УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 5/2011

Юрко Прохасько: «Я —несміливий письменник, який ніяк не може почати, але не може і не почати»

(Скачати весь номер: 5/2011 [PDF, 2.1 Mb])

Розмовляла Альбіна Позднякова, Львів

  

Він відомий перекладач, який, як виявилося, також ховає у собі й боязкого письменника. Юрко Прохасько, котрий перекладав українською Кафку, Рільке, Музіля, Рота та багатьох інших австрійських та німецьких письменників, пише багато щоденників, сюжетів для майбутніх книг та різноманітних нотаток, однак не вважає за доцільне показувати їх навіть найближчим людям. Так ніби є два цілком різних Юрки Прохаськи: один публічна особа, перекладач та есеїст, який пише здебільшого про перекладені книги, свою перекладацьку позицію та береться за поважні культурологічні теми, і другий старосвітський естет, який пише чорнилом на папері тексти, які не збирається публікувати.

  

Найперше я хотіла запитати, як для вас внутрішньо відрізняється ваше письмо від роботи над перекладами?

 

Внутрішньо колосально відрізняється. Це зовсім різні речі і за настроєвістю, і за тим, що я хочу сказати, і за поштовхом. Я беруся перекладати із зовсім інших міркувань, ніж я беруся писати. Щоб найбільше увиразнити різницю, я краще скажу, що є спільного. Я тримаюся тієї думки, що перекладацтво — це жанр художньої творчості. Що є добре для мене, це те, що переклад є викінчений і готовий, тобто хтось подбав про те, щоби була якась вдала форма, яку я перекладаю від початку до кінця. Натомість коли я беруся писати щось своє, то я майже ніколи не знаю, чим воно закінчиться, куди воно потече і що з того всього вийде. Я дуже рідко коли знаю, навіщо я це пишу, тобто я ношу в собі кілька оповідей, які не дають мені того не зробити. Тому це можна називати есеїстикою у найпервиннішому сенсі того слова, в сенсі такої, може, трохи безпорадної спроби, бо я ніколи не знаю, як собі з цим пораджу. Але разом із тим писання для мене страшенно важливе як стан. Якщо послуговуватися психоаналітичним жаргоном, то писання — це завжди стан регресивний. Перекладацтво для мене рідко коли пов’язане з приватною регресією. Натомість писання має всі притаманні ознаки регресії: по-перше, це бажання опинитися в якомусь інтимному стані, захищеному, ізольованому, замкненому; по-друге, це змога відпустити вторинний процес і якомога ближче триматися до первинного, ну і, важливим є писання як сама чинність, як певна тілесна діяльність.

  

Що може бути стимулом до письма?

 

Найчастіше то є такі образи, які певний час мого життя з’являються і починають кружляти. Вони собі кружляють і нуртують, і я часом добре розумію, що вони означають, часом розумію приблизно, часом зовсім не розумію. І це найбільша спонука для того, щоб я взявся сам писати. Але все одно більша частина тих есеїв чи шкіців, які я написав, постали не з такої внутрішньої потреби, а на замовлення. Говорячи відверто, якби не було якихось таких замовлень і запитів, то вісімдесяти відсотків того всього не було б.

  

Ви пишете переважно есеї чи невеличкі шкіци. Чи хотіли б ви колись написати щось художнє?

 

Так. Я цілий час тільки про те і мрію, але великої форми я не писав ніколи. Я підозрюю, що в мене  така натура, що мені важко щось довести до кінця. Я не маю такої вдачі, не маю терплячості для того, щоби вибудувати щось велике, продумане, старанне від початку і до кінця. Тому я волію писати про свої наміри, аніж їх здійснювати.

  

А з-поміж ваших перекладів що було найдовшим, якщо говорити про час перекладання і про обсяг?

 

Обсяг і час — це різні виміри. В обсязі — то була «Нескінченна історія», але рідко який переклад давався мені так легко. Натомість наймучівнішим і найтривалішим був «Мальте» Рільке. Я його двічі переписував, носився з ним, і переінакшував, і виправляв, і розмірковував — і все одно не маю відчуття, що він вийшов так, як би мені того хотілося. Моїм критерієм того, чи вдався переклад, є те, чи я маю при читанні гаму переживань, подібну до тієї, що була при читанні оригіналу. І в «Мальте» в мене того нема. Це мій найдовший переклад також в тому сенсі, що я так і не вважаю його закінченим.

  

Якби ви писали художню прозу, то про що вона була б? Чи є у вас якісь заготовлені теми?

 

Так, у мене кілька таких речей, які можна назвати невеликими повістями або короткими романами. Ще одна частина мого ставлення до писання або моєї потреби писання полягає в тому, що для мене дуже важливе писання як процес. Тобто це має всі ознаки графоманії. Я, наприклад, не можу не писати. Я дістаю велику фізичну насолоду від моторики писання — також ознака графоманів. В мене не дуже добре виходить. Я відчуваю недоліки, але я дуже люблю писати і для мене дуже важливим є предметно-текстурний світ писання, папір, його вигляд.

  

Ви пишете на папері?

 

Я пишу спочатку на папері, а в комп’ютері є уже останні версії. Спершу завжди є нотатки, і нотатки завжди є чорнилом на папері. Пізніше я їх переношу в комп’ютер і починаю довкола них обписувати, обтанцьовувати довкола, нарощувати якесь м’ясо. Воно наростає, я щось міняю місцями, щось викидаю, щось додаю, але, на превелике щастя для мене і для літератури, я абсолютно не маю потреби друкувати те, що я пишу. Писання само є дуже важливим, але не публікування. Я собі постійно щось пишу: якісь нотатки, якісь щоденники, спогади, фрагменти, шкіцики. То все я не збираюся публікувати, але разом із тим воно мені найбільше подобається. І то, про що ви питаєте, якісь великі форми, то є в різних нотатках різного ступеня довжини, різного ступеня викінченості багато прерізних речей. Скажімо, я можу вам розповісти про один мій задум. Уявіть собі: в Стокгольмі домовляється про зустріч дивне товариство. Є чоловік, англієць, який знайомиться з молодою українською жінкою, і вони місцем своєї зустрічі обирають Стокгольм. А зустрітися їм потрібно, щоб зрозуміти, чи вони одне одному пасують, тому що після першої перелітної зустрічі вони були одне одному симпатичні. Він старший, вона значно молодша, але не зовсім молодесенька. Їй, скажімо, двадцять шість років, а йому десь під п’ятдесят. Стокгольм важливий тому, що просто я дуже люблю Стокгольм і мені дуже хотілось би його описати. Отож поступово їхня зустріч обростає різними обставинами. У чоловіка є старий тато, галицький єврей, який свого часу врятувався втечею до Лондона, і тому цей чоловік народився у Лондоні. Цей тато дуже похилого віку і близький до смерті, він передчуває, що це, можливо, його остання подорож з сином. Він хоче поїхати з сином, а син, ясна річ, зовсім не так собі все уявляв. Їхати на любовну зустріч зі старим батьком не дуже випадає, але відмовити йому просто несила. Чоловік пише жінці про це і запитує, чи може він приїхати зі своїм батьком? Вона по коротких роздумах відповідає, що так, але просить про ще одне. У неї безнадійно закоханий один юнак років дев’ятнадцяти, який дуже просить нагоди побачитися. Вона пише, що дозволить приїхати тому юнакові. Але в того юнака є друг-нерозлийвода, який просить друга вивезти його у світ із собою, юнак теж не може відмовити. І вони всі там разом зустрічаються. То є один такий задум. Є ще три-чотири, які невідступно роками мене супроводжують.

  

В юнацькому віці ви щось писали — вірші чи прозу?

 

Ні, віршів я майже зовсім не пишу. Я написав три-чотири вірші в житті, якими був більш-менш задоволений. Загалом їх було не більше десяти, але те, про що я говорю, власне, та приватна частина писання, ті речі, які не збираюся ніколи публікувати, вони дуже часто, може, були близькі до того, що називається ліричною прозою чи ритмізованою прозою, чи поезією в прозі. Бо я хоч і вважаю, що я відчуваю поезію, не можу сказати, що я її розумію, і аж ніяк не можу сказати, що я знаюся на ній, але маю щодо себе таку ілюзію, що я її відчуваю. Страшенно люблю читати поезію, а все ж не маю сам поетичного дару. Довгий час я навіть відмовлявся від перекладів поезії, і коли мені траплялися у прозових творах поетичні фрагменти, то я просив інших перекладати. Але поступово якось почав перекладати і поезію — з їдиш і з німецької. Якось воно помаленьку пішло.

  

Ви з дитинства хотіли писати чи бути перекладачем?

 

Я — типовий письменник-невдаха, несміливий письменник, який ніяк не може почати, але не може і не почати і шукає всяких виходів, всяких каналів.

  

А як ви ставитеся до інтернет-щоденників, до інтернет-творчості?

 

Я не маю свого ставлення до інтернет-творчості, тому що я не маю свого ставлення до інтернету. А я не маю свого ставлення до інтернету, тому що я не до кінця розумію, що це таке, і як обережний консерватор з типово селянською недовірою до інновацій я намагаюся не влазити ні в що таке, чого я не розумію. Через те я дуже обмежено послуговуюся інтернетом: тільки для пошти або для стягання фільмів і музики. У мене є страшна нехіть до різних соціальних мереж. Мені зовсім чужа така пристрасть залишати сліди або давати іншим знати, що я роблю, мені зовсім не цікаво дізнаватися через інтернет, що роблять інші, як вони виглядають, де вони перебувають у цю мить. Через це я завжди послідовно відхиляю всі пропозиції вступити в такі контакти.

  

У ваших перекладах дуже часто фігурує позаминуле століття, Австро-Угорська імперія. Якщо б ви могли вибирати, у який час ви воліли б народитися?

 

Я обрав би той самий час народження, але це не означає, що я вдоволений своїм часом і тим, як той час розгортається. Тобто мить, коли я народився, мені дуже пасує, але я не певний, чи світ рухатиметься надалі у такому напрямі, який мені був би симпатичний.

  

Як ви можете окреслити свою батьківщину, ту територію, яка вам емоційно близька?

 

Між Прутом і Збручем. Чи можливо, між Тисою і Збручем.

  

Чия мова найбільше вплинула на вас, якщо говорити про найближчих родичів або улюблених письменників?

 

Якщо говорити про родичів, то мова моєї двоюрідної бабці. Вона була галичанка. Народилася у Сполучених Штатах, але то нічого не означає, бо вона маленькою звідти виїхала. Просто її батько був греко-католицьким священиком, який мав місію у Сполучених Штатах.

 

А щодо авторів, то їх багато. Я, може, вам інакше відповім. Я можу сказати, кого вважаю добрим стилістом, але то зовсім не означає, що я маю ілюзію, що хтось із них своєю мовою на мене вплинув. Коли я був іще зовсім юний, коли мені було років чотирнадцять або п’ятнадцять, я був під дуже сильним враженням від Музіля, власне, не від роману, а від його новел, особливо «Трьох жінок». Я пережив страшенно глибокий вплив Гофмансталя і Броха, власне, не Броха-есеїста, бо я вважаю його думки і міркування дуже вартісними, але вони, як на мене, написані нестерпною мовою, а Броха-прозаїка. Дуже сильно на мене вплинув Моріак, кілька французів, кілька скандинавів, зокрема Стрінберг. Якщо говорити про українську мову, мені страшенно подобається мова драматургії Лесі Українки і мова Стефаника. Страшенно мені подобається мова мого брата.

  

Чим може забруднюватися мова?

 

Мова може забруднюватися багатьма речами, такими, як надмірність, розумництво, недбальство, а також непотраплянням у сенс, тобто неточністю, коли розумієш, що мовець хотів сказати, але стає страшенно прикро, що він розминувся з тим словом, яким можна було б найкраще це виразити. Але ті ж таки риси можуть стати силою мови, як нам дуже часто показують великі автори.

  

Зачіпаючи тему рідковживаних слів або галицизмів, у вживанні яких вас часто звинувачують, я хотіла б запитати, як у вас складається співпраця з редакторами?

 

Я цілком свідомо накликаю на себе ці звинувачення, бо мої так звані галицизми, по-перше, не завжди ними є, а є просто рідковживаними словами доброї української мови, як я вважаю, а по-друге, то є моя філософія, моє розуміння того, як переклад творить мову. То також не є якась тотальність, мені не залежить на тому, щоби відроджувати якусь галицьку українську мову — я мішаю слова різного походження, можу коло галицизму поставити якийсь відвертий центральноукраїнізм, і вважаю, що від таких зустрічей мова тільки виграє. Редактори помалу до того звикають, але дуже часто маю виправдовуватись. На щастя, я на кожне окреме місце маю виправдання і пояснення.

  

Чи буває так, що ви спрощуєте формулювання чи видаляєте якісь специфічні мовні конструкції, уявляючи собі читача?

 Ні, аж ніяк. Я радше схильний усе надмірно ускладнювати, ніж щось спрощувати. Тому мені не подобаються певні інноваційні пропозиції у правописі, наприклад, пропозиція скорочувати подвійні приголосні у іменах, запозичених з іноземних мов, тому що я вважаю будь-яку гру на спрощення просто спрощенням цілої системи культури.      

 

Український журнал