УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 6/2011

Занепад іміджмейкерства

(Скачати весь номер: 6/2011 [PDF, 2.8 Mb])

Текст: Алла Лазарева, кореспондент «Українського тижня» в Парижі

 

Відставка голови Міжнародного Валютного Фонду матиме не лише геополітичні наслідки. Очевидно, що новий голова впливової фінансової інституції матиме нові преференції, нові пріоритети, нові вимоги. Бо хоч якою б відлагодженою не була залізна машина МВФ, від особистості керівника залежить чимало.Ця відставка також матиме неминучий вплив на внутрішню французьку політику. Соціалістична партія за рік до виборів терміново мусить переорієнтуватися на іншого потенційно «прохідного» кандидата. Який може і не пройти.Але найважливіший вплив події в нью-йоркському готелі «Софітель» матимуть на внутрішню, непублічну структуру світової політики. Схоже, всевладдю політтехнологів помалу настає край. Територія іміджмейкерства з недавнього велетенського материка збігається до незагрозливого острівця. Який не факт, що зовсім не піде під воду, не витримавши конкуренції з сучасними соціальними мережами. 

 

Політтехнологія «Стросс-Кан»

Колишній керівник МВФ, французький фінансист Домінік Стросс-Кан, безперечно, має безліч чеснот. Здатний до миттєвого аналізу складних економічних ситуацій, переконливий у аргументах, дотепний, ерудований... Саме він, бідкаються нині греки, переконав німецьку «залізну леді» Ангелу Меркель надати Афінам рятівний кредит. Та й українські економісти журяться, що, може, новий керівник міжнародної фінансової інституції жорсткіше вимагатиме відповідності численним критеріям та проголошеним зобов’язанням. Але...Але, як написав у своєму блозі журналіст французької «Ліберасьйон» Жан Катремер у день призначення Стросс-Кана головою МВФ, «величезною проблемою Стросс-Кана є жінки».Пан Катремер був не єдиним працівником пера, хто знав про делікатні проблеми високого французького чиновника. Керівник паризького Центру підготовки й вдосконалення журналістів Крістоф Делуар зазначав у книзі «Сексус політікус», що вийшла друком у 2006 році: «Для політика державних масштабів він є надто вразливим. Цю небезпеку не варто недооцінювати».Проте загалом французька преса добре знала, але рідко писала про прикрі звички впливового соціаліста. Хоч один із політичних опонентів, правий політик і лікар за фахом Бернар Дебре не раз відверто казав про «медичний характер» негараздів Стросс-Кана. Та й не він один. Але таких коментаторів не часто запрошували до мікрофону. Пікантна інформація залишалася у вжитку вузьких кіл. Чому?«Французька політична журналістика має очевидну проблему з недоговорюванням, — вважає журналіст Рено Ребарді. — Аби мати доступ до закритої інформації, чимало колег погоджуються на такий собі пакт про ненапад. Вони слухають політиків, погоджуються не помічати певні речі, аби їх далі запрошували на різного роду закриті заходи. Англо-саксонські медіа жорсткіші й ефективніші. Про того ж Стросс-Кана роками писали, як про мерця: або добре, або нічого. Бо французька журналістика не знає розслідувань, коли не йдеться про імовірний злочин».Втім, відповідальність за спільницьку мовчанку лежить, зізнаємося чесно, не лише на журналістах. Не тільки Домінік Стросс-Кан, але й багато інших впливових політичних діячів десятиліттями користуються доволі специфічними послугами політтехнологів. Ці тіньові агенти впливу моделюють для народу їхній імідж. Створюють віртуальні персонажі під попит політичного моменту, інколи на зовсім непридатному живому матеріалі. Залагоджують конфлікти з пресою. Коли змістовними розмовами із власниками медіа, а коли й залякуванням.Тільки нині, після скандалу з покоївкою, французька преса заходилася писати про проблеми, які мали журналісти з політтехнологами Домініка Стросс-Кана. Співробітники компанії Euro-RSCG не раз намагалися втрутитися до редакційної політики газет та журналів, які уважно придивлялися до їхнього клієнта. Люди, які створили з автентичного мільйонера образ захисника гнаних та голодних, пильно стежили, аби містифікація не зазнала фіаско.«Недоторканість щефа МВФ пояснюється не лише поведінкою журналістів, — написав 20 травня часопис “Монд”. — Мовчанка стосується не лише його особистого життя. Навіть ціна ділових костюмів від персонального кравця Барака Обами, яку першим вказав “Франс-суар”, а згодом підтвердило агентство “Франс-Пресс”, — охороняється його наближеним колом, наче державна таємниця. “Банда чотирьох” політтехнологів з Euro-RSCG вправно загорнула свого клієнта в пасок медійної цноти». 

 

Нова публічність

Цілком очевидно, що не лише французький, але й загалом світовий політичний клас не готовий сьогодні до нової відкритості, що увірвалася в життя з появою соціальних мереж. Бідні та багаті, ліві та праві керманичі опинилися рівними між рівних перед «Твіттером» або «Фейсбуком». Першим шоковим випробуванням стали публікації секретних дипломатичних телеграм на сайті «Wikileaks». Розгубленість дипломатії видалася тотальною. Схоже, нову реальність і досі до кінця не усвідомили.У телекадрах з першого засідання нью-йоркського суду ще вчора всевладний міжнародний чиновник Домінік Стросс-Канн також виглядає саме розгубленим. «Він був звик, що за кожним разом іміджмейкери підчищали за ним різний бруд, — вважає політолог Марі Сімон. — Звик до повної безкарності. Але в Америці стандарти інші».Не будемо наївними. Щойно було заарештовано потенційного кандидата в президенти Франції, його технологи взялися до справи. «Вони землю риють, аби довести, що потерпіла сама винна, — каже колега-радійник. — Працюють у її рідній країні Гвінеї, не дають проходу сусідам та колегам, — а раптом знайдеться рятівний компромат?».Політтехнологів можна зрозуміти. Їм за це гроші платять. Кажуть, ніби кілька сотень євро за годину. Але однопартійці підсудного? «Ніхто ж не помер», — зауважив колишній міністр-соціаліст Джек Лянг. «Мабуть, що ні. Лише геть знищено репутацію й змарновано життя самотньої чорношкірої матері з дитиною», — відгукнувся «Монд».Завжди дивно спостерігати, як однопартійці, односельці, колеги, співгромадяни або родичі сліпо відмовляються бачити очевидні вади або і злочини відомих осіб. «Він наш», — ця магічна загорожа ніби забирає в людей право на критичний погляд. Розкритикувати «своїх» — це ніби перейти до категорії ганебних зрадників.Але кого вважати дійсно своїм? Однодумця або випадкового сусіда? Людину з близьким світоглядом, дійсно з подібним світоглядом, або випадкового власника такого ж паспорту, однакового партквитка?«На цій підміні й грають іміджмейкери, — вважає соціальний психолог Ерік Буане. — Людину ніби заманюють в пастку штучними ознаками того, що вона вважає притаманним собі. Французи захищають репутацію Стросс-Кана, бо він француз. І це престижно — мати співвітчизника, який очолює таку впливову міжнародну структуру. Справедливо й інше: якщо всесвітньовідомого француза визнають ґвалтівником, то і решта нації нібито втрачає репутацію».Психологи називають такий підхід біологічним баченням політики. Довгими століттями таке бачення залишалося основою неперебірливого, інтегрального патріотизму. За географічною, родовою, релігійною та іншою груповою ознакою. Без уваги до індивідуального вибору. Без визнання персональної відповідальності особи не за те, якою вона прийшла в світ, але якою стала.Справа Стросс-Кана — очевидний детонатор багатьох очисних процесів, які неминуче відбудуться не лише у французькій, а також у світовій політиці. Дедалі важче стає приховувати правду про реальну сутність людей та речей. Про реальний зміст подій. Про справжні цілі та дійсні наслідки.Політичний клас планети як би не хотів, але мусить зважати на моральну складову власного іміджу. Світ стає швидшим, прозорішим. Та вимогливішим.  

Український журнал