УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2011

Двадцятиріччя змарнованих можливостей

(Скачати весь номер: 7/2011 [PDF, 3 Mb])

Текст: Богдан Олексюк, Київ 

 

20-ту річницю незалежності власної держави українці зустрічають без особливого ентузіазму. Переважає гіркота втрачених надій і розчарування. Причин для такого настрою в людей достатньо. До того ж, приклад сусідніх держав, які за ці роки вступили у НАТО, стали членами Євросоюзу і пішли далеко вперед, показує, що могло ж бути інакше.

 

Багато хто вважає, що Україну не можна порівнювати з її західними сусідами, бо вона є значно більшою, має свої історичні особливості і геополітичні інтереси. Та все ж, ніхто не заперечує, що втрат, а відтак — розчарування, могло бути значно менше.Причини такого стану очевидні — брак необхідних реформ через нерішучість чи небажання влади їх проводити. Ті ж реформи, які були проведені, — в переважній більшості неефективні через їхню непродуманість і кволість у реалізації. Це також одна з головних причин пробуксовування процесу євроінтеграції України. Тож чи могло бути інакше? 

 

Ми б уже були членом ЄС

Перший посол України у Великій Британії, сьогодні — директор Інституту біохімії НАН України академік Сергій Комісаренко вважає, що в України була можливість ще на початку 1990-х років ефективно наблизитись, а потім і приєднатися до Європейського Союзу. «Я абсолютно переконаний, що якби ми виконували всі ті настанови і кроки, які нам радили тоді робити, ми б уже були членом ЄС. Ми були б там перед Румунією і Болгарією», — зазначив вчений і дипломат.«З часу проголошення нашою країною незалежності, в Європі пильно стежать і аналізують те, як розвивається Україна. Це тому, що Україна геополітично є насправді однією з найважливіших країн. Перші роки розвитку України розцінювалися як наближення до Європи, до європейських цінностей (у загальнолюдському розумінні), але зараз ми фактично демонструємо, що не маємо певної мети, стратегічного плану розвитку країни, не можемо визначитися, куди прямуємо», — підсумовує Сергій Комісаренко.Відомий український дипломат і економіст Олександр Макаренко так само переконаний, що сьогодні Україна могла б уже бути членом ЄС. «Ми мали всі можливості приєднатися до Євросоюзу разом із Болгарією, Угорщиною та іншими країнами. Це не сталося зі 100-відсоткової вини уряду, який був сформований Кучмою, і тієї політики, яку він проводив. Відповідно до укладеної тоді угоди, Україна взяла на себе зобов’язання провести ряд реформ, здійснити цілу низку процесів, які б наближали українське законодавство до європейського. Цього не було зроблено», — каже Олександр Макаренко.«Таким чином, сьогодні ми знаходимось далі від ЄС, ніж були у 1994 році. Якби ми тоді зробили все те, що зобов’язувалися, то не пізніше ніж у 2002–2003 році Україна була б уже в Європейському Союзі. А так сьогодні мова йде ще про 10–15 років, які нас віддаляють. Тобто ми втратили багато-багато часу і можливостей. Сьогодні, я переконаний у цьому, зовнішня політика України не відбиває національних інтересів України. Намагання сидіти на декількох стільцях нікому не додавало авторитету у світі. Те саме виходить зараз з нашою державою, рейтинг якої, як демократичної держави з європейським майбутнім, падає», — зазначив досвідчений дипломат. 

 

Недипломатичні висловлювання і неприхований шантаж сусідки

Справді, політика багатовекторності, яка ще спрацьовувала за часів президента Кучми, тепер частіше викликає нерозуміння і роздратування партнерів як на Заході, так і на Сході.Однак, чи тільки українці винні у тому, що процес євроінтеграції загальмувався і розтягнувся до невизначеності? Звичайно, ні. Як мінімум, існує ще два головних гравці: власне, сам Європейський Союз і Російська Федерація.Не будемо тут зупинятися на внутрішніх проблемах ЄС, які завадили інтенсивній роботі з наближення України, зокрема на так званій «втомі від розширення». Натомість звернемо увагу на той потужний тиск, який чинить Росія на Україну на всіх рівнях з метою не випустити її зі сфери власного домінування. А відтак — не допустити її вступу в НАТО і в ЄС.Особливо яскраво цей тиск проявився останнім часом, коли підходять до завершення переговори зі створення зони вільної торгівлі з Європейським Союзом. Російське керівництво дозволяє собі недипломатичні висловлювання і неприхований шантаж, прагнучи добитися приєднання України до Митного союзу.«Переговори щодо створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) з Європейським Союзом просуваються успішно — це задекларована Україною стратегічна мета. Отже, варто рухатися саме в цьому напрямку без будь-якої політизації процесу, — зазначає екс-міністр закордонних справ, експерт Центру соціально-економічних ініціатив Володимир Огризко. — Тоді як розгляд питання, яке нам нав’язується ззовні, про приєднання України до Митного союзу варто взагалі відкласти до невизначеного майбутнього. Подумайте, Російська Федерація, як головний промоутер цього об’єднання, досі навіть не вступила до Світової організації торгівлі (СОТ). Про який Митний союз можна взагалі говорити? Чи може нам треба вийти з СОТ?».На переконання Володимира Огризка, невдовзі Україна повною мірою відчує переваги реальної євроінтеграції, бо підписання Угоди про асоціацію, складовою частиною якої є угода про ЗВТ, не за горами. А всі розмови щодо приєднання України до Митного союзу — відверте політиканство, яке суперечить захисту національних економічних інтересів України. 

 

Україна – регіональний лідер?

Не можна назвати успішними й ряд інших зовнішньополітичних ініціатив України. Їй так і не вдалося стати регіональним лідером. Об’єднання ГУАМ, утворене в 1997 році, так і не стало дієвим. Організація чорноморського економічного співробітництва не виконує своїх завдань. Роль України у врегулюванні Придністровського конфлікту теж знівельована. І завжди однією з основних причин наших невдач на міжнародній арені є небажання Москви мати конкурента в образі Києва, небажання, аби світ рахувався з Україною як з незалежною державою, а не лише як з об’єктом в орбіті російського впливу.Зрозуміло, Російська Федерація може і повинна захищати власні інтереси. І вона успішно це робить, зокрема в різних галузях економіки, не допускаючи конкуренції з боку України. Але в цій боротьбі нею часто застосовуються проти України також брудні методи — чорний піар, провокації, грубий тиск. До того ж, тиск не лише на нашу країну, але й на членів ЄС. Натомість Україні потрібно вчитися відстоювати власні національні інтереси. Але наразі для цього бракує критичної маси освіченої еліти, яка була б готова не лише вибороти владу, але й взяти на себе відповідальність за майбутнє.Адже так звана еліта не в змозі поставити інтереси держави вище за власні. Причому тепер це практично навіть не приховується. Як майже не приховуються факти тотальної корупції і непотизму, зловживань і конфліктів інтересів. 

 

Інша причина недолугості української влади — її совковість і дилетантство.

В нових умовах повсюдно слід було запровадити нові методи управління. Однак практично скрізь в управлінні залишилися кадри радянської школи, або ж їхні діти чи родичі, які просто не уявляють, навіщо щось змінювати, коли все так гарно для них влаштовано…В суспільній свідомості переважної більшості українців досі домінують штампи радянської пропаганди. Інформаційний простір держави залишається «окупований» російськими засобами масової інформації. Мовна ситуація за 20 років мало змінилася. Рівень освіти відчутно впав, попри різке зростання числа університетів (адже освіта стала прибутковим бізнесом). Відповідальність за все це несуть передусім українські інтелектуали, які, на жаль, не стали елітою і не мають достатньо глибокого впливу на суспільство.В результаті, значною мірою маємо профанацію самої ідеї незалежності української держави, дискредитацію універсальних цінностей свободи і демократії, падіння загального рівня моралі в суспільстві.Досягнення ж, якими можемо гордитися, були здобуті українцями переважно не завдяки, а скоріше всупереч державі, незважаючи на всі перешкоди.Однак, як показує досвід, усе може змінитися дуже швидко. Терпіння людей не безмежне і в тому, що ця влада зміниться, ні у кого немає сумнівів. Важливо тільки, аби на той момент українські інтелектуали мали добре підготовану альтернативу — проекти актуальних реформ і компетентних та рішучих людей, здатних їх реалізувати.

Український журнал