі спогадів про одного з героїв, згодом розкриває персонажів, які зізнаються у скоєному ними вбивстві.  

Просто карма

Метрополія Альмодовара немилосердна до долі посередньої людини, хоча й обожнювана тими, кого вона захоплює і жене на край зухвалості чи провокує до неочікуваних вчинків. Нерідко режисер відсилає своїх персонажів у село, щоб там, відпочивши, вони ще гостріше відчули тугу за містом — кольоровим калейдоскопом вітрин, освітлення, реклами та... морального бруду. Згодом місто приймає їх у свої тривожні обійми, і з цього народжуються нові, чергові жертви, до яких належить і Віктор Плаза (іспанською — площа). В «Живій плоті» (1997) він стає адоптивною дитиною Мадриду. Народжений (дорогою до пологового будинку) повією ще в часи Франкової диктатури сімдесятих, несправедливо засуджений, у двадцятирічному віці він потрапляє до в’язниці, звідки після шести років ув’язнення виходить інтелектуально збагаченим: екстерном закінчує школу, вивчає болгарську, майже напам’ять знає Біблію тощо. Він ставить перед собою єдину ціль: стати найкращим «трахачем» на світі, щоб здобути любов колишньої проститутки, з якою свого часу втратив незайманість. Після безлічі подій його мрія збувається, і дорогою до пологового будинку, дивлячись на вогні нічного Мадриду, він говорить власній дитині у мить, коли вона приходить на світ: «Дуже добре знаю, як ти себе почуваєш. Двадцять шість років тому, коли я приходив на світ, я був точнісінько у такій же ситуації. Але тобі пощастило більше. Навіть не уявляєш, як усе змінилося. Подивися на вулицю. Вона повна людей. Коли народився я, на вулиці не було живої душі. Люди зачинялися в своїх домах, закаляні від страху. На твоє щастя, сину, вже минуло багато часу відтоді, коли ми в Іспанії боялися». Вулиця в Альмодовара є природним середовищем для публічного, низького, соціально нечистого (а водночас — реального) життя, де кожен перехожий є беззахисним. Глядач неодноразово має можливість споглядати місто очима персонажа, що їде автом. Після чергового «перегляду» крадіжок, підкупів, спекуляцій, вживання наркотиків та вуличного злягання, поліцай каже: «Ми охороняємо отару хворих». Проте сам він потопає в трясовині навіженості. В розмові з колегою на адресу своєї невірної дружини (здогадуючись, що розмовляє з її коханцем) він каже: «...якби я не пив, я б її вбив. І його я зумів би вбити. Лише не знаю, хто він...». За першої ж нагоди він і справді спробує зробити це, щоправда, руками іншого.

У фільмах Альмодовара проституція творить невід’ємну частину соціальної математики: дешево — комфортно — доступно... і без докорів. Усупереч тому, що повія є джерелом смутку й втіленням меланхолії, Альмодовар не перевантажує фільми надмірною психологією. Його герої діють. А ще — пристрасно кохають, інтригують, шпигують і часто вбивають об’єкт своєї любові, ревнощів, туги, ненависті, поранених почуттів. Щодо жінок, то вони в Альмодовара завжди — принаймні в кульмінаційних сценах — бездоганно охайні: вдягнуті в костюми від Шанель, із сумочками відомих брендів, на високих підборах, з пишними зачісками та зухвалим гримом. Вони хочуть подобатися і бути досконалими. Ловлять кожен шанс, і самі стають жертвами обставин, з яких у кінцевому результаті виходять майже вдоволені собою та іншими — живі чи мертві, але переможниці. 

«Хай живе вія!»

Героїні Альмодовара еволюціонують. У перших фільмах це — потіпахи, що дозрівають під час сексуальних оргій з безліччю коханців, і стають зрілими після зустрічі з фатальним, але також безладним чоловіком. Цей тип найповніше розкритий в образі Кіки з однойменної стрічки. Візажистка з рівнем інтелекту на рівні make up, перед тим, як взятися гримувати труп свого коханця, накладає макіяж черговій моделі й ділиться з нею своїм специфічним досвідом. Свою «лекцію» вона завершує урочистим вигуком: «Хай живе вія!».

У наступних стрічках ролі такого типу жінок перебирають персонажі другого плану, зазвичай — подруги або суперниці протагоністки. Навіть якщо це не «справжня» жінка, а трансвестит (як Антонія Сан Хуан в ролі Аграда). У фільмі «Усе про мою матір» (1999) Альмодовар подарував цій актрисі монолог, за значущістю співрозмірний з виставою одного актора. Монолог, з якого глядач, крім усього іншого, дізнається про видатки на хірургічні операції зі зміни статі, закінчується так: «... бути оригінальною коштує багато, шановні. Але тут не варто скупитися, бо кожна з нас найоригінальніша тоді, коли найбільше подібна на ту, яку собі вимріяла».

Попри світовий успіх Альмодовар залишається іспанським режисером. Він не приховує, що знімає дешеві фільми і що нині на купленого Голлівудом Антоніо Бандераса (актор знімався в ранніх фільмах Альмодовара «Лабіринт бажання», «Матадор», «Жінки на межі нервового зриву», «Прив’яжи мене») його вже не стане. Як режисер і сценарист він не піддався на спокуси Голлівуду і став одним з небагатьох, хто після довгої перерви пробудив іспанський фільм до життя. Адже, за словами однієї з його героїнь: «В Мадриді ніколи не буває запізно».