УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 5/2011

Введення в історію ХХІ століття

(Скачати весь номер: 5/2011 [PDF, 2.1 Mb])

Текст: Олександр Бойченко, Чернівці  

«Історію треба залишити історикам», — така думка лунає раз по раз в Україні. Причому, не лише від наших найсерйозніших (у хорошому значенні слова) істориків, а й від наших найкумедніших (у поганому значенні) політиків. Теоретично думка ніби правильна, але щоразу, коли вона лунає, я мимоволі згадую перші дні свого навчання в університеті. Точніше, не навчання, а проживання в гуртожитку філологічного факультету.Як так вийшло — історія власне замовчує, але котрогось вересневого вечора потрапили ми з моїм одногрупником на доросле застілля. І був там такий — як сьогодні пам’ятаю — п’ятикурсник Василь. Десь чарки після третьої або, може, сьомої Василь, звертаючись до нас двох, прорік: «Ви, синки, шастаєте коридорами, витріщаєтеся на всі ці розщіпнуті дівочі халатики і, певно, думаєте, що потрапили в чоловічий рай. Правильно думаєте, потрапили. Але не забувайте, які хвороби можуть гніздитися під тими халатиками. Тому моя вам порада: якщо не хочете проблем, завжди вдягайте по два презервативи зарáз. Ну і головне: жодних сексуальних контактів».Не сумніваюся: рецепт безпеки від Василя справді міг би виявитися ефективним, але застосовувати його на практиці ніхто чомусь не квапився. Особливо — другий пункт. Так само не сумніваюся, що втілений в життя миролюбний заклик залишити історію історикам означав би суттєве зменшення напруги в українському суспільстві. А якби ми ще наважилися залишити мову лінгвістам, церкви релігієзнавцям, жінок гінекологам, дітей педагогам, гроші фінансистам, їжу кулінарам, ліки фармацевтам і стадіони футболістам, то напруга взагалі зійшла б нанівець. Нам тоді й одного презерватива на всіх було б забагато...До речі, ось як в інтерв’ю для ВВС висловився на задану тему Янукович: «Є певна частина суспільства, яка цю історію поважає, любить і з нею рахується. І ми повинні рахуватись з цією частиною України. Тому протистояння між політичними силами, коли виникає з цього питання, — скажу, що це не є показник високого рівня демократії. Це неправильно. З цим треба рахуватись, це треба пам’ятати, і дуже важливо, щоб наступні покоління не були ворогами і не було в країні протистояння, тому що в історії нашої держави були випадки, коли це викликало певну критику чи невдоволення певної частини нашої держави... Тому історію повинні писати не політики, а історики». Воно, звичайно, не цілком доречно цитувати у розмові про історію спеціаліста з географії, але оскільки «певна частина нашої держави» називає його своїм президентом, то, мабуть, можна.Так от, я і сам бачу, що в країнах, де історія є справою передусім істориків, рівень суспільної злагоди не до порівняння вищий, ніж у нас. Але я також, наприклад, бачу, що в країнах, порослих тропічною флорою, не до порівняння тепліший клімат. Чи означає це, що досить нам засадити колишні колгоспні поля баобабами й філодендронами, щоб і в Україні цілий рік було тепло? Чи все-таки зв’язок між причиною і наслідком тут трохи інакший — як і між принципом «історія для істориків» та злагодою в суспільстві? Може, однак, не реалізація цього принципу допоможе нам досягти відносної злагоди, а навпаки: досягнута відносна злагода дозволить нарешті реалізувати цей принцип?Ось тільки — повторю всоте — злагоди в межах нинішніх державних кордонів ми не досягнемо ніколи. І зовсім не тому, що погляди різних частин України на своє минуле є несумісними, а тому, що несумісними є погляди на майбутнє. Пощо лицемірити? Люди загалом володіють достатньо еластичною психікою, щоб дати собі раду з усіма трагедіями, в яких їм не довелося брати участі особисто. Зрештою, не відчуваю ж я непереборної ненависті сам до себе лише через те, що три покоління тому різні мої родичі опинилися по різні боки лінії фронту. Зате саме через те, що кровно близькі мені люди були змушені воювати один проти одного, я відчуваю ненависть до політиків, які називають ту безнадійну для українців війну вітчизняною і вивішують сьогодні на українських вулицях прапори давно розваленої імперії.Найсмішніше, що криміналітет, який нині дорвався в Україні до влади і якому ідеологічне прикриття намагаються забезпечувати «історики» на кшталт Табачника, є однаково далеким від усіх можливих ідеологій. Подивіться на ці — спотворені чим завгодно, тільки не інтелектуальними вправами — обличчя: про які там ідеологічні переконання може бути мова? Максимум, на що вони здатні, — це імпринтінг, тобто закарбований у дитинстві набір упізнаваних об’єктів. Не їхня вина, що цими об’єктами виявилися пам’ятники Леніну, совєтські танки і червоні прапори. Але хай вони не сподіваються, що заради вдаваного миру у вдаваній державі я погоджуся визнати їхні підсвідомі фіксації за свою усвідомлену історію. Ще раз: не тому, що не можу змиритися з регіонально-комуністичною версією минулого, а тому, що збудоване на такому минулому теперішнє позбавляє Україну сенсу існування в майбутньому.Таким чином, проблема не в історії, яка вже є, проблема — в тому, що саме вважатиметься українською історією завтра. Зокрема — історією початку ХХІ століття. Хто її писатиме років за двадцять-тридцять? Історики, сформовані табачниківською системою освіти і єнакіївською системою влади? У такому разі мої внуки вивчатимуть у школах, що наприкінці 2004 року жалюгідна купка ворогів українського народу за підступної підтримки країн НАТО вчинила антидержавний заколот. «На щастя, — пояснять моїм внукам учителі, — невдовзі по тому владу в Україні взяли у свої міцні руки здорові сили на чолі з Віктором Федоровичем Януковичем і відновили віковічну єдність нашого народу з братами-росіянами, та вже заразом, щоб двічі не бігати, і з братами-казахами також».При цьому частина учнів знову — вже вкотре в історії України — більше віритиме родинним переказам, а частина — «фактам», викладеним у шкільних підручниках. Не хотілося би засмучувати Януковича, але його наївно-цинічна мрія, «щоб наступні покоління не були ворогами», за таких умов навряд чи матиме шанси на здійснення.

Український журнал