УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2011

Плацкарта до завтра

(Скачати весь номер: 7/2011 [PDF, 3 Mb])

іздрик

 

 

 

Чи то потяг до вгвинченої таблоїдним лексиконом «вінтажності», чи то схильність до показного пуританства закидають останньо в мої тексти ритмічне слово «плацкарта», — воно розплескується, мов тісто для пляцка, і розтікається прогрітим дном дня, і вкриває його пергаментної міцності тістом, розщеплення крохмалу — перша наркотична революція, ти живеш лише для того, аби постачати глюкозу власному мозку і влаштовувати йому глюки білкового голодування, а потім — голодування кисневого, а потім — інформаційного, а потім і кулінарного — твої «плацкарти» відлунюють у гуркоті коліс (коли я нарешті дізнаюся, що вистукують страхітливими довжелезними молотками підозрілі люди в помаранчевих камізельках?), ти вчишся дихати й молитися у такт стикам, ділиш кільканадцять кубічних сантиметрів кисню з незнайомцями, думаєш про можливий фальстарт, долаєш плацкарти, плацкарти, плацкарти, розігруєш карту, розпалюєш ватру, розбуркуєш варту, скликаєш гостей, святкуєте бучно останнюю учту, і далі за текстом, за текстом, за копіпастом — у бозна-якою drum-машинкою прописаному ритмі, а в темпі — то такому, що жодні сірі сіті-експреси не угналися б, не в’їхали б — куди вже там бічним плацкартним могилкам у проході поблизу туалета, — пливуть у тих могилках, гребуть крізь каламуть, мумії людей тимчасового вжитку: вжик — пролітає гарлей-девідсон і вальсує сальса, сурма судної суботи — нема відпочинку і свята нема, і сльози на мило скидати — це, мила, даремно.

Втім, подорож можна переживати й інакше — нікуди не збираючись, нічого не плануючи. Достатньо зсипати в одну купку залишки чаїв, у іншу — залишки тютюнів, а в останню — трави-спеції. Загріти води, порозкладати на столі всі необхідні дівайси — люльки-мундштуки-ситечка — і зайняти місце поблизу вікна. Для багатоденних подорожей можна пристарати справжню залізничну склянку в металевому підстаканнику — в мене був колись такий: пожовкле від пекельних сірчаних випарів паровоза срібло, ретельно скопійовані постаті Бройгелевих мисливців на снігу, і профіль хлопчика зі щигликом на шапці, — а твій профіль натомість кадруємо на тлі вікна, що в ньому бігтимуть пейзажі, згідно з купленим квитком. Кожна подорож — це тільки зміна краєвидів за склом. Усе твоє — в тобі, усе твоє-чуже — при тобі, і навіть твоя чорнильна пляма вже погойдується в проході між купе, погойдується й розростається, вбираючи інших пасажирів і їхні пункти призначення, їхні сподівання і важкі залізничні сни. Твоя чорнильна пляма розростається, і це не маневр мімікрії — просто твоє чорнило і є тим єдиним безконечним і темним космосом, у якому все уможливлюється і здійснюється. Чорнильна пляма погойдується в проході, а за мить вона вже накриває важкою грозовою хмарою добру третину континента, і все, що діється під її свинцевими небесами — не твоя справа, хоч усе воно дуже важливе й відбувається лише для того, аби десь там, на краю твого маршрута (і вже майже на краю Ойкумени) знайшлася вогка від дощу гойдалка і занедбаний сад довкруг, а довкола — нічого, порожнеча, санітарна зона дійсності, duty free між реальністю вигаданою і вимріяною, — бо тільки між цим — вигаданим і вимріяним точиться постійна конкурентна боротьба за право називатися справжньою реальністю. Справжньої реальності не існує. Тому я займаю місце за столиком у плацкарті власної кухні. Я висипаю на одну купку чаї, на іншу — тютюни, на останню — трави-спеції. Я грію воду і розглядаю мисливців на снігу. Я до половини наповнюю склянку чорнилом, а потім до решти доливаю молоком. Потяг рушає. Подорож починається. Світло і тінь, ніч і день, черва й дзен змішуються в посудині, випускаючи химерні мацаки, обплутуючи й водночас обмацуючи одне одного. Світло і ніч збовтуються неохоче, змішуються погано, але мандри мої неспішні, а чекання — мій чекан, тож рано чи пізно зійдуть сутінки і зависне над занедбаним садом розсіяна хмарка з блідою веселкою посередині, а у вікнах будинку, що поруч, горітимуть вогні — там усе як завжди, неспішні пульсації тепла, розігріта лінива млість, абсолютна невпевненість у завтра, в яке ніхто не вірить, і свята довіра до сьогодні, яке ніколи не минає — воно завше з тобою, завше при тобі, куди б і як надовго ти не вирушав би, і тільки в сьогодні ти володієш своїм минулим і своїм майбутнім — якщо тобі ніяк обійтися без цих фіктивних довідок існування, — тільки сьогодні, зараз, вже ти думаєш цю думку, думка думає тебе, а все разом збовтується в склянці, і нагрівається срібний підстаканник, і мисливці сходять із засніжених узгір’їв на порослі травою луки, бо і ця зима, і це літо — все це сьогодні, зараз, вже. «Сьогодні», «Зараз», «Вже», — відраховують вагонні колеса, викарбовують зубчики годинників, вистукує ложечка і верещать продавці газет на пероні. Але ти спокійний. Ти маєш чим зайнятися. Бо ти знаєш, що «Сьогодні», «Зараз», «Вже» — це ніколи. Себто завжди. І ти маєш свій власний ритм, аби втриматись у вальсі сальси: «Ніколи. Себто завжди. Ніколи. Себто завжди. Ніколи. Себто завжди...»

Ти непомітно переводиш на цей ритм усе залізничне сполучення підвладного тобі світу і годишся на останній компроміс — залізти на горішнє бічне коло туалету, аби перебути-пережити до завтра. До завтра, яке так насправді не приходить ніколи. Себто завжди.

 

Український журнал