Український журнал - 12/2007

Вічний карнавал

Текст: Віра Кандинська, Київ

Пошук національної ідентичності – одна з центральних проблем українського кінематографа 1960 – 70-х років, зокрема провідної течії, яка дістала назву «поетичне кіно». Звертання до народної культури як сукупності звичаїв, вірувань, етичних та естетичних норм, глибинний зв’язок з фольклорними традиціями об’єднує фільми Сергія Параджанова («Тіні забутих предків»), Юрія Іллєнка («Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою»), Леоніда Осики («Камінний хрест»).

Глибини народного світосприйняття вабили й творців відомої екранізації повісті Гоголя «Пропала грамота» (1974) – автора сценарію поета Івана Драча, режисера Бориса Івченка та виконавця головної ролі Івана Миколайчука, котрий став повноправним співавтором картини. Однак, на відміну від згаданих картин, у «Пропалій грамоті», безсумнівно домінує сміховий, карнавальний струмінь. 

Автори фільму блискуче відтворюють атмосферу «Вечорів на хуторі біля Диканьки», із залученням як самої повісті, так і безпосередніх джерел, до яких звертався Гоголь: інтермедій, вертепу, творчості «мандрованих дяків» – мандрівних студентів і бурсаків XVII-XVIII ст., а також народних обрядів, пісень, анекдотів та приказок. Карнавальний пафос змін і оновлення, веселої відносності будь-якої влади та ієрархічного становища звучить у «Пропалій грамоті» на повну силу.

Гоголівський пролог до повісті – посилання на знайомого дяка Хому Григоровича, який у свою чергу посилається на свого діда, – в кінострічці трансформовано у зачин народного театру. За карнавальною традицією пересипаючи свою промову лайками й народними примовками на зразок «Як рубає – то до пупа, а як бреше – то ще нижче!», Хома Григорович оповідає учням бурси про свого діда – козака Василя та пропонує хлопцям розіграти історію про те, як Василь їздив до Петербурга, щоб за дорученням козацької громади передати грамоту самій цариці. Ролі розподіляються між бурсаками-лицедіями на очах у глядача. Постаті учнів бурси введено не випадково. Адже бурсаки й студенти, з одного боку, були популярними персонажами ітермедій та інших комічних дійств, а з другого – творцями й активними поширювачами сміхових творів.

За провідний принцип сюжету взято амбівалентний карнавальний концепт увінчання-розвінчання. Після піднесеної сцени війни, де козак Василь постає справжнім героєм, його представлено в звичайній селянській хаті задіяного в суто жіночій справі: розмотуванні вовни. В таких обставинах він видається смішним і безпорадним: боїться сварливої жінки, не може знайти шапки на власній голові тощо. Але посланці від полкового писаря вручають Василеві грамоту для цариці й усе враз змінюється. Шанобливе ставлення до Василевої місії численних односельців, народні пісні, які співають йому на дорогу, а також урочистий «Запорозький марш» підносять козака в очах глядачів. Дріб’язкова сварка з козаком, який врешті стає Василевим помічником та побратимом, дещо розвінчує центральний образ, який знову увінчано в сцені, коли Василь мужньо захищає селянський лан від панів-миcливців, котрі, полюючи на перепелів, толочать кіньми жито.

Особливим сенсом наповнене у фільмі карнавальне дійство перевдягання. Вперше обмінявшись одягом на знак побратимства, козаки здійснюють карнавальне переміщення, рух-навпаки і опиняються в пеклі — своєрідному антисвіті або «світі навиворіт», який має всі ознаки дійсності, «справжнього світу», проте існує за власними, «перевернутими» законами. Козаки не здатні осягнути цих законів, тому їх знову розвінчано й осміяно хитрими бісами. Однак Василь має над мешканцями пекла безсумнівну перевагу — саме його світ є справжнім, достеменним, а отже — сильнішим (одного плювка в бісівські карти з усвідомленням примарності «антисвіту» досить аби перетворити пекло на сон) – і козаки знову відновлюють свій статус героїв.

Друге перевдягання побратимів, що вбираються в святковий одяг перед зустріччю з царицею, дорівнює повній зміні сутності. Непереможні козаки в царському палаці перетворюються на нікчемних блазнів, принижених і осміяних, не здатних відстояти свою точку зору. І повертається Василь у село ні з чим. Проте, як відомо, карнавальний сміх є амбівалентним. Заперечуючи, він стверджує, ховаючи — відроджує. Патетичний фінальний епізод з прийняттям у козаки юного хлопця, Василевого односельця, озвучений тим самим “Запорозьким маршем”, відновлює динамічну рівновагу. Тому і залишаються образи козаків привабливими для глядача, а «Пропала грамота» не перетворюється з амбівалентної комедії в однозначну трагедію.

Досить яскраво виражена у фільмі й вертепна традиція. Підкреслено умовний світ (до штучності мальовничі декорації, костюми, неприховано бутафорський реквізит) населяють своєрідні маски-узагальнення — козак, його жінка, побратим, чорт, які нагадують вертепних ляльок. Образ народної маски або ляльки також глибоко карнавальний. Адже лялька, котра незмінно переходить з вистави у виставу, по суті невмируща. Вона може прожити скільки завгодно життів, примірити на себе будь-яке життєве становище, бути увінчаною і розвінчаною, але ніколи мертвою. Композиція фільму також нагадує вертеп – окремі сцени «нанизано» довкола образу козака Василя у вільному порядку. Здається, якщо переставити їх місцями, а то й викинути котрийсь епізод, сюжет практично не зміниться. Цікаво, що автори «Пропалої грамоти» під час створення фільму не раз вдавалися до імпровізації. Це єднає їх з вертепниками, які взагалі не мали сталого тексту, раз у раз довільно будуючи своє дійство з окремих самодостатніх сцен. Як відомо, вертепний театр свого часу неодноразово терпів утиски з боку влади. Його вистави заборонялися, вертепників переслідувала поліція, за рішеннями суддів робилися купюри текстів, окремі ляльки знищувалися. Кінофільм «Пропала грамота» також зазнав репресій, потрапивши до глядача лише в 1984-му – через десять років після створення. Проте він, безумнівно, лишається актуальним і сьогодні.

Звернення до народно-карнавальної культури в показі українських реалій було вдалою знахідкою авторів. Непереможний життєствердний дух, відчутний в усіх карнавальних формах і символах, відчуття могутньої єдності народу, сповненого природної сили і волі до життя, відчуття безперервного часового плину і вічного оновлення світу, в якому ще не сказане останнє слово — все це утверджує українців як націю, дає надію на краще майбутнє.